Проста порада Росії від "президента Борщагівки". Як ветеран зі США живе в Україні і що думає про неї

Громадянин США, колишній військовий медик і ветеран Девід Пластер живе в Україні з 2012 року й уже давно називає її своїм домом. Він долучався до Революції Гідності в 2013-2014 роках, а з початку війни на сході України проводив роботу з українськими військовими, ветеранами та громадами. У Києві Пластер мешкає на Борщагівці — районі, з якого починалися його соціальні ініціативи.

Власне, з його улюбленого району в Києві і почалася медійна популярність чоловіка – він працював над очищенням простору від сміття, а згодом – і від написів на стінах та парканах, що були пов’язані з розповсюдженням наркотиків. Через свою роботу Девід навіть отримав звання "президент Борщагівки" від місцевих бабусь. А ще ви можете знати його завдяки цьому відео:

"Телеграф" поспілкувався з паном Девідом про його теперішню діяльність, перспективи України у військовій медицині на шляху до НАТО та його ставлення до переговорів щодо завершення війни.

Військова медицина, ветерани і стандарти НАТО

– З моменту появи перших сюжетів про вас як про "президента Борщагівки" минуло вже кілька років. Думаю, багатьом буде цікаво, чи збереглося це звання зараз?

– Це прізвисько ніколи не було тим, що я сам собі вигадав. Це була відзнака від місцевих бабусь у період виборів, бо вони відчували, що я роблю для громади саме те, чого люди хочуть і що підтримують. Я дуже це поважаю, і для мене це багато значило, у сенсі "президент людей".

Я досі живу на Борщагівці, не переїжджав. Це мій дім, і я й надалі налаштований допомагати своїй громаді.

– Чим ви займаєтесь зараз? Якими є напрямки вашої діяльності?

– Мій головний фокус — Anomaly TAC-Med. Наша місія — практична медична спроможність на полі бою у масштабі та побудова моделі train-the-trainer, щоб українці навчали українців. Наш внутрішній облік опублікований на нашому сайті й відображає понад 150 000 людей з 2014 року, навчених за медичними стандартами, узгодженими з підходами НАТО.

Паралельно я працюю в контексті Hoover Institution’s Veteran Fellowship Program at Stanford University та з партнерами над НАТО-узгодженим плануванням військової медицини й розвитком майбутніх спроможностей, включно з концептуальною роботою щодо дрон-асистованої медичної евакуації та кращого планування під реалії евакуації з затримкою.

— Ви багато говорите про ветеранів. Як ви оцінюєте інтеграцію ветеранів, які повертаються з фронту, в Україні сьогодні?

— Я був залучений ще до перших спроб створення ветеранської системи в Україні. Я був на перших установчих зборах міністерства ветеранів. Це було ще за президентства Петра Порошенка.

Я тоді пропонував власне бачення структури ветеранської системи. Але потім стався ковід, а далі — повномасштабна війна. Я вважаю, що зараз багато людей щіро хочуть зробити ефективну ветеранську політику. Проблема в тому, що ті, хто не отримує належної допомоги, завжди вважають, що її недостатньо.

Я американець, і в США найбільше у світі міністерство у справах ветеранів, з найбільшим бюджетом. Але навіть там ми маємо страшну статистику з самогубствами серед ветеранів. Це не лише американська проблема, це глобальна проблема. Це людський фактор. Після пекла війни люди реагують на життя по-різному.

Саме тому ми створюємо нові платформи. Наприклад, ветеранську платформу VetWell — це своєрідна система зв’язку між ветеранами, ініціативами, організаціями. Це не про гроші, а про координацію, обмін ресурсами, підтримку, допомогу з проблемами. Це продовження мого 16-річного ветеранського проєкту: освіта, курси англійської, юридична допомога, робота з документами, допомога з працевлаштуванням.

Але я переконаний: неможливо побудувати ефективну ветеранську систему без держави. Я не прихильник підходу, коли все робиться лише приватно, окремо від державних механізмів. У будь-якій країні держава — це центр і проблем, і рішень. Якщо система працює погано — це наша відповідальність її змінювати, тиснути, допомагати, пропонувати рішення.

– Ви є колишнім військовим армії США. Виходячи з того, що є в мережі – ви побували у 20 гарячих точках світу. Чи можете ви сказати, чим війна в Україні для вас відрізняється від усього, що ви бачили раніше?

– Я був у багатьох країнах світу, понад 100. Не всі з них були простими або безпечними. Але Україна для мене інша. Це війна за виживання держави, із тривалою інтенсивністю та постійною адаптацією. З 2014 року я працював уздовж лінії фронту на сході України і продовжую цю роботу зараз. Це не "криза", за якою ви спостерігаєте збоку, це довга війна, всередині якої ставки — існування держави та майбутнє її людей.

– В Україні ви вже понад 13 років, і працюєте з сектором безпеки ще з 2014 року. Якщо порівнювати Україну тоді і зараз — що, на вашу думку, змінилося найбільше, а що майже не зрушило з місця?

– Найбільша зміна — децентралізація та те, як Україна стає самою собою. Країна вчиться, що означає бути частиною Європи і рухатися до сумісності з НАТО, і цей рух з кожним роком стає сильнішим.

Чого все ще бракує — це системної послідовності у масштабі: стандартизації та прогнозованої якості підготовки в різних підрозділах і на різних ротаціях. Планування медичного забезпечення та управління евакуацією також досі відстають від реалій поля бою, особливо від реалій затриманої евакуації та ускладненого пересування.

Але принаймні борщ і пампушки все такі ж смачні — зроблені чудовими людьми — і я із задоволенням їм їх всюди, де буваю в Україні.

"Make Russia Small Again"

— Загалом, існує чіткий ультиматум Росії про те, що "Україна не може бути в НАТО". А як ви вважаєте, чи потрібен нам цей Альянс?

— Я не є членом НАТО, навіть мешканцям Борщагівки ніхто не давав анкету на вступ до НАТО. Але якщо серйозно, Росія завжди заявлятиме, що Україні заборонено вступати до НАТО. Але Росія вже не має вирішального впливу.

Росія хоче контролювати українські ресурси, землю, інтереси. Саме тому я вважаю, що Україна повинна бути членом НАТО.

І водночас я прихильник концепції Make Russia Small Again. Маленька Росія — це краще життя для людей, які там живуть. Бо зараз для багатьох у Росії "Росія" — це лише Москва і Петербург. Усе інше — ніби не існує.

Якщо регіони стануть самостійними, вони матимуть більше шансів на розвиток. І це може бути корисно навіть для самих росіян.

– За вашими спостереженнями, чи змінюється в США рівень підтримки України?

– Я підтримую зв’язок з багатьма людьми у Сполучених Штатах. Я не намагаюся бути політичним коментатором. Скажу лише так: підтримка має значення, і Україні важливо постійно чітко пояснювати, що потрібно для успіху і чому це безпосередньо пов’язано з безпекою Європи.

– Ми бачимо публічну комунікацію чинної адміністрації Білого дому, зокрема існує важке питання територіальних поступок. Як ви ставитеся до таких закликів та до такого дипломатичного процесу?

Кордони 1991 року були цілком нормальними. Я не бачу причин відступати від цього. Крим — це Україна. Так званий "референдум" не був легітимним. Це було захоплення, і наратив, який Росія використала для виправдання, був сфабрикований.

Не було реальної загрози, яка потребувала "захисту", і не було фактичних підстав для того, що заявляла Росія.

– А яким є ваше ставлення до самого Дональда Трампа? Чи симпатизують вам його погляди та рішення, чи, на вашу думку, він є проукраїнським президентом?

– Я не займаюся публічною партійною політикою. Як військовий я був навчений не робити публічних політичних коментарів, і я зберігаю цю дисципліну. Я оцінюю будь-яку адміністрацію за результатами: чи захищає політика суверенітет, чи посилює стримування і чи підтримує майбутнє, у якому Україна вільна від російського контролю.

Майбутнє України та післявоєнні мрії

– Після 13 років життя тут — що тримає вас в Україні? Чи плануєте ви жити тут і далі?

Україна — мій дім. Я живу тут. Я не вимірюю свою відданість Україні кров’ю. Я вимірюю її тим, що я готовий віддавати і будувати, щоб допомагати цій державі.

– Яке майбутнє для України ви уявляєте?

Суверенна Україна в європейській сім’ї — безпечна й стійка, з інституціями, достатньо сильними, щоб Росія не змогла повторити цей цикл. Майбутнє, у якому українці самі обирають свій шлях, без примусу.

— А чим би ви особисто хотіли займатися в Україні після війни?

— Я хочу створити великий дім приблизно для 40 дітей, які втратили батьків через війну. Я хочу, щоб це було як сім’я, а не інтернат, із теплом, освітою, стабільністю та турботою. Я бачу це як спільноту, де старші люди, зокрема самотні бабусі, можуть бути частиною життя дітей і давати їм підтримку. І я хочу робити це лише з перевіреними партнерами, чіткими правилами безпеки, відбором персоналу та прозорим наглядом, щоб діти були захищені.

Хочу змінити сам підхід до турботи про дітей, позбавлених батьківського піклування. Щоб це було не просто забезпечення їжею, одягом і дахом над головою, а щоб це було коммюніті, щоб вони зростали і розуміли, що таке любов, підтримка і повага, і краще адаптовувалися до життя.

Ця ідея не просто про дах і їжу. Це про серце, про спільноту, про наступні покоління.

Нагадаємо, раніше "Телеграф" писав, що відмова схвалити так званий "мирний план Трампа", який, імовірно, був сформульований у Кремлі, фактично підставила президента США. Дональд Трамп прийшов до влади з обіцянками припинити війну в Україні й тепер, після року на посаді глави Білого дому, змушений демонструвати виборцям бодай відчутний результат.