Як Ізраїль побудував ядерний об’єкт усупереч погрозам США: урок для України - Ігаль Левін

Блогер, офіцер Армії оборони Ізраїлю та військовий аналітик Ігаль Левін вважає, що Україна повинна жорсткіше відстоювати власну позицію та захищати свої права

У 50-х роках Ізраїль почав будувати текстильну фабрику на півдні країни, в пустелі.

Це була особиста ініціатива Бен-Гуріона, одного з батьків-засновників Ізраїлю та його першого лідера, який правив країною в сукупності понад 13 років (тобто у найскладніший період).

Про будівництво спочатку знало лише вузьке коло людей, особисто наближених до Бен-Гуріона (включаючи Шимона Переса, тодішнього генерального директора Міністерства оборони, який був талановитим організатором і технократом, таким собі ізраїльським Шпеєром). (Альберт Шпеєр — німецький архітектор, який обіймав посаду міністра озброєнь та військового виробництва в нацистській Німеччині протягом більшої частини Другої світової війни — ред.).

Для забезпечення проєкту було навіть створено спеціальну службу — "Лакам", яка діяла окремо від "Моссаду".

США, які тоді ставилися до Ізраїлю холодно (і буквально ще вчора взагалі вороже), на якомусь етапі переживали, що це за текстильна фабрика.

Згодом про проєкт та будівництво дізналися не лише американці, а й ширше коло ізраїльських політиків та представників силових структур.

Проти будівництва виступила значна частина політичного та військового керівництва.

Деякі були взагалі налякані, бо побоювалися, що справа може дійти до ударів по Ізраїлю з боку США (або СРСР) і навіть до повноцінного військового втручання та вторгнення.

Але в результаті Бен-Гуріон і Перес, спочатку не маючи ні широкої підтримки еліт, ні необхідного фінансування, ні гарантії, що ключовий зовнішній гравець — США не спробує зупинити проєкт, таки дотиснули його.

Навіть попри страхи деяких ізраїльських політиків перед можливими бомбардуваннями.

Бен-Гуріона більше немає з нами, немає і СРСР, немає і тих політиків і тієї американської влади, проте текстильна фабрика, як і раніше, стоїть там, на півдні, продовжуючи свою роботу.

Мораль цієї історії проста — йти всупереч і дотискати своє (не обов'язково саме текстильні фабрики, взагалі будь-які інші рішення), навіть якщо є прямі загрози.

Побоювання військового втручання, у тому числі з боку США та СРСР, — це, м'яко кажучи, не побоювання, що перестануть ділитися розвідданими.

І тим більше йти наперекір, у тому числі й своїй еліті та істеблішменту.

Тому що еліта згине і піде, як і все, що живе, а от українській державі ще стояти віками, якщо, звичайно ж, її керівництво вирішить, що так має бути.

Джерело: пост Ігаля Левіна в Facebook.