"Чорний Ворон" виконав функцію військкомату", - письменник Василь Шкляр про вплив літератури під час війни та новий роман

Читать на русском
Автор
1136
Роман "Чорний Ворон" Василя Шкляра багатьох надихнув піти захищати Україну Новина оновлена 04 березня 2024, 22:53
Роман "Чорний Ворон" Василя Шкляра багатьох надихнув піти захищати Україну. Фото Facebook Василя Шкляра

Стала відома назва нового роману Василя Шкляра

3 березня Всесвітній день письменника, котрий відзначається з 1986 року. Напередодні свята ми поспілкувалися з одним з найпопулярніших українських письменників Василем Шклярем. Нагадаємо, що "Телеграф" минулого року проводив опитування, щоб дізнатичся, чиї книги українці готові перечитувати. У цей рейтинг потрапило одразу три його романи: "Чорний Ворон", "Троща" та "Маруся".

- Зараз багато розмов про те, що не вчасно знімати художні фільми про цю війну. А що стосується літератури — чи потрібно писати про цю війну зараз?

- Є різні погляди на це питання. Думаю, що це персональна справа кожного письменника. Як він сприймає світ. Взагалі, на мій погляд, такі явища осмислюються літературою з відстані часу. Навіть світовий досвід показує, що шедеври з’являлися не по гарячих слідах. Згадайте того ж Ремарка, Гемінгвея чи Курта Воннегута, котрий написав свою "Бійню номер п’ять" майже через чверть сторіччя після Другої світової війни. Мені ця практика здається переконливішою, хоча бувають певні події, коли автор опиняється у їхньому вирі, а не взяв це зі ЗМІ, тоді теж може вийти яскрава річ. Наприклад, я завжди казав, що про цю війну не писатиму, бо її люди бачать у режимі онлайн. Але ж художній твір про війну — це не про баталії, а насамперед про людину в її обставинах. Тож одного разу я цьому переконанню, так би мовити, зрадив, — написав "Чорне Сонце" про "азовців" ще 2014 року.

Фото з власного архіву письменника
Василь Шкляр з легендарними комбатами 3-ї штурмової бригади Сліп та Ролло

Майже відразу після того, як я поїхав до них під Маріуполь після подій в Іловайську. Серед них воїнів було багато моїх знайомих та молодших друзів, з якими зустрічався ще на Майдані і в різних ситуаціях до війни. Переважно на протестних акціях. І там вийшло так, ніби вони самі своїми розповідями написали цю історію. Тобто "Чорне Сонце" я написав, висловлюючись мовою художників, з натури.

- У вас були проблеми з виданням цієї книжки в Німеччині. Як вдалося переконати видавців, щоб вони його надрукували?

- Так, німці упереджено ставилися до азовців. Московська пропаганда вклала великі гроші, щоб створити тодішньому полку "Азов" імідж екстремістів, нацистів, ну, ви знаєте всю цю їхню брехливу термінологію. Тим більше німцям не просто було сприймати азовську символіку, скажімо, знак на їхніх шевронах "ідея нації", що нагадує видовжену свастику, чи той-таки стародавній сакральний знак "Чорне Сонце". Ну, ми ж не можемо перекреслювати символи праісторії тільки через те, що їх використовували якісь темні сили. Ці викривлені погляди на азовців у Німеччині дещо змінилися після драматичних подій на "Азовсталі" та, взагалі, після повномасштабного вторгнення. Але все одно доводилося переконувати, доводити абсолютно прості й очевидні речі. Я казав їм: "Які ж вони фашисти? Подивіться на того ж командира Дениса Прокопенка, який звертається до світу англійською мовою. Чи візьміть головного героя "Чорного Сонця" з позивним "Маляр" (його справжній позивний "Художник"). Цей хлопчина до війни був учителем німецької мови. Він навіть співає арії німецькою мовою, у маріупольському театрі з донецькою примадонною співав у дуеті". Але вони прискіпливо ставилися до всього і навіть попросили мене розшифрувати, що означає кожний позивний, який згадується у цій книжці. І я це зробив.

Фото з власного архіву письменника
З командиром 3-ї штурмової Андрієм Білецьким

- Який позивний у них викликав непорозуміння?

- Там вони просто боялися, щоб там чогось не випливло. Я поставив собі за мету знайти таку форму, щоб згадати у повісті абсолютно кожного азовця, який був в Іловайську. Тому там дуже багато позивних — від Моджахеда і Леніна до Сліпа й Ролло. Серед них є імена скандинавських героїв, а є дуже прості — Заян, Бобер, Шахта… Я пояснював, що наймолодший серед них вісімнадцятирічний Хома (Андрій Снітко) загинув в Іловайську, він Герой України, офіційно нагороджений. Його товариш і ровесник ультрас Аксьон теж там загинув, Аксьон — тому що його справжнє прізвище Аксьонов. А родом він з Луганська, і від нього відмовилися батьки через те, що він приєднався до бандерівців на майдані.

- Якщо не час писати, то яка література зараз може підтримати дух бійців?

- Я не кажу, що не час. Думаю, що всяка добра література може підтримати. На мій великий подив, хлопці читають навіть в окопах. Я в цей час не завжди можу читати, а вони читають. Зі свого досвіду бачу, що їх цікавлять історичні романи. Багато мені замовляють і я надсилаю. Волонтери приїжджають, беруть багато книжок. Насамперед романи "Чорний Ворон", "Маруся", "Троща", "Характерник". Часто доводилося чути від бійців: "Я прочитав "Чорного Ворона" і пішов на війну. Це для автора не велика радість і викликає суперечливі почуття. Виявляється, що це ти послав людину на війну. Радіти нема чому, але один чоловік сказав, що свого часу роман "Чорний Ворон" виконав функцію військкомату. Всяке бувало…, Один артилерист, Дмитром його звуть, подзвонив мені і сказав, що, коли йшов на війну, взяв у наплічник дві книжки — Біблію і мій історичний роман "Маруся". Він йому близький, тому що сам із Галичини, а в цьому романі багато написано про УГА — Галицьку Армію.

- У ваших романах про часи українського опору радянській владі є трішечки містики. Чи може образ українського воїна з магічними здібностями зараз стати символом та натхненням нашим бійцям?

- Чому ні? Міфотворчість в українській літературі не дуже була розвинута. Хоча має особливе значення для творення героя. Якщо взяти "Чорне Сонце", то там згадується один хлопчина, в якого під час небезпеки в Іловайську відкрилося третє око. Він розповідав мені, що раніше ніколи не був у цій місцевості. Але коли біг, то раптом у свідомості почало засвічуватися, що буде далі. З’являється в уяві дитячий садок — біжить: так і є, там дитячий садок. Потім паркан, а за парканом має бути собака. Перестрибнув паркан і справді там собака. Але цей пес навіть не пискнув. Він був на нашому боці, сміється мій герой.

Фото з власного архіву письменника
Герой України Євген Громадський "Гром" з романом "Характерник"

Далі ця історія має драматичне продовження. Мені подзвонив Художник після трагічних подій в Оленівці, коли москальня спалила барак, де було багато наших хлопців. Художник сказав, що цей хлопчина загинув. Не хочу зараз називати його позивний. Минув десь місяць, у мене дзвонить телефон і засвічується його ім’я. Я тремтячою рукою взяв телефон, думав, що це хтось з родичів дзвонить. Іноді таке буває. Хочуть поговорити. Я вмикаю телефон і чую його голос. Питаю: "Ти що, живий?" А він: "Так, ви ж знаєте, що я характерник. Я вийшов з того пекла".

- Він дійсно характерник?

- У нього є ці риси. Він фехтувальник на шаблях просто віртуозний. Коли ми робили презентацію "Чорного Сонця" в маріупольському театрі разом з "азовцями" і в Києві, він на сцені показував своє володіння шаблюками. Вони мерехтять в його руках, що не видно, що то виблискує. Крім того, ці надприродні здібності десь беруться лише на короткий час, лише екстремальних ситуаціях, коли відкривається це третє око. Лихо його все-таки не минуло, він потрапив до шпиталю і у спокійних нормальних умовах це третє око пропадає.

- Більшість ваших творів не мають хепі-енду. І "Чорний Ворон" також, просто головний герой зник і про нього ніхто не чув. Чи варто для кращого надихання читача робити добрий фінал?

- Звичайно, якщо логіка подій дозволяє, то треба фінал робити оптимістичним. На мій погляд, "Чорний Ворон" має світле завершення. По-перше, його загибелі там немає. І справді, в документах вона ніде не зафіксована. По-друге, в епілозі згадується легенда, яку творять люди про своїх героїв. Що у 1964 році на ювілей Тараса Шевченка у Кирилівці й Моринцях з’являється чоловік, котрий на таксівці приїжджає до села Чорного Ворона Товмач, заходить на цвинтар, потім зупиняється біля лісу та рову, де, очевидно, загинув його побратим з холодноярців. Тобто Чорний Ворон залишається живий. Залишенці попри те, що пішли на смерть, зберегли саму ідею боротьби за волю. За що вони уже без надії на перемогу й боролися. Потім їхню ідею підхопила Західна Україна, яка добре знала, що таке холодноярський рух. Вони боролися тими самими партизанськими методами. Їхні підрозділи називалися "Холодний яр" і часом повторювали ті самі позивні. І в п'ятдесяті роки воювали так само, як і залишенці — без надії на перемогу, але із твердою вірою в те, що Україна виборе свою незалежність і жодна крапля їхньої крові не буде даремною.

Свого часу я працював прес-секретарем у Михайла Гориня, Левка Лук’яненка, і я запитував у них: коли вони сиділи у в’язниці, то сподівалися, що що Україна коли стане незалежною? Вони відповідали, що сподівалися на ХХІ сторіччя. А те, що це станеться у дев’яності роки, то такої перспективи вони зовсім не бачили. А от хлопці з УПА, котрі воювали без надії, мали інше бачення. Скажімо, ось цей архів, на матеріалах якого я писав "Трощу", повстанці закопали в бідоні 1948 року. Вони прийшли в одне село, покликали молоду дівчину і показали їй, де вони закопали архів. І сказали, що всі вони загинуть, а вона доживе до вільної України. Вона справді дожила. Ось така сильна була їхня віра.

- На мій погляд, одним з ключів до успіху твору, це наявність лавсторі. Чи є місце коханню, коли йде війна?

- Я на презентаціях своїх історичних романів завжди кажу своїй аудиторії, де багато красивих дівчат, щоб вони не лякались якихось пафосних речей, гасел "Воля України або смерть!" Всі мої романи насамперед про кохання. Великою мірою так воно і є. Історія кохання є і у "Чорному вороні", і в "Марусі", і в "Трощі". Почуття загострені, вони драматичні, тому що не всі бачать перспективу звичайного людського щастя. І вони мусять це щастя сповна випити за той короткий час, котрий їм Бог послав. Там кохання бачиться під іншим кутом зору.

- Я знаю що ви зараз працюєте, пишете щось про цю війну?

- Ні, я пишу не про цю війну. Але все воно абсолютно схоже через те, що ворог залишається тим самим. Мене років п’ять тому запросили литовці, щоб я зустрівся з тими, кого називають "лісовими братами". Ви знаєте, що це як наші бандерівці. Хоча, насправді, литовці ніколи не називали цих вояків "лісовими братами". Ця загальна назва прибалтійських повстанців виникла вже пізніше. Вони називали себе просто партизанами, або зеленими. Це, як у нас казали, лісовики. Так от, я там зустрівся з унікальними їхніми партизанами. Один із них Йонас Свілайніс, на той час йому було 98 років. Він прожив 100 років і залишався при світлому розумі. Навіть зібрав на своє сторіччя друзів, хоча майже не зустрічався з людьми. Йонас був дуже цікавим відлюдником, жив сам на хуторі. У нього була хата в лісі над озером. І він не хотів зустрічатися ні з ким. Був дуже відлюдькуватим, не ходив на всі ці вшанування, урочистості. Його дратувала вся ця тріскотня. Але один чоловік умовив його, щоб він мене прийняв у себе. Може, у нього був певний сантимент до України. Звідки він у нього взявся, буде відомо з роману, який я зараз завершую.

Фото з власного архіву письменника
З литовським партизаном Йонасом Свілайнісом, позивний Лютас (Лев) прожив 100 років

Я ніколи про цей роман не казав, бо я забобонний, хоча працював над ним майже п’ять років. А зараз вже можу сказати, бо роман іде до завершення. Йонас Свілайніс розповів мені дуже багато цікавих речей. Потім я ще зустрівся з Йонасом Каджонісом. Йому на той момент було 92 роки, він ще живий. З ним теж багато говорив і він навіть показав свій бункер. Литовською мовою саме так і буде — бункер. Це те, що ми називаємо криївкою. Він його відбудував і на відміну від Свілайніса часто зустрічається з молоддю, розповідає про їхню боротьбу. Саме біля цієї криївки він і організовує такі зустрічі. У тому бункері у нього навіть син народився. Його взяли вже в 1953 році, Свілайніса раніше.

Фото з власного архіву письменника
Литовський партизан Йонас Каджоніс, псевдонім Біда біля своєї криївки. Йому зараз - 97

Коли вийшов роман "Троща", мене запитували, навіщо ти показуєш стільки зради. Дехто це сприймає як національну рису українців. Але ті ж литовці мені казали, якби їх не зраджували, то вони б воювали до сімдесятих років. Свілайніс казав мені, що його захопили у криївці. А потім майор МГБ спитав, чи хоче він побачити, хто його зрадив. Виявилося, що це був його рідний брат. Другого Йонаса теж зрадили. Його викликали на збір командирів, де мали вирішити, як бути далі. Він прийшов, а там була засідка із фальшивої боївки. Там теж були фальшиві боївки з перевдягнутих гебістів та зрадників. Метод, відпрацьований в Україні, починаючи з Тернопільщини. Був такий гебіст Соколов. Це він винахідник ось цих диявольських методів, коли гебісти перевдягалися у вояків УПА і під їхнім виглядом знущалися з мирного населення, щоб потім місцеві думали, які жорстокі люди з опору. Це робилося, щоб відвернути селян від повстанців. Ось із цим досвідом вони потім прийшли у країни Балтії. Навіть ті самі кати поїхали після України на боротьбу з литовськими партизанами.

- То ви завершуєте роман про "лісових братів"?

- Ні, я не міг писати чисто литовську тему, бо не знаю литовської мови. Але є цікаві джерела про те, як УПА робила пропагандивні рейди за кордон. Щоб показати світові, що Україна не змирилася з московським окупантом і боротьба триває. Такі рейди робилися у Румунію, Чехословаччину, і ось, коли вже здавалося, що наше підпілля зовсім виснажилося, 1950 року готувався похід на Литву. Українці знали, що литовці так само борються. Була заготовлена література, звернення до народів Балтії, листівки і була сформована похідна група з 12 чоловік, котрі мали здійснити цей рейд. Вони вирушили через Білорусь на Литву, але, на жаль, гебістам стало відомо про цей рейд, бо вже в Білорусі наші вояки скрізь наштовхувалися на засідки і там стояли цілі гарнізони. Пройти було неможливо. Тоді командир цієї групи вирішує повертатися. Але один з них наважується дійти сам. Ось це поки що все, що я можу сказати про новий роман.

- А як називається?

- Він має дещо містичну та несподівану назву — "Заячий костел". Це поняття із литовського фольклору. У них є такий звичай, коли малий хлопчина стромляє носа у дорослі справи, то старший йому каже: "А давай я тобі покажу заячий костел". Тоді чоловік бере хлопчину двома руками за вуха та скроні і піднімає вгору. Це боляче і неприємно. А хлопцеві кажуть: "Бачиш, бачиш!?" Він, звичайно, нічого не бачить. Отже, заячий костел означає те, що ти дуже хочеш побачити, але тобі це ніколи не вдасться. Це поняття мене заінтригувало ось чому. Тут ще є мотиви литовської міфології. Перший і останній король Литви Міндовг прийняв католицизм, бо без благословення Папи Римського неможливо було стати королем. Але ж він був до того язичником і схитрував, бо хотів догодити й тому богові і своїх не зрадити. А потім я знайшов цікавенну інформацію, що Міндовг, ставши королем, згодом відступив від католицизму і молився Заячому богу. Я коли це дізнався, подумав, ого! — Заячий бог і заячий костел. Так з’являється іскра, після якої ти вже не можеш не писати.