Цю порцеляну знали у Канаді та Римі, нею захоплювався імператор: як найстаріший завод України втратив все

Баранівський фарфоровий завод працював понад 200 років. Його продукція вражала європейські виставки, отримувала золоті медалі у Венеції, Римі та Лондоні, а сам завод мав право ставити на виробах державний герб. У 2013 році підприємство остаточно зупинилося — не витримало конкуренції з дешевим китайським посудом, енергетичних витрат та боргів.

Як найстаріше підприємство порцелянової промисловості України створювало шедеври та чому сьогодні руїни заводу нагадують про втрачену славу української порцеляни, розповідає "Телеграф".

Коли французький підприємець знайшов білу глину на Поліссі: як народжувалася легенда

Завод заснував француз Михайло Мезер у 1802 році на березі річки Случ. Місце обрали через багаті поклади каоліну — білої глини, необхідної для виробництва якісного фарфору. Вже через 23 роки, у 1825-му, продукція настільки вразила імператора Олександра І, що підприємство отримало право використовувати державний герб на своїх виробах. Це була найвища оцінка якості у той час.

Наприкінці XIX століття завод викупив грецький підприємець Микола Гріпарі. Він модернізував виробництво та запросив майстрів із Франції. Вироби почали завойовувати золоті медалі на міжнародних виставках. Завдяки витонченості та увазі до деталей Баранівська порцеляна стала відомою у всій Європі.

Фірмовою візиткою став сервіз "Бутон". Його форма нагадувала розквітлу квітку, а тонкий фарфор майже просвічувався на сонці. У радянський період завод співпрацював із майстрами Петриківки, створюючи унікальні серії посуду з народними орнаментами. Баранівські статуетки — балерини, козаки, казкові герої — цінувалися колекціонерами за реалістичність та майстерний розпис.

"Не соромно накрити стіл для найшанованіших гостей": як художниця створила сервіз для доньки

Лідія Миколаївна Діброва працювала на заводі тихо, без пафосу. Проте її розписи впізнавали одразу: чистота кольору, делікатність лінії, точність форми. Особливою стала її робота над кавово-чайно-столовим сервізом "Олена", який вона присвятила доньці. Три варіанти декору мали надзвичайний успіх. У Баранівці казали: "Не соромно накрити стіл 'Оленою' для найшанованіших гостей".

Ще один шедевр Лідії Дібрової — сервіз "Льонок", згадує Людмила Карпинська. Він народився у золоту пору заводу, коли лабораторії працювали до пізньої ночі, а художники створювали нову українську порцеляну. У формі поєдналися три різні темпераменти: гармонія й конструктивна рівновага, тонке знання лінії та силуету, урочиста пластика.

Розпис Лідії Дібрової передавав тишу ранкового поля, коли лляні стебла ще тримають подих ночі. Лінії на чашках були мінімалістичними, майже графічними. Вони не зображували реальний льон, а передавали його ритм: легкі, гнучкі стебла, що тягнуться вгору. Напівпрозорий блакитний борт тарілок створював дивовижний ефект: ніби перед вами не фарфор, а ранкове небо над полем.

Валентина Покосовська працювала поруч із Лідією Дібровою. Її роботи теж були легкими: м'яка декоративність, жіночий акцент, інтуїтивне відчуття кольору.

Розписи Валентини ніби оживали на фарфорі — квіти, лінії, орнаменти виглядали так, ніби усміхаються. У цеху вона працювала швидко, легко — ніби співала лініями.

Колеги згадують: так передати характер у декоративній фігурці могла тільки вона. У той час більшість працювали у суворих рамках стилістики — форма окремо, колір окремо, емоція майже ніколи. А Валентина завжди вміла побачити людину у матеріалі. Так народжувалися її танцівниці з примхливим, живим поглядом, її селянки з характером у кожному русі.

"Індіанка", створена у 1956 році, — одна з найвишуканіших її робіт. Витончене обличчя, плавний жест, рух, що застиг у танцювальній паузі. Помаранчеві, рожеві, золоті акценти створюють ауру тепла. Це образ жінки, в якій є і гідність, і м'якість, і трішки неспокійної пристрасті. Зараз роботу можна побачити в експозиції виставки "Неповторна, незрівнянна: Баранівська порцеляна середини XX століття".

У 1970 році про завод на студії "Укртелефільм" (режисер – О. Сінько) зняли фільм. У кінострічці демонструються найкращі зразки продукції заводу, заснованого ще у 1802 році.

Чому завод не пережив 90-ті: винні не лише китайці

Після розпаду СРСР завод став акціонерним товариством. Підприємство не змогло витримати конкуренції з дешевим китайським посудом. Енергоємне виробництво вимагало великих витрат, обладнання застаріло, а борги накопичувалися. У 2013 році завод офіційно припинив діяльність.

Зараз завод стоїть у руїнах, але його спадщина жива. Музей фарфору у Баранівці зберігає понад 8000 експонатів, включно з виробами часів Мезера та Гріпарі.

Але була й внутрішня причина краху. Коли завод приватизували, працівники отримали акції. У них накопичилися борги за газ та електроенергію, зарплату місяцями не виплачували. Люди змушені були продавати свої частки за безцінь — по 20-30 гривень, рідко хто отримував 300-500 гривень. Акції скуповували ті, хто планував не розвивати виробництво, а заробити на розпродажу майна.

Одна з колишніх працівниць, яка пропрацювала на заводі 36 років, згадує: "Коли скуповували акції, зарплату на заводі не давали, у людей були борги по газу і електроенергії. І вони змушені були їх продавати, щоб погасити борг".

Навіть якби працівники не продали акції, завод потребував масштабної модернізації. Це складний поетапний процес, який вимагає часу, ресурсів та інвестицій. В українських реаліях 90-х та 2000-х запустити таку модернізацію було майже неможливо. Енергоємне виробництво, застаріле обладнання, відсутність державної підтримки та конкуренція з дешевим китайським імпортом робили реанімацію заводу нереальною.

Сьогодні навіть якби завод "законсервували" тоді, запустити його зараз було б надзвичайно складно. Технології змінилися, ринок перебудувався, а кваліфіковані майстри або пішли на пенсію, або переїхали.

Якщо ви маєте вдома посуд із Баранівки, шукайте на дні символ червоного лева або напис "Баранівка". Це вже історія.

Нагадаємо, "Телеграф" розповідав про сумну долю інших фарфорових заводів України. Зокрема, подібна історія і в Тернопільського фарфорового заводу, котрий був не менш унікальним.