Вкрадені шедеври: 3 культові українські фільми, які весь світ вважає російськими (відео)

Дзиґа Вертов, Сергій Параджанов, Роман Балаян, Кіра Муратова народилися в різних куточках російської, а згодом радянської імперії (а Муратова взагалі — у Румунському королівстві), але саме вони створили славу українському кіно. Сьогодні такий шедевр, як "Людина з кіноапаратом", привласнений російською культурою, але це насправді не так.

"Телеграф" розповідає про фільми, які чомусь вважають російськими, хоча вони мають українське ДНК.

"Людина з кіноапаратом"

"Людина з кіноапаратом" (1929) — не лише один із наріжних каменів радянського кіноавангарду (який творив, зокрема, українець Олександр Довженко), а й один із фундаментальних фільмів світової культури. Формальні відкриття його братів-творців — Дениса Кауфмана, більш відомого як Дзиґа Вертов, і Михайла Кауфмана — й досі використовують режисери та оператори в усьому світі.

Документальний фільм показує один день із життя мегаполіса крізь роботу оператора — від ранкового пробудження до вечора. Камера фіксує Одесу, Київ і Харків. Ми бачимо, як містяни працюють, їдуть громадським транспортом на роботу й додому, займаються спортом і побутом, розважаються, одружуються й ховають близьких — і водночас спостерігаємо сам процес зйомки та монтажу. (Рідкісний випадок, коли постпродакшн стає частиною сюжету.)

Згідно з концепцією "кіно-ока", створеною Дзиґою Вертовим, кіно — це інструмент пізнання реальності, а не її інсценування. Слідом за генієм фотографії Олександром Родченком Михайло Кауфман шукає свіжі ракурси, знімаючи з дахів, із мотоцикла, з поїзда; навіть лягає на рейки, щоб отримати екстремальні кадри.

Фільм створювався в українській кіноіндустрії 1920-х, яка була однією з найпрогресивніших у Європі й адміністративно не підпорядковувалася центру. Видання The Guardian, не схильне до зайвих захватів, називає "Людину з кіноапаратом" "найвеличнішим документальним фільмом усіх часів". Серед західних інтелектуалів він давно визнаний беззаперечним шедевром.

"Астенічний синдром"

Перший гучний міжнародний успіх Кіри Муратової — української режисерки з румунським паспортом, яка з початку шістдесятих і до свого відходу у 2018 році жила й працювала в Одесі. Єдина режисерка світового рівня, що активно знімала в незалежній Україні.

Фільм-істерика, фільм-нервовий зрив фіксує розпад реальності останніх років існування Радянського Союзу настільки радикально, що "Астенічний синдром" майже нестерпно дивитися. Причому як у рік виходу на екрани — 1990-го, так і сьогодні, коли ми знаємо пізніші фільми Муратової, де вона користується оптикою тоншої іронії, підсвічуючи фарсом абсурдність життя. Насамперед це "Три історії" (1997), "Настроювач" (2004) і "Два в одному" (2008), у яких Муратова "ставить цьому світові нуль" не менш цинічно, але з більшим витонченим почерком оповідачки й режисерки. Однак свій міжнародний "патент" на статус шедевра має саме болісний і некомфортний "Астенічний синдром", відзначений на Берлінале-1990 нагородою Silver Bear – Special Jury Prize.

І, звісно ж, сьогодні кумедно читати, що "Астенічний синдром" став "єдиним фільмом, забороненим за Горбачова" (The Guardian) — нібито за оголеність і нецензурну лайку.

"Польоти уві сні та наяву"

Один із беззаперечних шедеврів кіностудії імені Довженка, про продукцію якої колись кепкували: в Радянському Союзі бувають фільми хороші, фільми погані й фільми кіностудії Довженка. Причини — у надзвичайно жорсткому контролі з боку чиновників, які керували радянською культурою. Вони нищили на корені усе живе в кіновиробництві, якщо воно виглядало не по-радянськи. Не дивно, що цей фільм, знятий 1982 року, глядачі побачили лише за п’ять років — у часи Перебудови.

"Український режисер вірменського походження", — так сам себе характеризував Роман Балаян, — зняв дуже особистий фільм про кризу середнього віку. Малюючи на екрані портрет людини, здатної мріяти, але нездатної жити так, як хоче, Балаян створює першу в СРСР історію клінічної депресії. Західні критики писали, що фільм дуже точно передає стагнацію пізнього брежнєвського застою, а персонаж Олега Янковського — один із рідкісних і ранніх прикладів радянського антигероя. Та попри радянський "паспорт" героя Янковського, криза ідентичності — універсальна людська історія. Фільм і сьогодні не застарів. До того ж це акторська вершина Олега Янковського.

Нині "Польоти уві сні та наяву" вважають "російською класикою": знятий російською мовою та з російськими зірками (Олег Табаков, Никита Михалков, харків’янка Людмила Гурченко), він розповідає про так звану "російську тугу" й тому привласнений російською культурою як правонаступницею культури радянської. Тим часом фільм — український: його знімали український режисер і оператор — уродженець Гуляйполя та мешканець столичної Русанівки, іменитий майстер Вілен Калюта. Знімали також на українській студії й в українських містах — Києві, Харкові та Одесі.

Раніше "Телеграф" писав, що не так з романтичними героями радянських фільмів "Службовий роман", "Іронія долі" та "Москва сльозам не вірить".