"Влаштували сафарі полюючи на живих людей", — героїня фільму "Буча" Світлана Поклад розповіла, що реально відбувалося у місті

Дружина композитора Ігоря Поклада Світлана розповіла про реальне життя в окупації

Пройшов перший публічний показ драми "Буча", яку разом із рештою дивилися і прототипи цього фільму. Одна з них, дружина композитора Ігоря Поклада, Світлана розповіла "Телеграфу", що найбільше лякало під час життя в окупації і що не увійшло до фільму.

- Після перегляду фільму "Буча" якими були ваші враження – легко чи важко дивитися на те, що відбувалося з вами під час окупації?

- Ми вже пережили це і реальність набагато страшніша, ніж те, що ми побачили у фільмі. Виходить, я подивилася цю картину тричі. На початку, коли все відбувалося по-справжньому, потім, коли знімали і втретє вже на екрані. Тому дивитись було зовсім не важко. Коли сценарист розповідав нам з яких історій буде зніматися ця картина, вони вже всі були нам знайомі. Хоча, звісно, були моменти, коли серце стискалося. Але таких моментів, коли ставало страшно або можна було б зомліти, не було. Правда, були епізоди, коли текли сльози. Фільм знімали, в тому числі, і в нашому будинку. Наприклад, сцена у підвалі. Або коли по кімнатах ходили актори у російській формі. Я розуміла, що це актори, але дивитись на це було важко. Так само важко було чути цю мову та їхні мати. А так воно й було насправді.

- Наскільки показане у фільмі відповідає дійсності: режисер пом’якшив чи показав жорсткіше, ніж відбувалося?

- Звісно ж пом’якшив. Реальність була набагато жорсткішою. Були в нас і панічний настрій, і сльози, і істерики. Мені й досі соромно за той момент, коли я не просто заплакала, а істерично і цим налякала дітей, які були з нами у підвалі. Я потім вибачилася. А у фільмі нас показали тихими та мирними. Ми просто сидимо у підвалі та читаємо. Хоча на той момент було зовсім не до книг. Нас зібралося у підвалі одинадцять чоловік і ми були як одна родина — сусіди, їхні куми, діти та онуки. І ми не мали жодних нарікань один до одного. А потім ми залишились самі. Зрозуміло, що виїхати всім разом не вдасться. Рашисти розстрілювали машини, але вибиратись треба було хоч якось. Наші сусіди по підвалу кілька разів виїжджали своєю машиною коридором, який організував "Червоний хрест", але доїжджали до блокбосту і їх завертали назад. А навздогін ще й стріляли з автоматів. Доводилося шукати якісь інші траси та лісові стежки.

- У фільмі є сцена, коли вас вивозить волонтер з вами поїхали і двоє ваших собак. Це так було насправді?

- Так це правда. Коли ми залишилися втрьох — я, мама та Ігор Дмитрович, та собаки з кішкою — сиділи на кухні та обговорювали, що робитимемо, якщо не захочуть брати собак. Тоді я сказала, що залишуся з тваринами, а вони вже якось мене витягуватимуть. Ми навіть не уявляли собі, як можна було їх тут залишити. До речі, коли Костя, який нас вивіз, приїхав по нас, перша моя фраза була: "Ми без собак не поїдемо". А він відповідає: "Та я собі й уявити такого не міг, що їх можна тут залишити".

- Чи були якісь моменти вашого життя під час окупації, які не показали, але вам хотілося б, щоб вони були у фільмі?

- Ні, навпаки. Думаю, що нашу історію взагалі можна було не вставляти. Хоча я розумію, що ім’я мого чоловіка надало перший поштовх для написання цього сценарію.

Хоча є одна сцена, яка була в сценарії, але не увійшла до фільму. Картина розпочиналася з того, що на Хрещатику був парад до ювілейного Дня незалежності України – у небі летіла "Мрія". А головний орк сидить у себе в Москві, дивиться по телевізору цей парад і каже: "Ну нічого. Скоро ми прийдемо і порядок наведемо". Не знаю, чомусь відмовилися від цього епізоду, але особисто для мене трагедія "Мрії" одна з найважчих. Я добре пам’ятаю той день, коли його знищили.

А ще був момент, який трохи засмутив Костю, котрий став прототипом головного героя волонтера. За сюжетом його герой на початку вагається, чи втекти з України, чи залишитися. Насправді він взагалі не мав таких сумнівів і він спочатку знав, що залишиться. Але це не документальний фільм, а художній у якому є місце для вигадки.

- Триває суперечка про те, чи варто показувати "Бучу" та інші фільми про цю війну українцям. На вашу думку, це потрібно робити?

- Міркування про цей фільм нагадують відому приказку: "Не читав, але засуджую". А в цьому випадку: "Не дивився, але не подобається". Чи потрібно показувати цей фільм українцям? Я вважаю, що потрібно. Багатьом здається, що війна десь далеко. Нам, до речі, теж так здавалося, коли війна почалася. Вона була для нас лише на екрані телевізорів. А ось коли вона приходить у твій будинок це зовсім інші емоції та відчуття. Тому українці обов’язково мають це бачити. Навіть ті жорсткі кадри, які ми бачили з Бучі чи Гостомелю — палаючі будинки, тіла та ці орки біля своїх танків у дворах. Цей та подібні фільми розвіюють міф про єдиний народ і братню любов. Коли ми виїжджали, то я бачила вулиці, всипані тілами розстріляних людей. Мене питали, що було найстрашнішим у той період? Звичайно, від усіх цих "Градів", "Смерчів" і ракет було страшно. Але коли почалися автоматні черги, ми подумали, що це вуличні бої. А виявилося, що то були розстріли. Вони прийшли до нас як на сафарі – полювання на живих людей. Тому решта людей має це бачити. Я наведу вам реальний приклад. У мене є знайомий іноземець, який привозить для ЗСУ машини. І одного разу, коли він пригнав чергову машину в їхнє розташування, він попросився з ними почергувати і якраз вони тоді потрапили під обстріл. Він тоді вперше побачив війну поблизу на власні очі, а не по телевізору. До цього моменту ця людина належала до війни як будь-який глядач у кіно — у нас такого не може бути. Після цього обстрілу він сказав, що далі допомагатиме, але так ризикувати життям більше не хоче. А потім додав, що якщо в їхній країні таке станеться, то вони навряд чи встоять. Тому допомогу не можна припиняти. Тож треба зробити так, щоб вони прокинулися. Або ось вам інша історія. Ми були знайомі з литовцем, який не один десяток машин сюди пригнав. Днями він загинув. Він сидів у нас на кухні і розповідав про те, що не розуміє нас. Як одночасно можуть бути такі катастрофи як Бахмут чи Мар’янка, а з іншої гулянки у центрі Києва, начебто війни немає. Чому тоді ми маємо допомагати українцям на полі бою? І я не знала, що йому відповісти. Такі фільми мають розплющити очі людям. Не впевнена, що з нашими це вийде. А іноземці, вони чутливіші люди. Думаю, що ця картина буде ним як холодний душ.