Тут слухали космос і не тільки: що сталося з найбільшою "тарілкою" СРСР під Змієвом

Унікальний науковий об'єкт повільно зникає під вагою іржі та часу

Мало хто знає, що неподалік Змієва на Харківщині, серед лісів ховається один із найпотужніших наукових комплексів, які коли-небудь будував СРСР. Тут не виробляли зброю і не запускали ракети. Тут просто слухали космос. Щодня, протягом десятиліть, науковці фіксували те, що відбувається над нашими головами на висоті сотень кілометрів.

Тепер частина території стоїть мовчазною: іржаві щогли, зарослі антенні поля і будівлі, де давно не чути звичного робочого шуму. "Телеграф" розповідає, як станція дослідження іоносфери поступово перейшла у стан тривалої тиші і чому значна частина комплексу виглядає занедбаною.

Як народжувався один із найбільших дослідницьких комплексів СРСР

Історія станції почалася у 1960-х, коли харківські науковці освоювали метод, який тоді вважали проривом. Ідея була простою, але амбітною: вивчати іоносферу радіолокаційним способом, "заглядаючи" на висоту до півтори тисячі кілометрів. Для такого інструмента потрібна була окрема територія — подалі від житлових масивів, електромагнітних шумів і промислових об'єктів.

Місце знайшли під Змієвом. Серед соснових лісів почали зводити один із найбільших радарних комплексів Радянського Союзу. Масштаб вражав: кругла антена діаметром 100 метрів, поворотна параболічна "тарілка" завбільшки з триповерховий будинок, антенне поле площею майже як футбольний стадіон. Усе це працювало як єдиний організм, спрямований на вивчення верхніх шарів атмосфери.

Учені проводили спостереження у різні пори року та доби, фіксували зміни під час магнітних бур і сонячних викидів. Дані зі станції потрапляли у міжнародні наукові журнали, а співробітники Харківського інституту співпрацювали з обсерваторіями по всьому світу. Для СРСР це був один із небагатьох подібних центрів — і його значення виходило далеко за межі країни.

Потужність, яку не бачили очі: що насправді могла ця станція

Але найцікавішим був не розмір антен, а те, що з ними робили. Кругла стометрова антена з металевої сітки працювала як величезне "вухо", яке ловило ледь помітні коливання плазми на висоті кількох сотень кілометрів. Параболічна "тарілка" оберталася, сканувала різні ділянки простору і фіксувала зміни в режимі реального часу.

Окремою гордістю був антенний стенд — поле площею приблизно 300 на 300 метрів. Його використовували для унікальних експериментів: станція подавала у верхні шари атмосфери потужні радіохвилі і спостерігала, як змінюється середовище у відповідь. Такі дослідження допомагали зрозуміти механізми радіозв'язку, з'ясувати, чому сигнали іноді "провалюються", і передбачити, як поводитиметься іоносфера під час сонячних штормів.

Поруч функціонувала радіоастрономічна обсерваторія з декаметровими телескопами. Це давало змогу поєднувати дані космічного радіовипромінювання з атмосферними процесами. Територія станції була, по суті, маленьким дослідницьким містечком із власною інфраструктурою.

Станція під Змієвом була однією з 11 подібних радарних установок у світі, і єдиною такого рівня в Україні. Її стометрова антена вважалася унікальною для Європи: подібних інструментів у цьому регіоні не існувало. З часом підтримувати роботу такої складної системи стало дедалі важче: частина обладнання вимагала великих витрат електроенергії та постійного технічного догляду. Через нестачу фінансування підтримувати ці системи в робочому режимі стало неможливо.

Між наукою й занепадом: як станція працювала після розпаду СРСР

Коли Радянський Союз розпався, станція не зупинилася одразу. Вона увійшла до складу Інституту іоносфери НАН і МОН України. Науковці продовжували вимірювання, створювали моделі космічної погоди над Україною, відстежували магнітні бурі та зміни в іоносфері.

Деякі дослідження проводилися навіть у 2000-х і на початку 2010-х років. Дані зі Змієва використовували у міжнародних програмах, а результати публікували у спеціалізованих виданнях. Але підтримувати у робочому стані такі величезні антени ставало дедалі складніше. Потрібні були мільйонні бюджети на ремонт, електроенергію, нове обладнання і кваліфікований персонал, якого з кожним роком ставало менше.

Станція перейшла в режим епізодичної роботи. Частину радарів запускали під конкретні спостереження, інші поступово законсервували. Деякі будівлі залишилися майже недоторканими: на столах лежать схеми, на стінах висять графіки початку 2000-х, у шафах можна знайти документи експериментів.

Антени, що іржавіють, і поля, що заростають: яким комплекс став сьогодні

Сьогодні станція виглядає тихою й частково занедбаною. Частина металевих конструкцій вкрита іржею, деякі ділянки антенного поля повністю заросли травою та чагарниками.

У будівлях — кабелі товщиною з руку, панелі керування з десятками перемикачів, шафи з інструментами та вимірювальними приладами. Усередині тихо — і створюється дивне враження, ніби люди пішли не назавжди, а просто на довгу перерву. Саме це поєднання індустріального масштабу й побутової тиші робить станцію унікальною серед покинутих радянських об'єктів.

Втім, це не повністю мертва територія. За документами станція досі належить Інституту іоносфери, а окремі елементи використовували для наукових спостережень ще кілька років тому. Але більшість комплексу не працює у звичному режимі й поступово втрачає свій вигляд під впливом часу й природи.

Станція під Змієвом не була секретним військовим об'єктом, не мала шпигунських історій чи гучних скандалів. Але її роль у науці важко переоцінити. Тут десятиліттями спостерігали за космічною погодою, створювали дані, якими користувалися дослідники з різних країн. Це був один із небагатьох комплексів у світі, здатних вивчати іоносферу таким методом і на такій висоті.

Нагадаємо, раніше "Телеграф" писав, як Київ втратив легендарний завод, що створював найсучасніші комп'ютери. Ми розповідали, чому київський "Електронмаш" не вижив, попри стратегічну важливість для економіки та оборони для України.