Зробив "Слава Україні!" бойовим гаслом: хто такий генерал Михайло Омелянович-Павленко (фото)

Генерал Михайло Омелянович-Павленко, який був командувачем армії УНР, організував легендарний партизанський Зимовий похід

Михайло Омелянович-Павленко — спадкоємець давнього боярського роду, у чиїй родовій лінії були глухівські сотники, задунайські запорожці та грузинські князі, він пройшов п’ять воєн і здобув нагороди чотирьох держав. Попри керівництво арміями й міністерствами, він зневажав політику.

У 36 років він зазнав тяжкого поранення, що суттєво вплинуло на його подальше життя, а вже у 40 товариші називали його "дідом". Попри це підлеглі пам’ятали його як того, хто завжди йшов попереду, не уникав небезпеки й ніколи не виглядав виснаженим. Про полковника імператорської гвардії, генерала-поручника армії УНР та головного отамана Вільного козацтва детально розповіли на YouTube-каналі "Історія для дорослих".

Життя першого лицаря України

Михайло походив із давнього боярського роду Омеляновичів. За часів Речі Посполитої ті здобули шляхетство з гербом Колюмна і до Х століття володіли маєтностями на Чернігівщині. Польські можновладці Потоцькі ці землі у них відібрали. Тож бояри стали козаками і очолили Глухівську сотню Ніжинського полку.

Серед його пращурів були також задунайські козаки — ті самі запорожці, що не змирилися із знищенням Січі військами Катерини ІІ. Вони відійшли на землі Османської імперії та створили там так звану "ханську Україну". Через кілька десятиліть частина задунайців повернулася на Батьківщину разом із кошовим Йосипом Гладким в обмін на обіцяні царем Миколою І привілеї. Серед тих, хто повернувся, був і сотник Омелян Павленко. Він отримав дворянство та землю на Катеринославщині, за що вступив на службу в російську армію. Його син Володимир також став військовим.

Початок військової служби

Дитинство Михайла минуло в далекому гарнізоні — у Хабаровську. Він вступив до Сибірського кадетського корпусу, згодом до Павлівського військового училища, яке закінчив із відзнакою. Завдяки цьому його направили до Лейб-гвардії Волинського полку у Варшаві. Але Михайлу спокій було не до вподоби — і в 1904 році він добровольцем вирушив на російсько-японську війну.

Участь у російсько-японській війні

У тій кампанії воювало багато українців, і то дуже помітних фігур. Загалом Росія кинула на завоювання Маньчжурії та Кореї близько 265 тисяч українців.

Війну Росія програла, але поручик Павленко встиг проявити себе. Він командував розвідзагоном, піхотною ротою, був контужений, отримав три ордени та дострокове звання штабс-капітана. Повернувшись у полк, показав себе як талановитий викладач і організатор: написав кілька інструкцій із підготовки солдатів та унтерофіцерів. Дуже багато читав, зокрема й про історію України.

Разом із братом Іваном добився дозволу імператора змінити прізвище — додав до Павленка частину "Омелянович" на честь предка-сотника. Почав вивчати українську, якою в родині не послуговувалися. Це давалося важко: постійно плутав наголоси й слова.

Участь у Першій світовій війні

Перша світова застала його капітаном, командиром роти гвардійців-волинян. У бою під Хелмно він зумів стримати наступ німецької гвардії та перейти у контратаку, але був тяжко поранений: куля перебила плече, і права рука фактично залишилася нерухомою. До кінця життя він носив її на перев’язі або за поясом. За цей бій його нагородили Георгіївським хрестом — найвищою бойовою нагородою імперії — і підвищили до полковника, доручивши керувати штабом II гвардійського корпусу. На фронті він перехворів на тиф — цей факт згодом врятує йому життя.

Коли Волинський полк у Петрограді підняв лютневу революцію, Михайло вже керував піхотною школою в Одесі. Революцію підтримав, але прапор підняв не червоний — синьо-жовтий. Тимчасовий уряд, визнаючи його авторитет, направив його придушувати бунт лейб-гренадерів. Без жодного пострілу Павленко переконав солдат повернутися на позиції — але це вже не могло врятувати імперію.

Створення Українських Збройних сил

Підтримав Центральну Раду, хоч українською володів слабко. Омелянович-Павленко також українізував Катеринославський та Одесі гарнізони. На румунському фронті роззброював російські частини й передавав їхню зброю добровольцям "вільного козацтва", яке сам же організовував.

Переворот Скоропадського він зустрів без ентузіазму. Проте дисципліновано прийшов до гетьмана за новими розпорядженнями і був несподівано призначений на командну посаду. Скоропадський підвищив його до генерал-хорунжого та доручив формування 11-ї дивізії в Полтаві. Паралельно Михайло очолив катеринославський кіш Вільного козацтва. Але політика знову зіпсувала все: після повалення гетьмана Директорією його запідозрили у "кар'єризмі" та зняли з посади.

Тим часом вибухнуло Галицьке повстання і постала ЗУНР. Галицькі місії шукали офіцерів і запросили Павленка. Він охоче погодився й узявся до створення Української Галицької Армії. Організаторського досвіду вистачало, але стратегічної освіти бракувало — академію Генштабу він не закінчував. Перші наступи на Львів успіхів не принесли. Але солдати його дуже любили й називали "дідом".

Попри мовні труднощі, він наполягав: у своїй армії маємо говорити українською. І хоч західняки сміялися з його акценту, а він — із їхнього діалекту, головне — дух армії був українським.

Зі штабом він розробив операцію, яка увійшла в історію — Вовчухівську офензиву. У лютому 1919 року пробоєві курені прорвали фронт і заблокували комунікації противника. Петлюра вітав генерала телеграмою. Але політика все зруйнувала: місія Антанти вимагала перемир’я, а Петрушевич повірив їм та дозволив пропустити їхній поїзд до Львова. Поляки отримали зброю та підкріплення й переломили ситуацію.

Далі йде довга смуга дипломатичних і воєнних колізій: невдала місія Павленка до денікінців, загрозливе становище у "трикутнику смерті", епідемія тифу, голод, ілюзії Петлюри щодо Антанти. Більшість армії УНР капітулювала перед поляками — але не всі. Близько 3,5 тисяч бійців вирішили продовжити боротьбу.

Саме їх очолив Омелянович-Павленко — командир Запорізької групи, який уже перехворів на тиф і не боявся заразитися знову. Так почався легендарний Зимовий похід. Партизанська війна у ворожих тилах швидко принесла плоди: трофейні ешелони, зброя, амуніція. Згодом — визволення міст, штурм Умані, де вони взяли в полон оркестр і змусили його безперервно грати "Ще не вмерла Україна". Через брак набоїв піхота наступала оплесками, щоб імітувати стрілянину. Кавалерія атакувала шаблями. Саме після цих боїв привітання "Слава Україні!" стало офіційним в армії УНР.

У 1920 році союз з Польщею дав шанс на наступ. Українські й польські війська звільнили Київ, де й відбувся парад перемоги. На честь учасників походу запровадили найвищу нагороду УНР — Залізний хрест за Зимовий похід і бої. Саме він був першим українським бойовим орденом.

Еміграція

Після відступу Павленко був інтернований в Польщу, потім перебрався у Чехію. У Другу світову намагався відродити українські військові та козацькі структури, у 1942 році його обрали отаманом Вільного козацтва. Він був у таборах дивізії "Галичина", але відкритої співпраці з нацистами не мав — навпаки, підписав лист митрополита Андрея Шептицького до Гітлера з протестом проти політики окупаційної адміністрації.

Уряд УНР в еміграції підвищив його до генерал-полковника і навіть тимчасово призначив міністром оборони. Але політика завжди була йому чужа — він віддавав перевагу роботі з ветеранськими організаціями та написанню спогадів.

"Дід" помер у Парижі і похований на кладовищі Пер-Лашез.

Нагадаємо, раніше "Телеграф" писав про те, чим відомий Ярослав Старух, якого катували майже все життя. Останніми його словами перед смертю був гімн України.