Хроніка війни та зруйновані долі: Алан Бадоєв показав фільм "Довгу добу", заради якого кинув знімати кліпи - Микола Міліневський

24 лютого відбудеться теле-прем’єра військової документальної драми "Довга доба"

Наближаючись до другої річниці великомасштабного вторгнення росіян в Україну, режисер Алан Бадоєв презентував документальний фільм "Довга доба". З початку війни він не знімає кліпи. За словами Алана, він півтора роки збирав і монтував цю картину. Раніше Бадоєв знімав спокусливі кліпи для "ВІА Гри" та гламурні Максу Барських, а тепер документальну драму від якої неможливо стримати сльози. Кінокритик "Телеграфа" одним із перших подивився картину і ледве стримався, щоб не заплакати.

200 годин домашніх відео про війну

Оригінальність його в тому, що сам Бадоєв у ньому не вигадував сцени та не виставляв кадри. "Довга доба" це хроніка початку війни та її розвитку очима українців. За словами режисера, йому надіслали понад 200 годин відео, яке знімали на свої телефони зовсім різні люди — від маленької дитини в Маріуполі до літньої жінки з Херсона. Причому деякі з цих зйомок закінчилися трагічно. Як розповів Бадоєв перед переглядом картини, іноді йому надсилали вже розбиті телефони і він зі своїми помічниками виколупував звідти сім-картки і робив усе можливе, щоб витягти відзнятий матеріал.

До виходу на екрани телевізорів цей фільм та його творці гастролюють точково кінотеатрами України. Але, чесно кажучи, важко собі уявити людину, яка прийшовши на цей фільм висидить до кінця. На київському показі чимало людей у сльозах залишали кінотеатр і вже не поверталися. Ще складніше уявити того, хто з власної волі піде його дивитися. Тому що емоційно витримати цю картину практично неможливо. Занадто яскраво згадуються різні епізоди початку війни про які хочеться забути. В умовах війни мозок витісняє з голови все це, а тут режисер дає тобі концентрат усіх найгірших подій, які можна уявити. Будь-який фільм жахів видасться дитячою казкою на тлі цієї картини. При цьому крові тут не так багато. Але ти більше переживаєш за зруйновані долі.

Так, Бадоєв майстерно змонтував надіслані йому аматорські відео та як режисер збудував драматургію цих історій. Спочатку він показав ролики героїв своєї картини до війни. Ось рудий веселий чоловік сьорфіт десь на Балі, молода сім’я грає з двома дітьми – епізоди мирного та радісного життя. А потім починається хроніка війни — перші ракетні удари, збиті ворожі гелікоптери та заграва у нічному небі. А спільне у всіх них те, що потім ці ідилії починають руйнуватися. І глядачеві вже не дають перепочинку, тому що практично кожна міні-історія тут трагічна. Навіть якщо героїня вижила, у неї розбомбило будинок і вона змушена виїхати. І це ще одна з найм’якших історій.

Є тут відео від волонтера з позивним "Голландець", який вивозить пенсіонерів, котрі живуть близько від фронту. Він зняв кілька своїх діалогів з людьми похилого віку, які буквально за півгодини до його приїзду втратили свій будинок і як вони вперто відмовляються з ним їхати. Хоча в них уже нічого не залишилося, тільки верхній одяг, який був на них. А в одному випадку у діда не залишилося навіть штанів, тільки накинув поверх трусів мішковину. Вони плачуть, але відриватися від насидженого місця не хочуть. І це пояснюється двома причинами. Або це страх перед тим, що на них чекає попереду на новому місці. Або їхні нерви вже настільки розхитані, що вони не витримують напруження і ці люди вважають найкращим виходом із ситуації смерть.

Про драматизм цієї картини говорить і той факт, що навіть військові, які стали героями цього фільму та були на його показі, іноді не могли стримати сліз. І тоді постає логічне питання, для кого це знімалося, якщо глядачів у цього фільму, можливо, буде дуже мало?

"Мені здається, що весь зал періодично плакав і я неодноразово пустив сльозу. Насамперед це має побачити світ, а ми все це бачили наживо і переживали. Можливо, це притуплюється і забувається. Можливо, у когось уже інші інтереси і серця затверділи. Цей фільм якраз має пробити ці серця і нагадати, про що ця війна, а вона не про політику, а про виживання нас як нації, і це дуже актуально зараз, коли виникають питання — чи варто продовжувати підтримувати Україну і чи взагалі продовжувати цю війну?", — каже командир спецпідрозділу "Стугна" Дмитро Лінько.

Тварини рятують фільм

Невелику та рідкісну розрядку у цьому фільмі дають тварини. То маленький пухнастий шпіц цілує свою господиню, то великий лабрадор бавить ще у мирний час своїх господарів. Але цих моментів, які б урівноважували всі ці трагедії на екрані, вкрай мало. Одного розуміння того, що Херсон зрештою буде звільнений, недостатньо. Гордість за людей, які вийшли із голими руками проти загарбників, є. Але й трагізму не менше, бо знаєш наперед, скільки їм доведеться провести в окупації. Все одно, від кожної історії защемить у серці. У когось від історії жінки, яка в на річницю весілля отримала похоронку, а потім кур’єр приніс букет троянд від чоловіка. Або від того, як син із батьком вивозять собак із прифронтової території і самі потрапляють під обстріл, внаслідок якого батько тяжко поранений лежить на асфальті і просить сина добити його.

"Дивився цей фільм чотири рази і з кожним разом все важче, бо знаю, чим деякі історії закінчилися. Герої неймовірні. Історії їх щемливі. Те, що це знято, має історичне значення і ще ось чому — цей фільм передає атмосферу перших днів, тижнів війни, про які ми забуваємо... А повинні пам’ятати... Тому що в тих відчуттях була справжня сила людей, які зупинили ворога... І саме зараз цієї сили не вистачає серед людей... Вони перестали разом боятися, разом співчувати, разом вірити і разом бачити спільне майбутнє. Коли дивишся цей фільм, то, не повірите, але хочеться повернутися в перші дні війни, у стан колективної свідомості. Тоді українці перетворилися на націю", — каже продюсер Михайло Ясинський.

Справді, залишається сподіватися, що ця картина стане шоком для іноземців та їхні суперечки про те, чи потрібно допомагати Україні зійдуть нанівець. Але інше питання, як затягнути їх на ці покази. Люди хочуть залишатися в "теплій ванні" і до чужого горя вони просто не захочуть торкатися. Із цим уже стикалися українські продюсери, які вивозять закордон для показів свої драми про цю війну. Отже, як акт вирішення власних проблем для героїв фільму і тих, хто над ним працював, ця картина є гарним засобом. Але для того, щоб знайти собі союзників, то навряд.