Справи за СЗЧ можуть бути закриті: відомий прокурор розповів про систему воєнного правосуддя

Раніше Сергій Горбатюк займався "справою Майдану" — великим масивом розслідувань щодо розстрілів Небесної сотні, а з перших днів повномасштабного вторгнення долучився до лав Збройних сил України. За іронією долі, військовослужбовець на псевдо "Прокурор" сьогодні все частіше займається адвокацією — захищає права побратимів по підрозділу. Ми зустрілись з Сергієм Вікторовичем на Майдані.

Це місце, якому він присвятив роки своєї роботи в прокуратурі, тепер стало меморіалом для його полеглих побратимів.

"Ті, кого я колись розслідував, стали моїми побратимами"

— Як сприймали вашу появу у військовій частині колеги-військові, знаючи про вашу прокурорську минулу діяльність? Чи не виникало упереджень?

— Суспільне ставлення до прокуратури часто негативне. Я переконаний, що це частково результат цілеспрямованої кампанії проти самої інституції. Корупція існує в багатьох органах влади, але саме прокуратуру, яка колись мала високий професійний рівень, методично підривали через те, що її боялися владні злочинці.

Водночас у військовій частині ті, хто спочатку якщо і ставився з насторогою, відкрито цього не виражали. Хтось навпаки виявляв повагу. Через кілька днів до мене підійшов чоловік та сказав: "Ви ж колись у мене були слідчим". Цей чоловік фігурував у справі про вбивство, яку я розслідував та відбував раніше 10-річний термін ув’язнення, потім добровольцем пішов на фронт. Він подякував мені за людське ставлення під час слідства. На жаль, він пізніше загинув від кулі снайпера.

Ще через півтора року до мене підійшов інший чоловік і сказав: "Ваше управління розслідувало справу стосовно мене". Він був одним із працівників ДАІ, яких притягували до відповідальності за поїздки протестувальників до Януковича. Жодних претензій до мене він не мав — навпаки, висловив своє розуміння роботи слідчих та прокурорів. Цей чоловік теж став добровольцем на захист Батьківщини з перших днів війни. І відвоювавши більше 3-років, героїчно загинув.

Ці випадки показові. Люди, яких раніше використовували як інструмент для виконання сумнівних наказів, на війні роблять свідомий вибір захищати країну. Тобто це показує, наскільки важливе спрямування керівництвом, зокрема правоохоронців, на корисні цілі.

"Нові правила дозволяють не розслідувати загибель солдатів"

— Які банальні, на перший погляд, зміни в армії було б легко втілити, але вони реально допомогли б подолати серйозні проблеми?

— Нещодавно оголосили зміни до інструкції про облік особового складу, які подали як "велику перемогу". Згідно з ними, тепер не обов’язково проводити службове розслідування за фактом загибелі під час бойових дій.

Дійсно, бувають очевидні випадки, є відео або записи з дрона. Однак, це не може бути загальним правилом. Розслідування необхідно проводити завжди, коли є хоча б найменший сумнів. Війна — це часто хаос, і багато загиблих опиняються в ситуаціях, де обставини далеко не очевидні.

Потрібно хоча б опитати свідків і дочекатися результатів розтину. Буває, що в документах вказано "удар дрона", а судмедексперти виявляють кулю в тілі. Це принципово різні речі.

Сьогодні зміни до Інструкції з обліку особового складу встановили, що військова частина зобов’язана надіслати сповіщення про загибель (зникнення безвісти) протягом доби після отримання інформації. Проте Міноборони також визначило, що сповіщення надсилається лише на підставі наказу командира про обставини смерті. Фактично це означає, що неможливо провести не те що розслідування, а й будь-який об’єктивний збір інформації для прийняття рішення про обставини загибелі.

Формально розслідування не заборонене, але нормативний акт прописали так, щоб у командирів не було ані бажання, ані можливостей це робити. Навіть якщо дуже хочете провести службове розслідування — ви просто не зможете.

А це часто потрібно. Командир повинен знати всі обставини загибелі, щоб зробити висновки та запобігти подібним випадкам, особливо якщо смерті сприяли фактори, які можна було передбачити. Щоб потім сказати підлеглим: "Хлопці, не робіть так, будьте уважні".​​​​​​​​​​​​​​​​

"Ніхто не знає, де зараз нагородні документи"

— Проблема "відписок" та бюрократії — наскільки це гальмує роботу військових підрозділів?

— Тут по різному. все залежить від того, чи є команда згори. Коли "високий начальник" дав розпорядження, то усі кидаються виконувати, строки горять, справа робиться за лічені дні, а інколи і години. Якщо ж наказу нема — можна чекати місяцями, а то і роками.

Хтось може сказати, що військових цікавлять лише гроші. Та з розмов із бійцями я добре знаю, що це не так. Дуже часто отриману додаткову винагороду бійці витрачають на ремонти бойових авто, на закупівлю дронів та іншого потрібного спорядження, якого бракує. Проте навіть кілька щирих слів подяки від командування багато важать, а нагороди тим більше.

Ось приклад проблеми, про яку я говорю вже три з половиною роки. Підіймав її неодноразово в інтерв’ю та офіційних пропозиціях, але її досі не вирішили. Нагородження — надзвичайно важливий мотиваційний чинник для військових.

Коли ми у батальйоні відправляли документи, то можемо проконтролювати лише першу ланку – зателефонувати вище й спитати: "Подання на нагородження розглянули?". Однак далі часто був справжній хаос.

Командири надсилають подання вище за ієрархією, і документ долає інколи навіть п’ять рівнів. На кожному етапі він може затриматися, бо хтось його перевіряє або просто відкладає. Втім немає жодного зворотного зв’язку і ніхто не знає, на якому етапі все зупинилося і з'ясувати дуже важко. Жодних контактних телефонів тих, хто розглядає не надаються.

Я не бачу жодних проблем для вдосконалення цієї системи. Як мінімум, потрібно встановити чіткі строки. Якщо є випадки затягування – мають бути покарання, такі як догани та позбавлення премій. Це дуже швидко налагодить роботу.

Натомість документи тривалий час розглядаються на різних рівнях, десь навіть втрачаються. Починаєш дзвонити, а тобі кажуть: "Я на посаді лише три місяці. Ці матеріали були, коли працював інший співробітник". Питаєш: "А де вони зараз?" – "Не знаю". Знаходимо ту людину, а виявляється, вона вже працює в іншому відділі. Питаємо: "Де документи?" У відповідь чуємо: "Хто його знає, краще подайте нове подання".

Робимо нове подання й відправляємо його. Тим часом на посаду керівника оперативно-тактичного управління приходить нова людина. На цьому рівні вони мають підтверджувати інформацію — чи відбулися такі бойові дії та чи мали місце події. Однак, новий керівник просто каже: "Я буду підписувати нагороди тільки за події з моменту, як я прийшов. Про старі навіть не згадуйте".

Безумовно, командир несе величезну відповідальність і підлеглі його повинні слухатися та виконувати накази. Проте якщо тобі делегували широку владу над підрозділом, потрібно користуватися нею максимально відповідально, виважено і в рамках закону. Вони, звісно, існують: є підрозділи, куди люди йдуть добровільно.

Ті командири дають інтерв’ю й кажуть: "Ми дбаємо про людей, бережемо їх — і саме це причина, чому до нас хочуть йти". Новобранці розуміють, що дурної смерті не буде. Так, війна небезпека постійна, загибель можлива, але боєць завжди знає, що командир не кине його на безглузду операцію і не змусить робити щось без сенсу. І тому він бачить надію і розуміє, що бойові дії не дорівнюють автоматичній загибелі Кожен наказ має бути обґрунтований.

Що робити з проблемою СЗЧ

— З початку повномасштабного вторгнення відкрито понад 200 тисяч справ за самовільне залишення частини та понад 50 тисяч — за дезертирство. Всіх фізично неможливо ув’язнити, втім як знайти баланс між необхідністю підтримувати дисципліну та реальністю, коли порушників десятки тисяч?

— На мою думку, ДБР займає деструктивну позицію. Раніше у війську були переважно добровольці та ті, хто не планував "тікати". Випадків СЗЧ було дуже мало. Наприклад, у нашому батальйоні за два роки сталося лише близько п’яти випадків самовільного залишення частини.

Як тільки люди усвідомлюють, що їхні побратими гинуть невиправдано, коли ставляться завдання, які свідомо призводять до загибелі, кількість випадків СЗЧ різко зростає. Таких ситуацій чимало. Справжнє завдання ДБР — не лише розслідувати, а й визначати причини, інформувати про них і карати не тільки тих, хто втік зі служби, а і командирів, якщо саме їх дії призвели до таких негативних наслідків. Наразі цього не роблять.

З іншої сторони швидке розслідування та покарання тим військовослужбовцям, які самовільно залишили частини чи дезертирували без жодних об'єктивних причин теж є важливим застерігаючим чинником. Потрібно було ДБР починати якісну роботу тих самих перших випадків втеч в ЗСУ. Але, наприклад по 5 випадках СЗЧ з нашого батальйону, які сталися у 2022 та 2023 роках ДБР жодного розслідування не проводило. На той момент це не створювало для них великого навантаження навіть в рамках всіх випадків СЗЧ в Збройних Силах України. Щобільше, слідчі ДБР навіть дозволяли собі відмовляти в реєстрації провадження. Наприклад, ми писали про військовослужбовця, який виїхав за кордон у відпустку і не повернувся. Що тут доводити? Ось він вибув, ось відпускний лист, ось людина, і вона не повернулася.

А з ДБР приходить відповідь на трьох сторінках, де вони розписують якусь маячню, мовляв, "ви нас не переконали, що тут є злочин". Цікаво. На мою думку, це в їхніх діях є злочин, коли вони відверто порушують закон приховують злочинні дії.​​​​​​​​​​​​​​​​

Звісно, важливий баланс і об’єктивність, щоб не карати всіх однаково. Проте ситуації з невиправданим самовільним залишенням частини, коли боєць підводить підрозділ, мають завершуватися швидким розслідуванням, передаватися до суду і каратися. Публічність цього процесу теж важлива. Військові мають розуміти: "п’ять-сім років саме за такі випадки".

Десятки тисяч справ можуть залишитися без розслідування

— Чи можливо, що з часом ці справи "старітимуть" і їх уже не будуть розслідувати?

— Є таке поняття, як строки давності — у кримінальному судочинстві вони становлять 3, 5, 10, 15 років, залежно від тяжкості вчиненого злочину. Для СЗЧ і дезертирства строк становить 10 років. Проте в Україні діють "поправки Лозового", хоч і частково скасовані, але які продовжують негативно впливати на цю ситуацію. Вони стосуються порушення строків розслідування: якщо справа не завершена вчасно [зазвичай рік] слідчий нічого не робить, і справа закривається без перспектив.

"Поправки Лозового" — це не законодавство. Раніше зміни в кримінальний-процесуальний кодекс депутати внесли у злочинний спосіб (за них не голосували, але вони з’явилися в кодексі внаслідок фальсифікацій), щоб мати можливість знищувати будь-які справи, навіть коли існують неспростовні докази. Закон ухвалили депутати саме для таких процедур, думаючи про те, щоб уникнути колись відповідальності якщо їх будуть притягати до кримінальної відповідальності.

Поправки діють із 2018 року, і вже, напевно, десятки, сотні тисяч, а можливо й мільйон кримінальних справ в Україні закрито у такий спосіб. Тому не виключено, що й справи СЗЧ можуть бути закриті. Утім, це буде проявом корупційної частини.