"Я зіграв НКВСника, чиє прізвище належало душогубу, який особливо відзначився на Соловках": актор Дмитро Олійник

Перша велика роль у повнометражному кіно стала викликом для молодого актора

В національний кінопрокат 9 травня вийде стрічка режисера Тараса Томенка "Будинок "Слово". Нескінчений роман", де актор Дмитро Олійник зіграв головного антагоніста — таємного працівника НКВС в українському творчому колі, яке згодом увійде в історію під назвою "Розстріляне відродження". Як знімали кінострічку, як доводилося готуватися до ролі та хто писав доноси на колег по творчому цеху – про це та інше актор розповів "Телеграфу".

"Хотілося, щоб фільм не був нафталіновим"

— Дмитре, фільм "Будинок "Слово"" знімали шість років тому. Багато чого, напевно, вже забулося. А що спливає в пам’яті, коли згадуєте той період?

— Фільм почали знімати 2018 року, потім була перерва майже два роки, і останні знімальні дні відбувалися 2020-го. Згадую головне завдання нашої творчої команди. Оскільки в картині фігурують історичні постаті – письменники, поети, прозаїки, художники, актори та режисери, яких ми знаємо з книжок, – показати їх живими людьми, що вони не пам’ятники, не трафарети з підручників. Вони також мали побутові проблеми, закохувалися і робили не тільки позитивні, а й негативні вчинки. Хотілося, щоб фільм не був нафталіновим, якою зазвичай нам уявляється та епоха – 20—30 роки минулого століття.

— Як ви готувалися до ролі? Читали якісь додаткові, окрім сценарію, матеріали, зверталися до архівів? Які цікаві та несподівані факти під час цього процесу знайшли й відкрили для себе?

— Основним відкриттям для мене стала інформація про існування такого будинку "Слово", де під одним дахом мешкали та працювали творчі особистості України – Сосюра, Тичина, Курбас, Хвильовий та інші. Це відкриття підштовхнуло мене до пошуків в цьому напрямі, бо хотілося глибше зануритися в контекст подій. Передивився документальний фільм "Будинок "Слово", і за порадою режисера Томенка, щоб краще зрозуміти і втілити мого вигаданого персонажа, прочитав роман Валер'яна Підмогильного "Місто".

Попри те, що я зіграв вигадану істоту (інакше його не назвеш) НКВСника Володимира Акімова, це прізвище насправді належало душогубу, який особливо відзначився на Соловках. Це зафіксований факт. Ще вразило те, що серед українських письменників Розстріляного відродження були справжні зрадники, які писали доноси на своїх колег. Наприклад, саме таким був письменник Юрій Смолич, який співпрацював з НКВС під агентурним псевдонімом "Стріла". Це також доведений факт.

— Ваш вигаданий персонаж – Володимир Акімов – мало того, що НКВСник, то ще й письменник. Вам у житті притаманний творчий процес у вигляді письменницької діяльності – пишете прозу або вірші?

— Останній вірш я написав, коли мені було 20 років. На жаль, не маю хисту до цього. Весь свій талант спрямовую на акторську діяльність…

"У мене як актора є негативна енергія"

— Хтось із вашої рідні був репресований і пройшов радянські катівні?

— На щастя – ніхто. Мої дід з бабою по батьковій лінії зустрілися і працювали в Криму. І, навпаки, вони були прибічниками радянської влади. Мамині батьки із Заходу України й до 1940 року жили на території Румунії. До речі, дідусь по батькові теж з Чернівецької області, і він ділився негативними спогадами про своє румунське дитинство. Вони усі належали до робітничого класу, напевно, таке життя їх влаштовувало, або ж просто не було вибору. Можливо, якби вони обрали творчі професії – хтозна, тоді напевно могли б потрапити до пекла репресій через свої волелюбні погляди.

— Можливо, хтось із ваших родичів (будь-якого коліна) служив у НКВС чи був комісаром у ЧК?

— Уточнював у батька щодо свого діда. Дід працював в Криму на виноградниках, був бригадиром. Потім почав працювати на консервному заводі, де виготовляли сік, і дослужився до начальника сировинного відділу.

Баба теж була бригадиром, потім бухгалтером, а потім – завгоспом в дитсадку. Тож ніяких надзвичайно великих посад вони не мали. Вимушений вас засмутити – в НКВС нікого не було.

— Аж не віриться, що, не маючи НКВСників на генетичному рівні, ви так переконливо зіграли чекіста-шпигуна…

— Дякую. Напевно, у мене як у актора є якась негативна енергія… Хоча, як тільки потрапив у театр, грав позитивних персонажів, світлих хлопчиків. Мабуть, режисер Тарас Томенко розгледів, що я не такий вже й пухнастий.

Втілюючи образ Акімова, йшов від внутрішнього, але це не означає, що в житті я здатен робити аналогічні погані вчинки.

Зараз вже втілив низку негативних персонажів у театрі, які є тотальним злом. Я вже бачив фільм "Будинок "Слово", й мені здається, що тепер деякі моменти зіграв би інакше. Це була моя перша велика роль у повнометражному кіно. І це був виклик для мене.

Мародери "хазяйнували" в кримському будинку

— У вас славетне українське прізвище. Хто з видатних Олійників є вашим родичем — може, поет Борис Олійник чи актори Микола та Євген Олійники?

— Ні, ніхто з видатних Олійників не є моїм родичем. (Сміється.) Хоча з Борисом Олійником ми бачилися наживо. 2014 року він відвідував музей "Золоті ворота", де ми показували виставу "Ярослав Мудрий" в режисурі Валерія Пацунова, де я грав одну з ролей. Знаю, що десь в інтернеті "гуляє" наша спільна світлина з тієї події.

— Ви народилися в Криму, а потім переїхали до Чернівецької області. Після окупації відвідували півострів?

— Останній раз у Криму я був 2013 року. Приїздив на поховання дідуся. Там залишився їхній будиночок і невеличке господарство. Хоча сусіди намагалися якось доглядати, але у кожного вистачає власних справ. Знаю, що там "хазяйнували" мародери, зараз вікна та двері забиті дошками. Напевно, зараз це все в занедбаному стані.

— За чим саме кримським найбільше сумуєте?

— Ми жили в селі за 40 км від Джанкоя, досить далеко від моря. Найчастіше згадую дідусеву хату та великий горіх на подвір’ї, де минало моє безтурботне дитинство.

Прийде час взяти до рук зброю

— Під час воєнного стану в Україні ви виїздили за кордон, де брали участь у виставах. Почуття, з якими за цих умов перетинали кордон, різнилися від тих, коли безтурботно їздили на відпочинок?

— Відчуття були змішані. По-перше, не хотілося їхати з країни в такі важкі часи, бо є розуміння, що я потрібен тут, тим більше, що багато хто з колег взяв до рук зброю і став на захист Батьківщини. А, по-друге, усвідомлював, що ми їдемо за кордон не на прогулянку, а щоб розказати європейцям про війну і про те, що відбувається в Україні з 2014 року.

Наприклад, я з’ясував, що багато хто з європейців не сприймали Україну як окрему державу, вони вважали її частиною Росії. Але ми показували їм що ми є самобутньою нацією зі своєю унікальною культурою та історією.

— Ви як митець маєте відстрочку від мобілізації? Взагалі існують якісь броні для творчих особистостей?

— Знаю, що деякі театри мають можливість бронювати 50% чоловіків, які там працюють. Але у мене такої броні нема. Розумію, що прийде час, і я теж візьму до рук зброю.

— Стосовно ситуації із режисером та тепер вже колишнім художнім керівником київського Театру на Лівому березі Дніпра Стасом Жирковим. Він після початку повномасштабного вторгнення виїхав з України та, по суті, покинув колектив напризволяще. Стас з-за кордону намагався зберегти свою посаду. Як ви вважаєте, за таких обставин, чи має право навіть такий гідний режисер виконувати свої обов’язки дистанційно?

— Можна по-різному ставитися до Стаса Жиркова і його діяльності. Але з часів повномасштабного вторгнення ним і командою театру були організовані гастролі в шести країнах з виставою "Погані дороги" режисерки Томи Трунової, частина команди театру мала можливість працювати в Ризі над виставою "З цією виставою щось не так", яка зараз є в репертуарі Театру на Лівому березі, тому вважаю, що твердження "покинув колектив напризволяще" не є зовсім коректним. Звісно, керувати театром дистанційно неможливо. Стас восени 2022 року написав заяву про звільнення. Зараз театр очолює Олеся Жураківська (у Київському академічного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра працює з 2002 року. – Авт.).

— Однією з претенденток на цю посаду була режисерка та донька акторів Ади Роговцевої та Костянтина Степанкова. Чим Олеся Жураківська краща на посаді художнього керівника, аніж Катерина Степанкова?

— Як актор я ніколи не співпрацював з пані Катериною. Тому не можу про неї взагалі нічого сказати. Але більшість колективу театру підтримали саме Олесю Вікторівну.

Вважаю, що вибір очевидний і зрозумілий.

— Зараз в театрі зарплатню виплачують вчасно і в повному обсязі?

— З початку повномасштабної війни в театрі були певні проблеми з виплатами. Але ці проблеми почалися ще з часів COVID-19, коли театр певний час був на паузі. Наскільки я розумію, ситуації з затримками — це була не ініціатива театру, а саме державне недофінансування. Зараз ситуація змінилася – зарплату ми отримуємо вчасно.

— Дмитре, ви задоволені тим, як у ці буремні часи розвивається ваша творча кар’єра?

— Успіх своєї кар’єри розглядаю не крізь призму відомості, популярності і фінансової складової. Розцінюю це виключно під кутом особистого та професійного розвитку. За останні роки з нами сталися жахливі речі, ми набули важкий досвід, але, попри це, вважаю себе щасливим актором, тому що працюю з досвідченими талановитими колегами, мав змогу грати на славетних закордонних сценах, про які міг тільки мріяти.

— За освітою ви — режисер. Чи збереглися амбіції зробити щось суттєве в цьому статусі?

— Не відчуваю для цього потенціалу та енергії. Вважаю, що краще залишатися хорошим актором, аніж бути посереднім режисером. Тому найближчим часом в режисурі ви мене не побачите.

Про що кіно

1927 рік. Радянська Україна. За наказом Сталіна у Харкові збудовано кооперативний будинок "Слово". Найвидатніших письменників заселяють у комфортні квартири з метою тотального контролю над процесом творчості. Не кожен з них погоджується оспівувати культ Сталіна. Несподівано для мешканців будинку до них підселяють нікому не відомого молодого письменника Володимира Акімова. З його появою в будинку "Слово" починають розгортатися дивні події…

Головні ролі зіграли: Дмитро Олійник (Володимир Акімов), В’ячеслав Довженко (Микола Хвильовий), Станіслав Сукненко (Лесь Курбас), Валерія Ходос (Рая Троянкер), Андрій Май (Володимир Сосюра), Юлія Чепурко (Марія Сосюра), Костянтин Темляк (Павло Тичина), Геннадій Попенко (Михайль Семенко).

Світлини надані Дмитром Олійником