По старинному обряду — п’ють три зряду: в музеї пива і самогону під Полтавою відвідувачів частують оковитою

Місцеві "алхіміки" освоїли виробництво бехерівки, калганівки, хріновухи, лимонки та вишнівки

У цьому унікальному музеї відвідувачам пропонують… самогонку. Працівники закладу самі наливають у невеликі чарочки бехерівку, калганівку, хріновуху, лимонку, вишнівку. Адже дегустація самогону входить у програму огляду експозиції.

І отак, потягнувши тричі грамів по двадцять, уже зовсім під іншим градусом дивишся на колекцію експонатів, зібраних у першому і єдиному не лише в Україні, а й у світі приватному етномузеї "Пива & sамогону" в селі Абазівка під Полтавою.

Бідний той, хто не мав самогонного апарату

Пили усі, усюди і завжди. Це найважливіший висновок, який виносиш після відвідання музею. Споживання алкоголю — невіддільна частина культури кожного народу. І хоч як би хто ставився до кустарного виробництва оковитої, але її гнали з прадавніх часів. Німці — шнапс, грузини — чачу, французи — кальвадос, ірландці, шотландці, американці — віскі, турки й інші народи Близького сходу — ракію. Українці, звісно, бурячиху.

У різних країнах самогон женуть з пшениці, цукру, буряків, яблук, слив, винограду, картоплі, рису, кукурудзи… Буряти роблять його на основі кобилячого молока й частують ним дітей. У Лаосі існує ціле поселення самогонщиків, в яке спеціально возять туристів. А там тієї оковитої, якої лиш душа бажає: настояна на ящірках, черепахах, гадюках…

Свою лепту в розповсюдження самогоноваріння внесли древні монахи. Вони готували в чанах не лише куліш, а й пиво, квас і трав’яні настоянки на основі спирту. Деякі монастирі за часів козацтва мали навіть власну корчму.

— Раніше господар, у якого не було самогонного апарату, вважався бідним, — проводить екскурсію по музею його засновник, підприємець і меценат Василь Кожан.

Дивишся на зібрану ним унікальну колекцію специфічних апаратів і дивуєшся. Бо хоч як тільки намагалися відбити у народу потяг до самогоноваріння, але це не вдалося жодній політичній системі. Гнати самогон пристосувалися навіть у… дорожній у валізі. Особливо це було поширено за радянських часів. У звичайну валізу поміщали пласку металеву посудину зі забродженою сировиною, яку з’єднували трубками з охолоджувачем. Ця конструкція самогонного апарату була придумана для того, щоб ввести в оману дільничного. Раптом він з’являвся, як господар швиденько від’єднував трубки, а валізу з основним компонентом ховав на антресолях. Міліціонеру лишалося хіба що нанюхатися самогонного запаху, але довести факт самогоноваріння він уже не міг.

Інший незвичайний самогонний апарат має форму… неробочої пральної машини. Але найчастіше в діло йшли бідони, виварки, каструлі, чавуни, ночви. У знаменитій Опішні на Полтавщині, яку називають столицею гончарства, колись користувалися справжніми виробами мистецтва, зробленими з глини (на фото в заголовку). Місцеві "кулібіни" ще й змушували працювати їх від… акумуляторних батарей. На них гнали слив’янку (не факт, що не женуть і зараз), бо цей край відомий також надзвичайно крупними та м’ясистими сливами.

— Свого часу великий попит у населення мали побутові скляні дистилятори для перегонки спирту, — звертає увагу на один експонат етномузею Василь Кожан. — Їх виготовляли на Полтавському заводі медичного скла. Але всі знали: якщо дистилятор приєднати до бідона з бражкою й підставити під проточну воду, то це буде самогонний апарат.

У музеї представлені також сучасні промислові самогонні апарати різної потужності, виготовлені з міді, які без проблем можна купити в мережі.

15-грамова "муха" з трактиру

Боротьбу з алкоголізмом почав ще цар Петро I. За його указом, державним службовцям, які зловживали спиртним, надівати на шию залізну "медаль" "За п’янство" вагою майже 7 кілограмів, яку не можна було знімати протягом семи діб. Він же запровадив і обмеження на розлив горілки при вході у трактир.

До речі, ці заклади створили за його ж указом — щоб народ збирався для спілкування за чаркою не на базарах, а у спеціально відведених місцях. Аби виробити у людей цю звичку, цар велів зазивати їх туди чаркою горілки, яку безплатно наливали на вході. Однак з дозою спочатку не вгадали. Бо, хильнувши на дурняк 100 грамів, кмітливі чоловіки йшли далі, а потім поверталися за безплатним спиртним.

Тож черговий указ Петра I стосувався заміни чарок, і на "дегустацію" вже подавали оковиту в маленькій 15-грамовій чарочці на ніжці, яка називалася "мухою". Звідси й пішов вислів "під мухою", що означає "напідпитку".

Перші патенти на виготовлення дистиляту й сертифікати на роздрібний продаж алкоголю були видані в США відповідно 1873 і 1874 років. Цікаво, що їх друкували на тому ж папері з водяними знаками, що й перші американські гроші, й коштували вони від… 25 до 100 доларів. Втім, купівельна спроможність тодішніх "баксів" була вищою разів у 30—50. Приміром, на початку 1900-х за долар можна було купити пару шкіряних лакових туфель чи жіночу сукню, а 10 років тому — лише скачати одну пісню з iTunes.

З розвитком спиртової промисловості продаж алкогольних напоїв став важливою статтею державних доходів. До речі, молода радянська влада змушена була скасувати "сухий закон", що діяв у Російській імперії з часів Першої світової війни, аби підняти економіку.

Але для першого президента Радянського Союзу Михайла Горбачова це не стало уроком, і він почав власну антиалкогольну компанію, внаслідок якої було знищено сотні тисяч гектарів виноградників і ще більше розквітло самогоноваріння. Зрештою, 24 липня 1990 року в СРСР скасували так званий "сухий закон" Горбачова, який протримався п'ять років.

А от великий знавець історії пивоваріння та самогоноваріння Василь Кожан порушує питання про те, щоб в Україні узаконити виробництво самогону. Безперечно, він має бути стовідсотково якісним.

Сам Василь Юхимович має кілька броварень, одна з яких входить до готельно-ресторанного комплексу в Абазівці, поряд з етномузеєм. У них роблять "живе" пиво за старовинними рецептами, поширеними у колишній Полтавській губернії.

— У цій місцевості просто ідеальна вода для виготовлення пива, — каже Василь Кожан. — Всесвітньо відомий хірург Микола Скліфосовський, який мав маєток на околиці Полтави, знав про це, і спеціально їздив до німецької Баварії, щоб освоїти пивоваріння. Звідти ж він привіз і необхідне обладнання для виробництва пінного напою. А хміль вирощував сам. Місцеві чоловіки із задоволенням приймали запрошення пана-хірурга на кухоль саморобного пивця.

Одним з найвідоміших центрів пивоваріння ще з кінця XVII — початку XVIII століття була Диканька, де знаходилися знамениті броварні родини Кочубеїв, звідки продукцію постачали у Петербург, Фінляндію, Польщу і Середню Азію.

Наприкінці позаминулого століття в Полтавській губернії діяло понад 20 приватних броварень і винокурень. Одна з пивоварень знаходилася поряд з місцем, де зараз розташований музей. Її побудував заможний поміщик молдавського походження Михайло Абаза, в честь якого село отримало свою назву. Він мав тут великий маєток, кріпацький театр, оркестр з італійськими музиками й картинну галерею, а також цегельню, вовнообробну фабрику і дві корчми.

Як пандемія чуми змінила пивні кухлі

От уже шість років незвичайний музей біля траси Київ — Харків в Абазівці манить до себе туристів з усього світу. Він припиняв роботу лише на кілька місяців — на початку повномасштабної війни цінні експонати довелося евакуювати в надійне місце.

— Ми побоювалися, що після цього відвідувачі до нас не повернуться, — зізнається менеджер музею Олена Мазурок. — На щастя, страхи не справдилися. До нас, як і раніше, їдуть організовані туристичні групи і з Києва, і з Харкова, і з Кривого Рога, і Запоріжжя… Тобто з міст, які опинилися під серйозними ударами російських ракет. Хтось дізнається про музей випадково, зупинившись на ніч у нашому готелі "Алмаз" чи завернувши пообідати в ресторані.

До нас спеціально приїжджають поколядувати, пощедрувати. І це зрозуміло: людям потрібно час від часу перезавантажитись. А у нас дуже атмосферно.

Особливо відвідувачам подобаються майстер-класи наших рестораторів. Колись вони пропонували їм ліпити полтавські галушки собі на стіл, але це вже трохи набридло, тому вирішили переключитися на грузинську кухню і пропонують робити хачапурі по-аджарськи.

А ще за попереднім замовленням великих туристичних груп наш повар може приготувати на відкритому вогні в казані чудовий плов, у який наприкінці додає живе пиво з нашої броварні, що надає йому особливого аромату.

Останнім часом експозиція музею поповнюється винятково завдяки відвідувачам. Нещодавно одна харків’янка подарувала оригінальний шкіряний ремінь до фартуха пивовара. А колишня працівниця лікеро-горілчаного заводу — велику сувенірну пляшку, виготовлену понад два десятки років тому з нагоди розробки рецепта горілки "Полтава".

— Експонати потрапляють до музею різними шляхами, — додає Олена Мазурок. — Спочатку Василь Юхимович розшукував їх на блошиних ринках в Україні та за кордоном, давав оголошення в газетах, а потім люди, дізнавшись про його хобі, самі пропонували раритети. Вони вже не вміщаються у двох залах, тому музей будемо розширювати. У колекції понад 600 експонатів.

Жінка підводить мене до колекції пивних бочок, пляшок та кухлів. І продовжує розповідь:

— У дарунок музею з Німеччини передали ось цю невелику пляшку сучасного пінного напою, на етикетці якого зазначається його міцність — 34 градуси. Хоча рекорд з міцності пива з 2012 року тримають шотландці — їм удалося зварити 65-градусний напій з хмелю.

Знаєте, чому пивні кухлі раніше закривали кришками? Заради стерильності. У середині XIV століття світ охопила пандемія чуми, і, щоб захиститися від інфекції, кухлі стали прикривати кришками.

А мене чи не найбільше вразила колекція з Кочубеївської броварні, у якій до розробки дизайну тари залучали художників. Ці справжні витвори мистецтва можна знайти хіба що у колекціонерів. Оригінальну форму мають пляшки часів Російсько-турецької війни 1768−1774 років. Та найчастіше відвідувачі музею старшого покоління затримуються біля знайомих з радянських часів закоркованих "Московской", "Русской" і "Пшеничной". По 2,87, 3,62 і 4,12 крб відповідно. І видихають з ностальгією. Бо преміумгорілка "Маотай" вартістю 1,5 тисячі доларів, привезена з Китаю, їм ні про що не говорить…

Фото автора та надані музеєм