Горе переможцям. Чому Сталін влаштував голод 1946—1947 років

Голодувало близько 100 мільйонів людей, тобто понад половина жителів СРСР

Голод 1946—1947 років перебуває у тіні Великого голоду початку 1930-х і незаслужено обділений увагою істориків. У всьому світі з цього питання вийшло лише дві монографії — москвича Веніаміна Зими та американця Ніколаса Генсона. Обидва автори справедливо пишуть про те, що катастрофа була штучною, її можна було уникнути.

Так, після Другої світової загинуло менше, аніж у ході індустріалізації: 1946—1947 років пішло з життя близько мільйона людей — від голоду, і ще близько мільйона — від викликаних ним хвороб. Ще близько двох мільйонів стали інвалідами. Але, з іншого боку, цей жахливий акт був не просто навмисним, а пройшов за випробуваною схемою, став рецидивом злочину 1932—1933-х років. Провину вождя посилює і те, що він винищував людей після найбільш кровопролитної в історії країни та всього людства війни, де він поклав десятки мільйонів своїх підданих на фронті й у тилу.

Рукотворне лихо

Рукотворність лиха доводиться цілою низкою аргументів. По-перше, у країні зберігалися стратегічні запаси зерна та іншого продовольства, яких цілком вистачало, щоб запобігти загибелі людей. По-друге, 1946 року з Радянського Союзу було експортовано 1,7 млн тонн, 1947-го — 800 тис. тонн, а 1948-го, в якому селяни де-не-де ще вмирали — взагалі 3,2 млн тонн зерна.

Крім того, у розпорядженні влади були незліченні скарби, про які щиро згадував Молотов: "Країна була зруйнована, люди жили бідно, голодували, а у нас був величезний золотий запас нагромаджень, і платини було стільки, що не показували на світовому ринку, боячись знецінити!"

Але у вождя апетити були також світові, і в травні 1946 року, перед голодом, а потім просто в розпал лиха — навесні 1947 року було проведено державні позики у населення "на відновлення" країни обидва рази по 20 млрд карбованців.

Тобто військові втрати були ні до чого, не збігалася з географією голоду і карта посухи. Останню Сталін лише вправно використав як привід для того, щоб прирікати підданих на канібалізм, голодну смерть або, як правило, просто голод і недоїдання. Про посуху за вказівкою вождя чимало писала радянська преса, тому громадяни ставилися до того, що відбувається, якщо не з розумінням, то з фаталістичною байдужістю. Голодувало близько 100 мільйонів людей, тобто понад половина жителів СРСР.

Механізм голоду

Механізм голоду був простий. Містяни та невелика частина селян забезпечувалися значною мірою за картками, тому для викачування з громадян готівки Сталін зробив простий крок — на початку вересня 1946 року вдвічі підвищив ціни на пайковий хліб, зняв з карткового забезпечення всіх, хто проживав у сільській місцевості, а також дітей робітників, і одночасно дещо знизив ціни на хліб у комерційній торгівлі — але вони все одно залишалися значно вищими за пайкові ціни, та й собівартість хліба.

У результаті за 1946 рік з обороту було вилучено — в основному за допомогою Особторгу (комерційного продажу горілки, а потім і хліба) — 8,1 млрд карбованців. Держава поклала їх собі в кишеню і витратила на ВПК. Чимала частина населення збідніла, але найгірше було попереду.

При цьому, оскільки масовані хлібозаготівлі серпня-вересня не залишили в колгоспах степових районів Європейської частини СРСР та Сибіру хліба навіть для видачі колгоспникам на трудодні, а часто й насіннєвого хліба, вони були приречені на не просто недоїдання, а голодомор. Тим паче, що в степових районах влітку 1946 року була посуха, через що врожай присадибних ділянок, на яких зазвичай вирощували коренеплоди та овочі, також був низьким.

Багато хто зрозумів, куди йде справа, і Хрущов згадував, що спробував відвести лихо від УРСР: "Я доручив підготувати документ до Радміну СРСР з показом наших потреб. Ми хотіли, щоб нам дали картки з централізованим забезпеченням не лише міського, а й сільського населення якоюсь кількістю продуктів і подекуди просто організували харчування голодуючих. (…)

Але я сумнівався в успіху, бо знав Сталіна, його жорстокість і грубість. Мене намагалися переконати мої друзі в Москві: "Ми домовилися, що якщо ви підпишете цей документ на ім'я Сталіна (а всі такі документи адресувалися тільки Сталіну), то він навіть не потрапить йому до рук. Ми домовилися з Косигіним (тоді Косигін займався цими питаннями). Він сказав, що ось стільки мільйонів карток зможе нам дати".

Особливий контроль

Однак, ймовірно, вождь тримав це питання на особливому контролі, і 19 жовтня 1946 року Хрущов прочитав його наступну телеграму, копія якої пішла не лише членам, а й кандидатам у члени Політбюро:

"Я отримав низку Ваших записок з цифровими даними про врожайність в Україні, про заготівельні можливості України, про необхідну кількість пайків для населення України тощо.

(…) Такими необґрунтованими записками зазвичай відгороджуються деякі сумнівні політичні діячі, щоб не виконувати завдання партії.

Попереджаю Вас, що якщо Ви й надалі стоятимете на цьому недержавному та небільшовицькому шляху, справа може скінчитися погано".

Після цього Микита Сергійович, подумуючи про розстріл, відбувся при зустрічі словесною прочуханкою.

Приблизно так само закінчилися спроби Косигіна врятувати Молдову, про що свідчив економіст Анатолій Болдирєв: "Олексій Миколайович запросив стенографістку, продиктував коротку записку Сталіну, підписав її і, домовившись про прийом, подався до нього, захопивши телеграми. (…)

Несподівано швидко повернувся Косигін. Обличчя його було вкрите червоними плямами, руки тремтіли. Кинувши на стіл свою записку і пачку телеграм… різко, з несподіваною відвертістю сказав:

— Він відмовив. Сказав, що не вірить панікерам і не має наміру розбазарювати резерви".

При цьому винищення безкорм'ям було кероване. Забравши у селян хліб і значну частину іншої їжі натуральними податками, держава з кінця 1946-го по липень 1947 року по крихтах надсилала в голодуючі регіони продовольство, щоб померли не всі. Трохи краще постачалося населення міст і робітничих селищ, хоча у низці випадків вмирали і пролетарі, а частіше — їхні діти, яких, повторимо, зняли з карткового забезпечення.

Підготовка Третьої світової

Як на початку 1930-х Голодомор став одним із заходів Сталіна з підготовки до Другої світової війни, так голод 1946—1947-х років — для підготовки Третьої. І якщо намір голоду 1930-х був розкритий книгою Олени Осокіної "Золото для індустріалізації. Торгсин", то два вищеназвані історики — дослідники трагедії 1940-х, на жаль, чомусь не використали формулу, відкриту цією колегою для прояснення мотиву вождя. Зробімо це.

Станом на 1 січня 1941 року в СРСР було всього 159 ювелірних магазинів і 14 яток, оскільки влада знала — жебраку і знедоленому населенню зовсім не до прикрас. Станом на 1 січня 1945 року мережа, яка відновлювалася в міру просування Червоної армії на Захід, склала 130 магазинів і 15 яток. Здавалося б, що на цьому можна зупинитися — населення СРСР у ході радянсько-німецької війни дуже скоротилося, до того ж переможного 1945-го дехто, на відміну від початку 1941 року, помирав з голоду. Проте, розширення мережі тривало, і 1 січня 1948 року магазинів налічувалося вже 221, яток — 97, і 37 окремих закупівельних пунктів, окрім пунктів при магазинах. І ці цифри зростали.

В архівах збереглася документація Ювелірторгу тих років, де з гордістю зазначається, що 1944 року скуповування золотих виробів порівняно з минулим роком зросло більше аніж удвічі — на 132,3%, склавши понад пів тонни проти 171,3 кіло 1943-го. Срібла контора придбала взагалі вшестеро більше — майже 12 тонн. А ще у населення приймали коштовне каміння, ювелірні вироби, золоті годинники, а також… художні предмети, металеві годинники, антикваріат, друкарські та рахункові машинки (арифмометри) — предмети розкоші або просто речі з високою доданою вартістю. Саме 1944-го Ювелірторг домігся у керівництва Наркомату торгівлі права отоварювати їх у тому числі й промисловими товарами, тобто приймати у громадян в обносках та латках золото та інші цінності в обмін на дефіцитний ширвжиток, зокрема, тканини.

Ну а потім золото та коштовності потекли в скарбниці Батьківщини струмком.

Золота ріка

1945-го Ювелірторг скупив у населення 843 кілограми золота в 9 тонн срібла, а першого голодного 1946-го — 1737,2 кілограма жовтого металу та 13,7 тонни срібла.

Керівництво контори за підсумками воєнного і повоєнного часу зазначало: "Встановилася певна закономірність, що з падінням реалізації збільшується надходження цінностей, таке становище й у 1946 р.". Іншими словами, якщо народ біднів, то мало купував у держави ювелірні товари, натомість більше продавав їй.

1947-го голодні громадяни збували залишки, і "улов" контори дещо знизився: по золоту — 1140 кг, натомість по сріблу став рекордним — понад 15 тонн.

Читач, напевно, вже здогадався, якою була головна причина голоду 1946—1947 років. Як і в 1932—1933-х, вождь вимагав у селян фамільні прикраси — хрестики, обручки, ланцюжки — в обмін на їжу, забрану у них же, він видавлював з народу-переможця "трофеї", награбовані в ході Другої світової в Європі та Азії. Не випадково найстрашніший голод був у Молдавській РСР, прийнятій у радянську "сім'ю народів" лише 1940-го: за розрахунками вождя, у жителів цієї республіки на руках мали залишатися не лише трофеї, а й фамільні цінності, які теж треба було забрати в казну.

Трофеї — в казну

Тільки на відміну від системи "Торгсину" цього разу задля маскування по всьому СРСР скуповування цінностей та продаж продовольства зазвичай здійснювали у різних пунктах. Хліб та іншу їжу продавали у комерційних магазинах Особторгу за звичайні карбованці, але дуже дорого. Держава отримувала надприбутки. Доходи держбюджету від податку з обороту склали 1944 року — 95 мільярдів карбованців, 1945-го — 123, 1946-го — 131, а найстрашнішого 1947 року — 234 мільярди карбованців, зайнявши рекордну частку в надходженнях у казну — 62,1%.

При цьому названий вище обсяг придбаних за безцінь дорогоцінних металів досить скромний порівняно зі смертельними "жнивами" 1932—1933 років.

Однак, по-перше, скуповування дорогоцінних металів здійснював ще й Ощадбанк і частково трест "Золотопродпостач" — мережа відомчих магазинів, які обслуговували золотодобувну промисловість. Їх було більше, аніж магазинів Ювелірторгу: 1943 року — 363, а на 1 січня 1949 року — 673. І вони повторювали бартерну практику "Торгсину" — міняли дорогоцінні метали на їжу або промтовари. Хоча спочатку цей механізм задумували для скуповування шліхового (тобто у вигляді дрібних частинок. — Ред.) золота у старателів, у голодні воєнні роки туди несли золоті вироби громадяни, які мешкали поблизу, задіяні в інших сферах.

По-друге, і це головне, держава скуповувала у населення трофейні речі. Причому цим займався не так Ювелірторг, як комісійні магазини, мережа яких 1943—1948 років розширювалася просто лавиноподібно, ломбарди, а також кооперативи, у тому числі кооперація інвалідів.

По-третє, в 1946—1947 роках держава за допомогою мережі Особторгу, яка займалася продажем їжі та алкоголю без карток, вилучила у населення величезну суму готівки — 10,5 млрд карбованців.

Як зазначали автори розлогої аналітичної доповіді про грошовий обіг в СРСР у 1940-і роки Володимир Батирьов та Ісаак Славний, після Другої світової війни "знакові грошові залишки осіли у тих осіб, які отримали великі демобілізаційні виплати при виході з Червоної армії, а також у тих демобілізованих, які привезли із собою деякі трофейні цінності та реалізували їх за ринковими цінами".

Оскільки через масштабні емісії 1930—1940-х років у спритної меншини на руках було чимало готівки, яка була потрібна вмираючим селянам, щоб купити хліб в Особторзі, колгоспники часто продавали майно не державі, а сусідові. Тому голод сприяв концентрації коштовностей чи просто цінних речей у приватних перекупників. Таких держава називала спекулянтами, й 1947—1950 років МВС і МДБ провели кампанію арештів таких тіньових торговців, конфіскувавши їхнє майно. Так було набагато простіше отримати ці цінності, аніж шукати їх у ветеранів та їхньої рідні.

Мародери на службі держави

Сталін чудово знав: населення має, що продавати за безцінь, про що, зокрема, свідчив сербський літератор Мілован Джилас. 1944 року населення Югославії зазнало розгулу мародерства та насильства радянських солдатів. Від скарг місцевих партизанських лідерів генерали відмахувалися. Зрештою, делегація югославських комуністів повідомила про те, що відбувається, особисто Сталіну, який розплакався, вибухнувши тирадою про велич своїх збройних сил: "І цю армію образив ніхто інший, як Джилас!.. Чи знає Джилас, який сам є письменником, що таке людські страждання і людське серце? Хіба він не може зрозуміти бійця, що пройшов тисячі кілометрів крізь кров і вогонь і смерть, якщо той розважиться з жінкою чи візьме собі якусь дрібничку?"

31 жовтня 1944 року вождь надіслав роздратовану телеграму Йосипу Броз Тіто: "…Помилки окремих офіцерів та бійців Червоної Армії узагальнюють у Вас і поширюють на всю Червону Армію. Не можна так ображати армію, яка допомагає Вам виганяти німців і обливається кров'ю у боях з німецькими загарбниками.

(…) Якщо червоноармійці дізнаються, що Джилас і ті, хто йому не заперечували, вважають англійських офіцерів у моральному сенсі вище за радянських офіцерів, то вони завили б від такої незаслуженої обра́зи".

А за два місяці Сталін взагалі особисто узаконив розбій ухвалою Державного комітету оборони (ДКО) № 7192 від 23 грудня 1944 року. Згідно з ним дозволяли відправляти раз на місяць додому посилки — солдатам до 5 кілограмів, офіцерам — 10, генералам — 16.

Щоправда, невдовзі низка генералів запротестувала, бо війська втрачали боєздатність через те, що були перевантажені "трофеями". Та й залізничники почали протестувати, оскільки такий обсяг речей зривав військові перевезення. Впала дисципліна. Тому 10 березня 1945 постановою ДКО № 7777 потік награбованого був різко знижений. Відтепер солдатам дозволяли відправляти додому лише 1 кіло цукру або кондитерських виробів, 200 грамів мила, а також трофейні вироби широкого споживання по три–п’ять предметів на місяць.

Золото та коштовності брати найсуворіше заборонялося, їх слід було віддавати спеціальним трофейним командам — мародерам на службі держави.

Державний рекет

Але головним для Сталіна було вивезти якнайбільше майна в СРСР, про що свідчить фрагменти його промови на нараді з командувачами фронтів і родами військ з питань демобілізації Червоної армії в травні 1945 року:

"Кожному звільненому бійцю продати за дешевою ціною трофейні товари і дати платню за стільки років, скільки він прослужив у армії. При звільненні на руки видати сухий пайок (щоб переможець довіз здобич до СРСР, а не обміняв дорогою на їжу. — О. Г.) (…)

При демобілізації не відпускати бійців та офіцерів з порожніми руками — роздавати радіоприймачі, велосипеди й інші речі та, крім того, організувати через господарський апарат полку продаж різних товарів".

Через місяць ці вказівки були уточнені постановою ДКО № 9054-С, підписаної Сталіним, 11-й пункт якої говорив: "Дозволити військовим радам фронтів та армій:

а) Безкоштовну видачу з трофейного майна як подарунки звільненим з демобілізації червоноармійцям, сержантам та офіцерам, які добре виконували службу, деяких предметів побутового користування, а саме: велосипедів, радіоприймачів, фотоапаратів, годинників, музичних інструментів, приладів для гоління та інших предметів, що є у наявності у фронтах та арміях.

б) Організувати, крім того, через господарські апарати військових з'єднань та частин продаж за готівковий розрахунок звільненим військовослужбовцям трофейних товарів та предметів широкого споживання за нормою на одну особу: тканини цивільного зразка не більше 6 метрів, верхній одяг, білизну та трикотаж цивільного зразка, натомість тканин з того ж розрахунку за метражем; інші предмети широкого споживання в нормах на розсуд військових рад фронтів та армій. Продаж трофейних товарів проводити за цінами, згідно з додатком № 3. Трофейні товари та предмети широкого споживання, які не увійшли до переліку № 3, але наявні в частинах фронту, продавати за цінами, встановленими розпорядженням військових рад фронтів".

При цьому було очевидно, що заборону на присвоєння золота й діамантів чимала частина солдатів і офіцерів багатомільйонного війська порушуватиме — окрім іншого, в армії зустрічалися і карні злочинці, у тому числі в штрафбатах. Тому, щоб награбоване чи накрадене не осіло в схованках на території окупованих країн, останній, 17-й пункт тієї ж постанови ДКО від 23 червня 1945 року відкрив мародерам зелену доріжку додому: "Звільнити військовослужбовців, звільнених з Червоної Армії, при переїзді від митного огляду".

Частину скуплених у ветеранів 1946—1947 років речей і цінностей держава перепродавала населенню з накруткою не на відсотки, а в рази. Частина пішла на експорт чи пізніше — на погашення боргів по ленд-лізу. Частина осідала у вигляді другого у світі за величиною золотого запасу, що у умовах страшного голоду завжди зростав, і 1 січня 1953 року становив абсолютний максимум в історії СРСР — 2040 тонн, крім платини, діамантів та інших цінностей. І лише смерть вождя не дозволила спробувати поширити систему державного рекету на всю планету.