Корупційні схеми, офшори і "зниклі" мільйони: хто поховав легендарний київський завод (фото)

Колись на цьому заводі гуділи верстати у три зміни, а його продукцію знали від країн Балтії до Середньої Азії. Сюди на роботу приїжджали люди з усього Радянського Союзу, а екскаватори з написом "АТЕК" працювали на будівництвах найбільших міст країни. Ще півстоліття тому завод "Червоний екскаватор" був справжньою гордістю Києва — одним із найстаріших і найпотужніших машинобудівних підприємств України.

Сьогодні від колишнього гіганта посеред Києва залишилися лише руїни та спогади. Навіть легендарного екскаватора на даху будівлі ніде не видно. На 28 гектарах біля метро "Святошин", де раніше працювали тисячі людей і народжувалися машини для всього Союзу, тепер стоїть величезне звалище. "Телеграф" розповідає трагічну історію підприємства з 116-річним минулим, яке не змогло пережити жадібність власних громадян.

У 1898 році чеські підприємці Вацлав Фільверт і Франтішек Дедіна заснували у Києві невеликий завод для виробництва сільськогосподарських сівалок. Їхня продукція була унікальною — на відміну від аналогів, сівалки одночасно вносили в землю і насіння, і добрива.

За перший рік роботи підприємство випустило 130 машин, які швидко стали популярними серед фермерів.

До початку XX століття завод розширив виробництво і почав випускати локомобілі та молотилки. Підприємство мало такий успіх, що його продукцію експортували до Німеччини, Австро-Угорщини та балканських країн. На заводі працювало півтисячі людей — як українці, так і чехи.

У 1910 році власники отримали дозвіл на будівництво другого заводу на Святошині, де пізніше і розмістилося основне виробництво. Проте Перша світова війна зупинила експорт, а революція 1917 року принесла засновникам банкрутство. Фільверт і Дедіна змушені були покинути Україну.

У 1919 році більшовики націоналізували підприємство та об'єднали його з іншими київськими заводами. Спочатку воно називалося "Червоний орач", а з 1935 року, після випуску першого радянського багатоковшового екскаватора МК-II, отримало назву "Червоний екскаватор".

Траншейний екскаватор МК-II був унікальною машиною з гібридною ходовою частиною, де гусениці поєднувалися з колесами. Він міг копати траншею шириною 1,2 метра і глибиною до 6 метрів. За габаритами це був найбільший екскаватор в СРСР, але саме розміри стали його проблемою — машина була занадто важкою для роботи у містах і руйнувала дороги.

Друга світова війна завдала заводу страшних збитків. Нацисти частково розбомбили підприємство, а при відступі повністю його розграбували. Проте вже на другий день після визволення Києва на заводі запрацювали перші два цехи — деревообробний та ливарний.

Три зміни без зупинки: коли Київ годував екскаваторами ледь не пів материка

Післявоєнне відновлення відбувалося швидкими темпами. У 1946 році завод налагодив випуск кар'єрних екскаваторів, першим став екскаватор ЕМ-182. Для робітників побудували цілий мікрорайон — Ґалаґани, — з житловими будинками, їдальнею та дитячим комбінатом.

У 1950-х роках підприємство випускало не лише екскаватори, а й сільськогосподарські трактори, будівельні навантажувачі, бетономішалки та трубоукладачі. Тут створили перший у Союзі екскаватор з гідравлічним управлінням, а розроблені на заводі моделі почали випускати на інших підприємствах СРСР.

У 1970-х роках "Червоний екскаватор" став найвідомішим в СРСР заводом з випуску будівельної техніки. Його флагманом був повноповоротний гідравлічний екскаватор ЕО-4321, який використовувався на будівельних майданчиках по всьому Союзу. За спогадами радянських екскаваторників, саме на цій машині виховувалися покоління професіоналів.

"Працював на ньому в деревообробному цеху в році 68-69-му….разом з Пашою Вербівським і ,кажись, з Васьою Цвященко… Ми були студентами КТТ,.. це там поруч..", — розповів колишній працівник заводу Олександр Мазур.

Після розпаду СРСР завод перейменували у ЗАТ "АТЕК" і продовжили випускати техніку. У 1990-х підприємство ще працювало добре: тут створили велике конструкторське бюро на п'яти поверхах і освоїли випуск нових моделей грейдерів, екскаваторів-навантажувачів та підйомних кранів. До 2004-го техніку все ще експортували — і не лише в країни колишнього СНД, але й, до прикладу, в Єгипет.

Проте згодом техніка "АТЕК" почала програвати закордонним аналогам. Керівництво не справлялося зі своїми обов'язками, затримувалися зарплати, хороші фахівці йшли з підприємства. Більшість акцій заводу отримав його колишній "червоний директор" Михайло Щербаков.

Війни переживав, а корупцію — ні: початок кінця заводу

Найбільший удар завдало банкрутство "Градобанку", де зберігалися кошти підприємства. Офіційно гроші "зникли", хоча експерти вказують, що дещо тут не чисто, адже банківські операції неможливі без підпису керівництва. З цього моменту почалося планомірне знищення заводу.

У 2000-х роках навколо АТЕКу розгорнулися справжні корупційні війни. Податкова заборгованість зростала в геометричній прогресії, а чиновники відмовлялися шукати "зниклі" гроші.

Податкова тим часом направила на завод всю потужність своєї каральної машини — санкції, штрафи, які підприємство не могло сплатити, навіть розпродавши новеньку техніку за копійки. Про те, що завод розграблювали цілеспрямовано, свідчать також відверто варварські податки на землю — 6000 $ за 1 га (величезні на ті часи гроші). "Що потрібно на цьому заводі виробляти, щоб сплачувати такі гроші місту", — говорили тоді представники АТЕКу. Втім, тодішній мер Києва Омельченко казав, що завод безпідставно винуватить всіх, лише не себе.

У 2008 році "Київенерго" повністю знеструмило завод через борг у майже 2 мільйони гривень. Та на заводі все ще виробляли машини.

З 2006 року АТЕК постійно затримував звітність перед Держкомісією з цінних паперів, накопичуючи мільйонні штрафи. У 2009 тут зовсім перестали створювати техніку. До 2010 року на заводі практично не залишилося працівників, а територія перетворилася на звалище сміття.

У 2012 році завод офіційно збанкрутував. Несподівано покупцем виявилася не виробнича компанія, а офшорна фірма "Gefest Investments", що належала українським олігархам Валерію Кришталю та Євгену Казьміну, які спеціалізувалися на торгівлі металобрухтом.

Події навколо заводу після банкрутства нагадують детектив. У 2013 році акціонером став бізнесмен Андрій Нагребельний, зять ексдиректора "Мистецького арсеналу" Ігоря Дідковського. Він залучив інвестора — компанію "КВВ груп", і пообіцяв 50% заводу.

У 2024 році 34% акцій отримує Олексій Дмитрієнко, якого керівництво "АТЕК" називає "людиною судді Ємельянова" (одіозний київський суддя). Як писала тоді "Європейська правда", акції передали за виведення АТЕКу з-під процедури банкрутства. Заставою за кредитом Нагребельного Кузьміну були акції заводу. Гроші він не зміг віддати — так Кузьмін отримав контрольний пакет акцій компанії.

З того моменту ситуація навколо заводу різко загострилася, а більшість з 63 будівель демонтували або вони опинилися в аварійному стані.

У 2016 році 85,5% акцій перейшли до "Благодійного фонду освітніх інновацій" бізнесвумен Світлани Зварич, дружини ексміністра юстиції Романа Зварича. Ще з 2014 року фонд орендував окремі цехи заводу. Фонд Зварич займався розробкою, модернізацією та серійним виробництвом бронетехніки "Інженерної групи Арей". Проте Зварич не змогла отримати контроль над підприємством, оскільки проти заводу були відкриті кримінальні провадження.

Водночас нерухоме майно заводу через складну схему потрапило під контроль структур народного депутата і одного з найбільших забудовників країни Вадима Столара (керівник київського осередку "ОПЗЖ" у 2019-2022 роках). Майно перейшло до підконтрольного Столару ПАТ "Інвестмент лімітед Україна" — це рішення Зварич називала незаконним. Згодом майно переходило з рук в руки у три різні компанії — але всі вони тим чи тим чином пов'язані з депутатом Столаром, який виїхав перед повномасштабкою з України і наразі мешкає на Лазуровому березі у Франції.

У 2016 році на території заводу знесли 7 з 63 будівель, де виробляли техніку група "Арей". Зараз усі з цих 63 корпусів або знищені або перебувають в аварійному стані.

"Азовець" — останній крик з руїн: як на звалищі народився унікальний танк

Іронія долі: саме на руїнах АТЕКу в 2015 році народилася остання спроба повернути заводу славу. Інженерна група полку НГУ "Азов" розпочала розробку експериментальної бойової машини на шасі танка Т-64 — проєкт, який мав назву "Азовець". На представлення унікального бойового міського танка запрошували тоді вище керівництво країни.

Бойова машина підтримки танків вагою 41 тонна була створена спеціально для ведення бою у міській місцевості, оснащена двома двоствольними 23-мм гарматами, кулеметами та протитанковими ракетами. Представники "Арею" фактично власними руками збирали те, що колись мало вироблятися тисячами на потужностях легендарного заводу.

Це був символ того, що українська інженерна думка не померла.

Перший екземпляр "Азовця" готувався до випробувань вже наприкінці 2015 року, але єдиний дослідний зразок так і не дочекався серійного виробництва. Завод, який мав стати його домом, вже лежав у руїнах, а Україна знову втрачала шанс відродити власне оборонне виробництво. Роками пізніше за невідомих обставин він опинився у Маріуполі, а з початком повномасштабного вторгнення танк закопали на потужностях заводу "Азов". У 2024 році росіянам вдалось його розкопати.

У вікнах гуде вітер: що відбувається з АТЕКом зараз

Сьогодні там, де колись гуділи потужні верстати і працювали в три зміни тисячі людей, панує гробова тиша. На території площею 28 гектарів біля метро "Святошин" функціонує тільки спорткомплекс з льодовою ареною, де тренуються хокеїсти клубу "Сокіл". Решта — це руїни та спогади про часи, коли цей завод годував сотні сімей і був предметом гордості цілого міста.

Завод "Червоний екскаватор" пройшов шлях від чеської сівалки до радянського гіганта, пережив дві світові війни, революції та окупацію. Але не зміг протистояти тому, що виявилося найстрашнішим ворогом — корупції та жадібності власних громадян.

Нагадаємо, "Телеграф" також писав про інший легендарний завод — Салтівський хлібзавод, який потонув у боргах. Настав кінець епохи улюбленого "чорного круглого" хліба, який колись славився на весь регіон.