"Службовий роман", "Іронія долі" та інші: що не так із романтичними героями радянського кіно (відео)

"Старе добре радянське кіно" пропонувало своїм глядачам моделі поведінки, за якими вчилася жити вся країна. Зокрема — вибудовувати особисті стосунки. Глядачі співпереживали Каті, головній героїні фільму "Москва сльозам не вірить" (а жінки, само собою, заздрили). Сміялися, спостерігаючи за незграбними залицяннями Анатолія Єфремовича Новосельцева у "Службовому романі". Розчулювалися, дивлячись, як зароджується любов між героями "Іронії долі".

Але якщо сьогодні передивитися ці фільми, ми побачимо не лише замшілі соціальні стереотипи. Виявиться, що за "доброю радянською комедією" ховається те, що сьогодні психологи називають харасментом, знеціненням, порушенням особистих меж.

"Телеграф" вирішив розібратися, що не так з романтичними героями радянських ліричних комедій та мелодрам. І головне, чому ці фільми переглядають досі.

Що потрібно знати:

1. Радянське кіно пропонувало глядачам готові схеми, як вибудовувати стосунки. Причому на всі випадки: коли зустрічаються двоє сильних, вольових людей — або навпаки, інфантильних та непристосованих.
2. Більшість цих моделей і схем сьогодні виглядають застарілими й навіть шкідливими. Але глядачі продовжують дивитися усі ці "Службові романи". Чому — відповідь ви знайдете в статті.

Любов як інструмент кар’єрного зростання

У "Службовому романі" (1977) Ельдара Рязанова головний герой вибудовує свої особисті стосунки через кар’єрний розрахунок, а романтика підживлюється негативною енергією тиску й навіть приниження. Не дивно, що багато сцен фільму зараз виглядають не романтичними, а токсичними. Іскри комедії висікаються з незграбних і навіть принизливих ситуацій, у які поперемінно ставлять себе герої Мягкова й Аліси Фрейндліх.

Високий статус Калугiної, яка керує великою статистичною конторою, подається авторами фільму як результат того, що вона не вийшла заміж, як належало, ще за часів навчання в інституті або після закінчення вишу. "Успішна, — ніби сигналізують автори глядачеві, — отже, ущербна як жінка". Сьогодні такий меседж сприймається сексистським.

А тлом для "службового роману" виступає радянська офісна культура, для якої сексистські уявлення й булінг — це норма. Керівництво обговорюють за спиною лише в образливому ключі, прізвисько "мимра" чомусь має здаватися дико смішним.

Але що справді дивує: співробітники статистичної контори в робочий час зайняті чим завгодно, тільки не своєю роботою. Переважно — плітками, тоді як у них на очах розгортається те, що в сьогоднішній корпоративній культурі називається харасментом. І поки всі коротають робочий день, обговорюючи "службовий роман", героїня Фрейндліх виглядає єдиним професіоналом.

Чому чоловік завжди головніший? (Навіть якщо це не так)

Думка про те, що навіть успішна жінка-керівниця неповноцінна як жінка, якщо вона самотня, по суті є головною темою найуспішнішої радянської мелодрами "Москва сльозам не вірить" (1980), яка отримала "Оскар" як найкращий іноземний фільм. Дослідники нагадують, що в цей період радянська держава посилює просімейну повістку й заходи підтримки народжуваності. Тож дивакувата романтична історія у фільмі цілком вкладається в тодішню "повісточку".

Навіть успішна жінка, яка "може все", може бути щасливою в шлюбі лише тоді, коли лідирує чоловік, стверджують автори фільму. Тому справжній чоловік Гоша у виконанні Олексія Баталова (попри дивну різницю в статусі, яку багато обговорювали і критики, і глядачі) зовні турботливий, але у стосунках зобов’язаний поєднувати надійність із жорстким контролем. Як у фіналі історії, коли Гоша зникає, щоб "покарати" головну героїню за те, що вона приховувала свій високий суспільний статус.

Він не повернеться, доки жінка не підтвердить, що саме він — лідер у сім’ї. Сьогодні такий фінал романтичної історії виглядає доволі диким патріархальним компромісом.

Гра у стосунки, або Чому зустрілися Женя і Надя?

Нарешті ми підібралися до головного новорічного фільму Радянського Союзу — ще однієї зразкової романтичної історії, яка зараз викликає більше запитань, ніж розчулення. Від такого дикого порушення особистих меж, яке дозволяє собі Женя Лукашин напідпитку, сьогодні стає не по собі. Далі цілком можна очікувати чого завгодно — навіть слешера. Але ні: слідом за цим свинством починається романтична комедія.

Там, де пів століття тому глядачі бачили в "Іронії долі, або З легким паром!" (1975) доленосне кохання двох самотніх (і не дуже пристосованих навіть до радянського регламентованого життя) людей, сьогодні ввижається співзалежність двох типових інфантилів, які нарешті одне одного знайшли.

Справді, зустріч двох таких людей, як Женя і Надя, — це зла іронія долі. Зовні дорослі, але всередині дуже залежні від своїх мам, які усе життя уникають відповідальності, обидва вважають за краще жити за певним сценарієм, а не свідомим вибором. Для обох мама залишається центром побуту й емоційної опори навіть після того, як вони знайшли одне одного.

У Нади психологія дитини, яка живе, підлаштовуючись під свого партнера, щоб цим заслужити добре ставлення. Тверезий Женя Лукашин теж живе й діє з позиції сина, а не дорослого чоловіка. У якийсь момент він чесно визнається у своїй інфантильності: "мама дбає краще за дружину".

До слова, в нього вже є досвід втечі від шлюбу як від дорослого життя. У стосунках він швидко провалюється в підліткову агресію й гру, яку Надя підхоплює: їй теж близький такий тип стосунків, який дозволяє уникати "дорослих" домовленостей. Ну що ж, мамам Жені й Нади буде що обговорити за кадром.

А що у цьому хорошого?

Передивляючись ці фільми сьогодні, розумієш: глядачів і далі приваблюють не дивні, застарілі стосунки героїв, а відчуття стабільності й безпеки, яке транслює радянське кіно. Особливо це актуально зараз, коли навіть Київ зіткнувся з жорстокими реаліями воєнного часу: майже тиждень добра половина столиці живе без опалення, світла й води. У світі Жені Лукашина й Каті Тихомирової таке немислимо.

На жаль, російська пропагандистська машина чудово розуміє, як працювала радянська пропаганда в культурі, — і продовжує транслювати цю ілюзію стабільного й щасливого життя в сьогоднішніх серіалах. Які на четвертому році війни все ще користуються популярністю серед українських глядачів. Доведеться визнати: 1:0 на користь ворожої пропаганди. Поки що.

Раніше "Телеграф" писав про те, які хіти прокату СРСР було зроблено українцями в Україні.