Продукцію копіювали в Європі, а потім кинули помирати: історія заводу, який годував пів Вінниці

Як завод, що першим у СРСР освоїв виробництво гранульованого суперфосфату та випускав легендарний "Лотос", закінчив життя руїною.

Колись на вулиці Академіка Янгеля в Вінниці було чутно гул одного з найбільших хімічних підприємств радянської України. Тут виробляли продукцію, яку знали по всьому Союзу – від мінеральних добрив до культового прального порошку "Лотос". Завод нагородили орденом, про нього писали в енциклопедіях, а його технології копіювали в Європі.

Проте сьогодні на місці колишнього Вінницького хімічного заводу імені Свердлова – занедбані будівлі, демонтовані цехи та муніципальний ринок. "Телеграф" розповідає, як підприємство зі столітньою історією, де працювали 4500 людей, перетворилося на промисловий привид та що стало з його спадком після краху в 90-х роках.

Як невелике напівкустарне підприємство перетворилося на промислову машину: початки

У 1881 році на півдні Подільської губернії почали розробляти родовища фосфоритів – гірської породи морського походження, з якої виробляють мінеральні добрива.

Через тридцять років, у 1912-му, у Вінниці запустили суперфосфатний завод. На той момент це було невелике напівкустарне підприємство, яке майже нічим не нагадувало те, чим воно стане через кілька десятиліть.

За часів Радянського Союзу підприємство пережило кілька масштабних реконструкцій. Завод постійно розбудовували, встановлювали нове обладнання, запускали додаткові виробничі лінії. Те, що починалося як скромне виробництво, перетворилося на потужний промисловий комплекс.

У різні роки підприємство носило різні назви: фосфатний завод, суперфосфатний завод, Вінницький хімкомбінат, хімзавод імені Свердлова, виробниче об'єднання "Хімпром".

Перші в СРСР: як вінницький завод робив те, чого не вміли інші

Станом на 1977 рік завод випускав хімічну продукцію двадцяти найменувань. Це були сірчана кислота, мінеральні фосфатні добрива, кормові фосфати, фосфорні солі та солі фтору, синтетичні миючі засоби, гумотехнічні вироби. За цей рік тут виробили 817 тисяч тонн мінеральних добрив – це майже втричі більше, ніж у 1950-му (274,8 тисячі тонн) та вдвічі більше, ніж у 1960-му (400,6 тисячі тонн).

Підприємство першим у Радянському Союзі освоїло виробництво суперфосфату в гранульованому вигляді. Тут встановили вітчизняні камери для виробництва цієї речовини безперервним способом. Технологію, розроблену вінницькими інженерами, пізніше передали іншим заводам та підприємствам у різних країнах Європи.

У 1958 році на заводі почали будувати цех для виробництва пірофосфату натрію (використовується як харчова добавка E450 для стабілізації, утримання вологи та поліпшення текстури продуктів, зокрема м'ясних та молочних). Знову ж таки, це був перший досвід у межах усього Радянського Союзу. Згодом документацію на виготовлення цієї хімічної речовини також поширили серед інших виробників.

Ордени, автоматизація та 20 видів продукції: розквіт підприємства

Більшість виробничих процесів на заводі були майже повністю механізованими, деякі – автоматизованими. Тут постійно впроваджували нові технології: одержання алкілсульфатів натрію, триполіфосфату натрію, ступінчасту нейтралізацію фосфорної кислоти содою, виробництво фосфорної кислоти в напівгідратному режимі.

Підприємство освоїло випуск нових видів мінеральних добрив: суперфосфат із вмістом бору та інших мікроелементів, кормовий монокальційфосфат, складнозмішані добрива. Крім цього, тут виробляли синтетичні миючі засоби. Найбільш відомою продукцією "Хімпрому" був пральний порошок "Лотос", який знали в кожній радянській родині.

У 1976 році Вінницький хімічний завод нагородили орденом Трудового Червоного Прапора. Це була офіційна відзнака за досягнення в промисловому виробництві. На той момент підприємство справді було одним із найбільших у своїй галузі.

Місто всередині міста: як жили тисячі робітників хімічного гіганта

У радянські часи на заводі працювали близько 4500 людей. Це був справжній промисловий гігант, який формував економіку цілого регіону. Підприємство мало власний житловий фонд для працівників та розгалужену соціальну інфраструктуру. Територія комплексу нагадувала окреме місто всередині Вінниці – зі своїми будинками, садами, системою обслуговування.

Завод мав власні яблуневі сади, де відпочивали робітники та їхні сім'ї. Це була частина соціальної політики великих радянських підприємств: вони не просто давали роботу, а створювали цілу екосистему для життя людей. Працівники заводу отримували квартири, могли користуватися заводськими об'єктами, мали стабільний заробіток.

Для Вінниці хімічний завод був не просто одним із багатьох підприємств. Це було системоутворююче виробництво, від якого залежали тисячі родин. Продукція йшла по всьому Радянському Союзу, підприємство мало стабільне державне фінансування, а робітники відчували себе захищеними. Втім, виробництво було дуже шкідливим. Попри те, що працівники працювали у респіраторах, на підприємстві були часті випадки отруєння.

Крах 90-х: чому завод-монополіст перетворився на руїни з мільйонними боргами

Наприкінці 1990-х років ситуація різко змінилася. Завод припинив роботу через нерентабельність виробництва. Те, що десятиліттями працювало в умовах планової економіки, не змогло пристосуватися до ринкових реалій. Підприємство накопичило багатомільйонну заборгованість перед робітниками. Люди місяцями не отримували зарплату, соціальні програми згорнули, житловий фонд почав руйнуватися.

Згодом переважну кількість виробничих потужностей демонтували. Обладнання, яке коштувало мільйони, розпродали на металобрухт або просто залишили іржавіти просто неба. Територію та об'єкти заводу поділили між кількома орендарями. Кожен намагався витиснути з того, що залишилося, хоч якийсь прибуток.

У 1999 році на базі решток виробничого об'єднання "Хімпром" створили закрите акціонерне товариство "Вінницяпобутхім". Нове підприємство вже не мало повного виробничого циклу та випускало продукцію на базі привезеної сировини. Воно спеціалізувалося на виготовленні пральних порошків та різноманітних миючих засобів, але це були лише жалюгідні залишки колишньої потужності.

Російський слід та остаточний занепад: що стало зі спадщиною заводу

З 2006 року "Вінницяпобутхім" належав російському підприємцю Володимиру Плесовських. Підприємство продовжувало існувати, але вже не нагадувало колишній хімічний гігант. Переважно воно випускало відомий російський порошок "Ушастый нянь". У 2024 році завод націоналізували.

Сьогодні колишній Вінницький хімічний завод імені Свердлова – це занедбаний об'єкт, який не використовується. На адресі вулиця Академіка Янгеля, 4 можна побачити залишки цехів, порожні будівлі, зарослі бур'янами території. Підприємство офіційно вважається закритою та ліквідованою установою.

На місці, де колись були яблуневі сади заводу, тепер розташований муніципальний ринок. Від міста всередині міста не залишилося нічого, крім спогадів старожилів та зруйнованих будівель, які нагадують про часи, коли тут кипіло життя та виробництво.

Це далеко не один завод, доля якого склалася дуже сумно. Подібне сталося з сотнями колись потужних підприємств в Україні на руїнах Радянського Союзу. До прикладу, схожу історію має легендарний тернопільський завод "Текстерно", куди колись їхали на роботу зі всього СРСР, а продукцію постачали навіть в ОАЕ.

Аналогічний випадок — Нововолинський завод спеціального технологічного обладнання (Волинська область) працевлаштовував п'ять тисяч людей і виробляв обладнання для всього Союзу. Через те, що планова економіка виявилась неефективною, завод збанкрутував одразу після здобуття незалежності.