"Русскому языку нет места в Украине", — гитарист ВВ Евгений Рогачевский о своем первом кровавом ранении и отношении к концертам во время войны

Гитарист ВВ Евгений Рогачевский эксклюзивно рассказал "Телеграфу", как получил ранение, почему не критикует музыкантов, которые сейчас за корродоном и на каких условиях он не против концертов в Украине.

Далее читайте интервью на языке оригинала.

– Ти зараз у шпиталі, як твоє здоров’я, наскільки серйозне поранення?

– Моє здоров’я зараз шкутильгає на праву ногу. Потребує підтримки милицями. Потрапили на бойовому виході під мінометний обстріл. Кацапи грамотно воюють. Використали дрони з тепловізорами, засікли пересування нашої групи і накрили нас мінометами, АГС (автоматичний гранатомет), а потім, навздогін, ще й БМП здалеку відпрацювала. Дякую богу, що живий.

– Ти починав воювати як медик. Зараз змінив профіль?

– Ні, але я вже ротний медик, це посада більше адміністративна – вести облік хворих і таке інше. Але також доводиться виконувати завдання і на лінії бойового зіткнення. Я працював в першій ланці медевакуації – забираємо пораненого і супроводжуємо його у безпечне місце для надання першої домедичної допомоги та передачі на наступну ланку евакуації.

– Це твоє перше поранення за два роки?

– Криваве – перше. Але до цього ще була так звана бойова травма – акубаротравма, по простому – контузія. Але насправді акубаротравми є у 90% тих, хто несе службу на нулі.

– Ти воюєш поруч із сином з першого дня масштабного вторгнення. Як вам вдалося зачепитися і воювати весь цей час поруч?

– Коли ми записувалися добровольцями ми скрізь казали: "Ми вдвох". Так ми і залишаємося поруч у межах підрозділу. Він тепер командир стрілецького відділення. А я зробив трішечки кар’єру по медичній лінії.

– У тебе під час війни не виникає проблеми з зайвою опікою над сином, дивишся за ним?

– Тут ще не зрозуміло, хто за ким придивляється. Максимчик вже дорослий та самостійний, йому 21 рік. Він почав із солдата, зараз – молодший сержант. Проблема не у тому, що є якась гіперопіка. Є гіперпереживання, коли нічого не можеш з собою зробити. І я весь час нервуюсь, коли він на бойовому завданні. До цього неможливо звикнути і побороти це важко. І він так само переживає за мене, я це бачу.

– Тебе часто тягне повернутися на сцену?

– Ця тяга постійна та перманентна і вона присутня з самого першого дня. Я не хотів йти на цю війну і не хочу бути солдатом та сержантом, але ситуація така, що треба. Відповідно, я там де маю бути незважаючи на те, чого мені хочеться чи не хочеться.

– Я бачу багато хто з музикантів, хто пішов воювати періодично дають концерти. Тобі часто вдається виступати з ВВ?

– Чесно кажучи я гадки не маю, як у них так виходить. Мені вдавалося виступати з ВВ у перші місяці, коли наш підрозділ базувався під Києвом і тоді кілька разів вдалося зіграти з гуртом. Причому два з цих виступів були саме для нашого підрозділу – один акустичний, а другий електричний. А так, по армійській роботі постійна зайнятість. Може в інших є якісь персональні домовленості з командирами, але у мене такого нема. Це армія і ти постійно маєш бути у підрозділі, і маєш у будь-який момент виконати наказ, тому що ситуація змінюється іноді миттєво та радикально. Я вважаю, якщо я вже прийшов сюди, то я прийшов виконувати військові функції. Всидіти на двох стільцях тут не вийде.

– Тобі хоча б вдається грати концерти для своїх побратимів?

– Ні, оскільки мені доводиться тягати із собою окрім своїх власних баулів та рюкзаків ще медичні баули та рюкзаки, та коробки з ліками. Тому гітара вже ні в які зуби не влізе. Та й натхнення грати у мене нема. Вільний час, котрий з’являється, завжди використовується на відпочинок. З’явилася якась годинка, ти лягаєш спати, бо постійна втома це одна зі складових цієї війни. Навіть якби мені захотілося щось побренькать, то поруч сплять побратими яким ти тупо будеш заважати. От і вся музика.

– Скільки годин на добу вдається поспати?

– Спати виходить, але ти у такому нервовому стані постійно, тому по декілька разів за ніч прокидаєшся. А щоб зовсім вирубитися то таке можливо стало тільки тут у лікарні і то, коли тобі дають знеболювальне.

– За ці два роки ти психологічно якось адаптувався, зміг звикнути до важких поранень побратимів та втрат?

– Це залежить від особистості. Власне я не звик, але маю все це переносити. На жаль, поранення та загибель побратимів це складова війни і від цього нема куди подітися. Важко сприймати смерть людей з якими ти тільки-тільки спілкувався. Важко займатися евакуацією загиблих друзів. Але ми маємо це витримати і робити все що можемо для перемоги.

– Які емоції ти відчув, коли побачив першого вбитого москаля, це хоч трохи компенсує втрату побратима?

– Ні, це ніяк не компенсує. Просто побачив мертвого москаля і ніяких емоцій. Компенсація буде, коли настане перемога.

– Як ти зараз ставишся до того, що у Києві відбувається доволі бурхливе життя та проходять концерти?

– Я з цікавістю дослідника спостерігаю за цією ситуацією і мені дійсно цікаво, чи вистачить у цієї нації інстинкту самозбереження. Та чи зможе нація виокремити із себе достатню кількість людей для того, щоби вони зі зброєю у руках захищали свободу своєї держави. Що стосується концертів, то, напевно, це нормально. Але за умови, що є достатня кількість людей готових стати на фізичний захист нашої держави. А це надважливо. Взагалі, я на фронті суто з прагматичних міркувань. Я маю захистити нашу державу, тому що саме вона у майбутньому забезпечить добробут та розвиток моїм дітям та онукам. В разі, якщо ми цього не зробимо, буде якась інша квазідержава на кшталт УРСР, яка не достатньою мірою забезпечить добробут та розвиток українців, оскільки фактично поверне нас у стан колонії. Я не проти концертів, але я за те, щоб наших тут було більше. Потрібні люди, щоб нас було достатньо для того, щоб чинити опір та перемагати.

– Яке у тебе ставлення до наших артистів, котрі з початку війни знаходяться за кордоном і не збираються повертатися?

– Я нейтрально до них ставлюся. Це стосується не тільки артистів. Кожен відповідає сам за себе. Хто я такий, щоб обговорювати інших людей. Кожен сам від себе має вимагати виконувати свій громадянський обов'язок. Або не вимагати.

– Продовжується ще суперечка про те, якою мовою має співати український артист. На твій погляд, на українській естраді ще залишилося місце російськомовним пісням від українських артистів?

– Моє глибоке переконання – у російської мови на сьогодні немає місця не тільки на українській естраді, але і скрізь в Україні. Спробую пояснити чому. У чому різниця між нами та ними? Вони воюють за минуле. Тобто за те, чого нема – за Україну у складі Російської імперії, чи за Україну у складі СРСР. Тобто за якісь примари, яких вже не існує. Ми воюємо за майбутнє. В принципі за те, чого теж поки немає, але те, що ми маємо спільно побудувати – міцну сильну Українську державу. Ми ще маємо постколоніальне суспільство, яке тільки на стадії самоусвідомлення та самоідентифікації себе як українського суспільства. А іншого маркера окрім мовного для національної ідентифікації, не існує. Ані вишиванки у якій ми бачили Джима Моррісона, ані борщ, який ви зможете з’їсти у Польщі – лише мова. І тим міцнішою буде майбутня держава, чим монолітніше буде суспільство громадян, які її складають. Чим більше людей спілкуватимуться однією мовою, тим міцнішою буде така держава. Бо фундамент, спільний знаменник буде один, а не два. І така держава буде здатна забезпечити гідні умови для реалізації та розвитку своїм громадянам та, зрештою, забезпечити гідний добробут. Це майбутнє за яке варто боротися. Зараз проблема у тому, що велика частка російськомовної частини українців має ментальний центр тяжіння за межами нашої держави – десь в умовній Москві чи Санкт-Петербурзі. Споживання контенту від блогерів, ньюзмейкерів та ще будь-кого з Росії розхитує нашу ситуацію яка не дає нам сформувати якусь базову єдність. Кажуть, історично так склалося, що велика кількість людей в Україні розмовляє російською. В таких випадках я завжди повторюю свою сентенцію. Воно не саме по собі так історично склалося, його так склали для нас якісь люди, котрі докладали для цього спеціальні зусилля. Відповідно, ми маємо можливість це все історично перескласти. Я вже бачу, що багато людей у соцмережах перейшли на українську мову. Це прекрасно. Мені зрозуміло, що людям важко переступати через себе, бо міняти свій мовний інтерфейс, це ламати себе. Відповідно, залишається багато людей, котрі не готові ламати себе, бо вони не розуміють, навіщо це робити. А я кажу – для добробуту наших онуків. І тут важливо розуміти часові рамки для очікуваних змін. Швидко не буде. Буде довго. Особливих позитивів не досягнеш примусом сформованих дорослих людей негайно міняти мову спілкування. А от діти – інша справа. Батьки! Говоріть зі своїми дітьми українською! Це надважливо! Це теж боротьба з імперією! Це є будівництво майбутньої української України.

– Враховуючи те, що до війни ВВ товаришувало з багатьма російськими рок-музикантами, чи може бути "хороший русский"?

– Дружба з російськими музикантами це перебільшення. Звісно, ми перетиналися з багатьма з них на різних фестивалях. Але цим це товаришування і закінчувалося. "Хорошие русские" на сьогодні мене не цікавлять. Навіть якщо вони десь і є, мені не потрібно на них орієнтуватися, що вони скажуть. Причому, це мене не цікавить ще з 2014 року. Це держава агресор і громадяни які її населяють співучасники всього цього дійства. Навіть якщо вони десь там проти, мене не цікавить. Як і загалом їхнє інформаційне поле. Чого ти взагалі про них спитав? Нащо вони тобі?

– Де зараз твоя дружина з іншими дітьми та як зараз вдається спілкуватися?

– Вони залишаються весь цей час у Києві, хоча можливість поїхати за кордон була. Дівчата навідріз відмовилися та сказали, що без нас нікуди не поїдуть. Донька продовжила навчання у медичному університеті та за цей час вже закінчила його і працює успішно лікарем. Меншенька продовжує вчитися у школі та вже без моєї допомоги навчилася грати на гітарі та укулеле і окрім того пише пісні. А зв’язок підтримуємо за допомогою інтернету, бо там де ми служимо мобільного зв’язку немає. Іноді через старлінк є інтернет. Буває, що зв’язку немає тиждень. Тому, не виходить спілкуватися щоденно, тільки коли є можливість. Ну, а зараз, поки я на лікуванні, регулярно спілкуємося телефоном.

– Чого з домашнього побуту тобі найбільше не вистачає, що, по-перше, зробиш, коли повернешся?

– Прийму гарячу ванну.