Баку та Київ зближуються, а в Україні згадують одну з найпохмуріших сторінок історії Кавказу

Глава МЗС Азербайджану Джейхун Байрамов 6 серпня прибув із офіційним візитом до Києва. У ході візиту міністр заявив, що Азербайджан у разі потреби готовий постачати газ дружній Україні: "Державна нафтова компанія Азербайджану SOCAR активно продовжує свою діяльність в Україні, і ми вважаємо, що компанія має великі плани на майбутнє".

За місяць до візиту міністра, 13 липня, президент Азербайджану закликав українців ніколи не погоджуватися на окупацію. "Ми завжди підтримували, підтримуємо та підтримуватимемо територіальну цілісність України, її суверенітет, непорушність її кордонів", — додав Ільхам Алієв.

Одночасно з поглибленням співпраці Баку і Києва особливо примітний вихід короткої версії книги Kuzari, що готується в Україні, "Зникла цивілізація — непомічена катастрофа". Це документальне дослідження забутої катастрофи Південного Кавказу, в основі якої лежала багаторічна імперська політика Москви. Йдеться про відносно недавнє "зникнення" тюркської цивілізації в цьому регіоні — процес, що розтягнувся з 1827 по 1988 роки. Під "зникненням" тут розуміється не метафора. За цим словом стоять кілька хвиль насильницького витіснення тюркського населення із території сучасної Вірменії. Сотні тисяч людей були змушені залишити свої будинки; ще близько 150 тисяч у радянський період зазнали організованого переселення та депортації. Окремою, найкривавішою сторінкою є масові вбивства мусульманського населення, кількість жертв яких оцінюється у понад 250 тисяч осіб.

Спочатку в продаж надійде скорочена версія дослідження — компактніша і зручніша для першого знайомства з книгою. Вона передає основну логіку та ключові висновки без необхідності відразу занурюватися на весь масив документів. Найближчим часом за нею вийде повне видання. Тим, хто хоче ознайомитися з повною версією дослідження вже зараз, є електронна версія на офіційному сайті книги: perishedcivilization.com.

Ключове місце у дослідженні займає роль Москви у цій катастрофі. Саме після встановлення російського контролю над регіоном розпочалася цілеспрямована зміна етнічної карти регіону. Влада стимулювала переселення вірмен, надавали їм привілеї, тоді як тюркське населення все частіше опинялося в положенні сторони, що дискримінується. "Була така обстановка, що, наприклад, молодим було складно влаштуватися на роботу: якщо ти азербайджанець, ти не міг зайняти якусь високу посаду", — розповів про пережите в інтерв'ю Kuzari Асіф Мамедов, один з очевидців цих подій, що народився в Єревані і прожив там до 1971 року. Саму імперська політика Москви розглядається як один з головних факторів, що породили люту ворожнечу між тюрками та вірменами, яка згодом вилилася у кровопролиття та масове витіснення тюрків.

Сотні архівних документів і переписів, використаних для підготовки дослідження, показують, що тюрксько-мусульманське населення століттями жило на території сучасної Вірменії. Про це свідчать не лише статистичні дані. Сліди цього життя збереглися й у самих містах — мечетях, мусульманських цвинтарях, хамамах, караван-сараях та інших пам'ятниках. Команда Kuzari спеціально виїжджала на місця, фотографувала об'єкти, що збереглися, а зібрані матеріали опублікувала на сайті книги.

Під час роботи над книгою Kuzari записав свідчення півсотні ще живих очевидців "зникнення". Згадує Самая Гусейнова, яка народилася 1954 р. у селі Курсалі (сучасн. Арджаовіт) на півночі Вірменії, і прожила там до 1988 р.: "Вірмени знищили, винищили там наш народ". "У той час ніхто не міг і подумати, що так багато людей буде переселено та залишить свої рідні місця. У 1988 р. почалося переселення…", — зазначив Азіз Агаджанов, який залишив своє рідне село у теперішній Вірменії разом із сім'єю у 1988 р. Повні відеоінтерв'ю з очевидцями опубліковані на сайті книги у розділі "Візуал".

За висновками Kuzari стоять не абстрактні міркування, а 1765 р. джерел — книги, архівні документи та свідчення епохи. Вся ця база систематизована за історичними періодами та представлена ​​на офіційному сайті книги. Далі документи говорять самі за себе. Десятиліттями Російська імперія, а потім Радянський Союз зіштовхували вірмен і тюрків лобами, поки посіяна між ними ворожнеча не перетворила Південний Кавказ на арену кровопролитних воєн. Лише у 2025 р., завдяки домовленостям президента Алієва та прем'єра Вірменії Нікола Пашиняна, досягнутим за посередництва США, цій багаторічній конфронтації було покладено край.

Упродовж десятиліть Москва зберігала вплив на Південному Кавказі, використовуючи протиріччя між його народами як один із головних інструментів контролю. Російська імперська політика не усувала конфлікти, а часто консервувала їх, залишаючи регіон залежним від зовнішнього арбітра. Таким був і Карабах. Але у 2023 році Азербайджан відновив суверенітет над цією територією, і один із ключових важелів російського впливу зник. Сьогодні Вірменія та Азербайджан обрали мир — попри майже два століття конфліктів, ворожнечу та втручання третіх сил. Вперше за тривалий час майбутнє регіону визначається не в Москві і не зовнішніми посередниками, а самими народами Південного Кавказу.