Найлегше було би думати, що там залишилися лише ті, хто чекав Росію - Євгенія Моторевська

Керівниця відділу розслідувань воєнних злочинів – про те, що люди на тимчасово окупованих територіях чекають звільнення

Потяг Київ-Хелм. Зі мною в купе — три пані 55-60 років. Україномовні. Привітні. Але дуже сумні.

— Шо, Оксанко, страшно нагору лізти?

— Страшно фільтрацію проходити. А це таке…

Починаємо говорити. Три приятельки. Повертаються в окупацію на лівий берег Херсонщини. Польща-Білорусь-Росія-окупована Донеччина. Далі — дім. У Києві провідували дітей та онуків.

Плачуть весь вечір. Одна з них розказує, як онук спочатку її не впізнав, а потім не хотів відпускати назад.

— Ви не думайте, ми нормальні, — говорить одна з жінок до мене з провиною в голосі.

Кажу: "Та я й не думаю".

Потяг зранку сильно запізнюється. Жінки вже готуються проходити фільтрацію на межі Росії та окупованої території. Видаляють з телефонів листування, фотографії, обговорюють як чистити історію переглядів на ютубі.

— І додаток ПриватБанку видали. В мене минулого разу питали в Новоазовську: "А што ета у вас такоє с украинским флагом за прілаженіє?"

Та сама пані Оксана неочікувано дістає з сумочки синьо-жовту стрічку.

— Онук подарував…І що мені робити…? — запитально дивиться на подружок.

— Оксанко, мотай на ногу і прикриєш чоботом.

Звичайно, найлегше було би думати, що там залишилися лише ті, хто чекав Росію. Ну, або ті, що "какая разніца".

Але там наші люді. І їх багато.

А я всю дорогу не можу позбутися думки: що, якщо знайдуть нашу синьо-жовту стрічку?

Джерело: допис Моторецької у Facebook