Game changer поки не з’явився, але є кілька тенденцій: представник української оборонки про підсумки 2025 року

Україна досі критично залежить від закордонної хімії та мікрочипів для ракет

Оборонно-промисловий комплекс України за майже чотири роки повномасштабної війни пройшов шлях, на який у мирний час пішли б десятиліття. Водночас він досі працює в умовах кадрового дефіциту, правової невизначеності та критичної залежності від окремих імпортних компонентів.

Про те, де сьогодні Україна реально випереджає ворога, у чому досі програє, які ризики несе нинішня система бронювання та чому власна ракетна програма є питанням стратегічного виживання, "Телеграф" поговорив із виконавчим директором Національної асоціації оборонної промисловості України Сергієм Гончаровим.

Навіть примітивні технології РФ іноді стають проблемою

— Як оцінюєте загальний стан оборонно-промислового комплексу України станом на кінець 2025 року? Чи вдається нам гідно конкурувати або навіть випереджати ворога?

— У нас є багато цікавих нових рішень, яких у росіян або ще немає, або за якими ми їх випереджаємо. Проте у росіян досі залишається одна суттєва перевага — фінансовий ресурс. У деяких випадках він не має обмежень. Це безпосередньо проявляється в кількості засобів на полі бою.

У ряді ситуацій вони компенсують нашу інноваційність і високотехнологічні рішення масовістю, кількістю та стандартизацією. Для нас це водночас і перевага, і певний ризик.

В Україні велика кількість технологічних компаній, зокрема, конкурують між собою, намагаючись створити найкращий продукт, який буде максимально ефективним для застосування на полі бою вже сьогодні. У росіян же часто використовуються стандартизовані рішення, які серійно виготовляються на заводах. Це типовий радянський підхід — масове виробництво будь-якою ціною.

Втім, не можна сказати, що їхні рішення погані, і їх ніколи не варто недооцінювати. У них є розробки, які створюють для нас проблеми та дозволяють їм певною мірою досягати своїх цілей.

Навіть якщо щось зроблено "з палок", але воно долітає, знищує нашу логістику чи опорні пункти, то, очевидно, це рішення не було таким уже й хибним.

Україна залишається залежною від закордонних мікрочипів та "хімії"

— Які критичні компоненти Україні досі доводиться закуповувати за кордоном, і чи є шанси налагодити їх виробництво в межах нашої країни у 2026 році?

— В Україні вже багато чого локалізовано, однак великою проблемою все ще залишається хімія, зокрема вибухові речовини та порохи. Частково це стосується й ракетного палива.

З урахуванням того, що в Україні одночасно реалізується не одна і не дві ракетні програми, які потребують значних обсягів компонентів, можна впевнено сказати, що ми змушені виходити на світовий ринок. Ми закуповуємо або окремі компоненти, або готові продукти. Навіть якщо тверде ракетне паливо виробляється в Україні, його складові та компонентна база, зокрема, часто купуються за кордоном.

Те саме стосується електроніки. Йдеться і про сенсори для камер, і про напівпровідники, і про готові комп’ютерні рішення для систем зі штучним інтелектом. І ця залежність лише зростатиме, адже поле бою дедалі більше насичується роботизованими комплексами.

Усе це потребує значних обчислювальних потужностей, а отже мінікомп’ютерів. Виробництва таких рішень в Україні фактично немає. Ми можемо їх збирати з компонентів, але не виробляти повністю. Очевидно, що навіть у 2026 році навряд чи з’явиться можливість локалізувати критичні елементи на кшталт мікрочипів. Ми ж не плануємо переносити виробництво напівпровідників із Тайваню в Україну.

Водночас відбулися важливі зміни. Якщо раніше Україна закуповувала готові рішення – китайські камери, європейські об’єктиви, американські чи канадські компоненти, то сьогодні в країні виготовляються національні продукти, адаптовані під потреби кінцевого споживача.

Це дає змогу зменшувати вартість, прискорювати виробництво та робити продукти максимально пристосованими до реальних умов застосування. Більше не потрібно чекати, поки завод за тисячі кілометрів ухвалить рішення і погодить зміни в конструкції.

Виняток становить Китай, де зазвичай виготовляють саме те, що замовляють. Натомість у багатьох інших партнерів підхід простий: є готовий варіант і ви або берете, або ні. Зараз же дедалі частіше використовуються українські модулі наведення та компоненти.

У сегменті FPV-дронів велика кількість компонентів також починає вироблятися в Україні – через фактори вартості, логістики та ризики, пов’язані з окремими іноземними постачальниками.​​​​​​​​​​​​​​​​

Працівники ОПК складають лише 5% від усіх заброньованих в Україні

— Якою сьогодні є ситуація з бронюванням ключових співробітників ОПК? Чи вдасться у 2026 році досягти компромісу з державою, щоб виробництво не сповільнювалося через дефіцит кадрів?

— Спершу хочу пояснити, у чому полягала головна проблема. Критично важливе підприємство ОПК має квоту на бронювання, умовно, X працівників. Підприємство хоче взяти нового спеціаліста, але в нього не оновлені облікові дані. Він приходить оновлювати документи для працевлаштування, отримує направлення на ВЛК і після цього до підприємства вже не доходить.

Зараз законодавець намагається вирішити проблему. Запроваджується норма, за якою люди з певними проблемами в документах матимуть 45 днів, протягом яких зможуть працювати на підприємстві та паралельно дооформлювати необхідні папери. Це спрощує набір персоналу.

Водночас виникла інша проблема – на етапі імплементації через підзаконні акти уряду. Тут з’являється правова колізія та невизначеність.

Наприклад, підприємство має статус критичного і 100% його працівників заброньовані. До отримання критичності там працювало 100 осіб. Підприємство розширюється, зростає виробництво, потрібен 101-й працівник. І тут виникає питання без чіткої відповіді навіть від Міноборони: що робити далі?

Чи достатньо просто повідомити Міноборони про розширення? Адже підприємство зростає, нарощує виробництво, відкриває експорт, працює з Великою Британією, Німеччиною, Францією, Італією та іншими партнерами. Чи потрібно знову проходити весь шлях підтвердження критичності з нуля?

На ці питання поки що немає офіційної відповіді. Ми будемо продовжувати звертатися до Мінекономіки та Міноборони.

— Наскільки бронювання в ОПК реально впливає на мобілізаційний ресурс країни?

— Оборонно-промисловий комплекс — лише одна зі сфер, яка має право на бронювання. У загальній кількості заброньованих осіб в Україні частка працівників ОПК становить приблизно 5%. Тобто плюс-мінус 100 осіб жодним чином не впливають на мобілізаційний ресурс країни, але для виробничої програми конкретного підприємства це може бути критичним.

Це також істотно не впливає на загальну економіку, адже бронювання мають торгові центри, банки, держустанови та багато інших секторів. Саме тому ми наголошуємо: якщо хочемо, щоб українське озброєння реально вироблялося, потрібно дати можливість його виробляти.

Проблема полягає у правовій невизначеності та відсутності чітких правил після складних і суперечливих змін. А головна проблема для бізнесу – це робота в умовах невизначеності та постійного ризику.

Цілком реалістичний сценарій сьогодні: у підприємства заброньовано 100 працівників, воно подає документи на бронювання ще одного і втрачає бронювання одразу на всіх 100. Що робити? Скільки чекати? На яких умовах? При цьому державні контракти та строки їх виконання ніхто не скасовує.

Саме це ключове питання потребує термінового, чіткого та прозорого вирішення.​​​​​​​​​​​​​​​​

Є кілька головних тенденцій 2025 року в українській зброї

— Який найбільший успіх українського ОПК у 2025 році, про який ще мало хто знає?

— Якщо про щось мало хто знає, значить це не просто так. Я ніколи не любив і досі не люблю розголошувати більше інформації, ніж це дійсно можливо й допустимо. Навіть про контракт на виготовлення 200 САУ ми знали значно раніше, але оскільки я підписував NDA (договір про нерозголошення – ред.) намагаюся не виносити такі речі в публічний простір.

Пан міністр оборони, можливо, не підписував таких договорів, тому може говорити про те, що вважає за потрібне.

Поки що не зʼявилися принципово нові зразки озброєння, тобто "game changer". Натомість можна чітко зафіксувати певні тенденції цього року. По-перше, суттєво зросла кількість ракетного озброєння українського виробництва. По-друге, значно ширше почали застосовуватися дрони-перехоплювачі. По-третє, активніше використовується штучний інтелект у системах наведення дронів. Також продовжується активний розвиток і нарощування виробництва наземних роботизованих комплексів.

Наша принципова позиція – найбільша цінність, яку маємо берегти, це життя наших військових на фронті. Техніка – це залізо: сьогодні знищили, завтра купили нову, замінили, держава придбала, волонтери або міжнародні партнери допомогли. А людські життя невідновлювані. І в цьому наша принципова відмінність. Ми не росіяни і не можемо дозволити собі воювати так, як воюють вони. Саме тому будуємо свою логіку війни і розвитку озброєння інакше.

​​​​​​​​​​​​​​​​

— Чи правда, що український ОТРК "Сапсан" вже став серійним продуктом та почав бойове застосування, і як це змінить зиму 2026-го?

— У нас довкола цієї теми є певні, умовно кажучи, "сакральні артефакти" — "Сапсан", "Грім", "Вільха" та інші. За ними стоять відповідні державні підприємства, які займаються їх розробкою.

Якщо "Сапсан" уже перебуває в серійному виробництві — це чудово. Якщо ж поки що ні, ми щиро віримо й сподіваємося, що він до цього дійде. Тому що нам потрібен не лише умовний "щит", а й довгий перелік інструментів для завдання болючих ударів углиб території противника. Саме це є одним із небагатьох чинників, здатних стримувати агресора від невідворотних і масштабних втрат.

Можливо, якби Україна свого часу мала достатню кількість стратегічних ракетних комплексів, Росія не наважилася б на повномасштабну агресію. Проте це вже припущення.

Сьогодні очевидно одне: Україні обов’язково потрібна власна балістика, у застосуванні якої ми не залежатимемо від політичних рішень чи думок країн-партнерів.

Безумовно, системи рівня Deep Strike, Middle Strike та інші подібні спроможності в нас уже є — наземні, надводні, підводні. Проте їх завжди буде недостатньо. Їх завжди потрібно більше, тому що наш ворог великий і, на превеликий жаль, навряд чи зникне вже завтра.