Військові — не надлюди, у них теж є межа. Кризова підтримка має працювати - Тарас Василенко

Тарас Василенко військовослужбовець із позивним "Кобзар" розкритикував роботу гарячих ліній психологічної допомоги

Сьогодні мене накрило настільки сильно, що в якийсь момент я злякався вже не просто свого стану, а за власну безпеку.

І я зробив саме те, що нам постійно радять із блакитних екранів, радіостанцій та барвистих буклетів: не геройствувати, не залишатися сам на сам із пі***цом, а звернутися по допомогу.

Почав судомно шукати номери психологічної підтримки. Частину знайшов сам, частину підказав ChatGPT. А потім просто взяв телефон і почав дзвонити.

0 800 100 102. Номер висить на сайті Міністерства охорони здоров’я як лінія психологічної допомоги. Він не працює — просто відключений.

Добре. Йдемо далі.

5522, далі 2. Мінветеранів. "Гаряча лінія психологічної підтримки військових та їхніх близьких". Я чекав приблизно сім хвилин. З’єднання так і не відбулося.

І тут є одна річ, яку, здається, дуже погано розуміють люди, котрі створюють подібні сервіси. Людина в гострому кризовому стані може не мати ваших клятих семи хвилин. Не тому, що вона дуже зайнята — вона вже насилу змусила себе набрати цей номер. Особливо військовий або ветеран.

Бо нам і без того буває соромно сказати: "Мені погано, я не справляюсь, допоможіть". І от ти сидиш із телефоном біля вуха, слухаєш цю де**льну урочисто-поховально-очікувальну музику, минає хвилина, друга, п’ята, сьома. І ти починаєш думати: мабуть, на лінії є люди, яким гірше. Мабуть, я займаю чиєсь місце. Може, у мене ще не настільки все погано. І кладеш слухавку.

Наступний номер.

0 800 33 20 29. Український ветеранський фонд. Те саме. П’ять, шість, сім хвилин очікування. Ніхто не відповідає.

Наступний.

7333. LifeLine Ukraine. На сайті написано, що кризова підтримка працює цілодобово. Відповідь проста як господарське мило: абонент не в мережі.

І от тут стає вже навіть не страшно. Стає дуже смішно — тіко хе**во-нервовим сміхом.

Є ще загальні психологічні лінії, гуманітарні організації, та сама "Людина в біді", різні сервіси підтримки. І я зовсім не хочу їх знецінювати. Комусь вони справді можуть допомогти.

Але коли тебе після війни накриває так, що ти починаєш боятися самого себе, порада правильно подихати, випити води чи зробити вправу на заземлення трохи запізнилася. Я все це знаю. Я знаю про дихання, режим, лікарів, таблетки, самоконтроль і всі ці кляті й у дев'яти випадках із десяти абсолютно порожні техніки.

Особисто я в той момент шукав живу людину, яка розуміє, що відбувається з військовим у гострій кризі. Мабуть, це не унікальне бажання.

І тут хочу уточнити одну критично важливу річ. Я пишу це не тільки і навіть не стільки через себе. Так, у певний момент мені справді стало страшнувато від власного стану. Але в мене хоча б є запасний вихід. На крайній випадок я можу подзвонити брату, друзям, і сказати: "Мені зараз дуже погано". Вони, можливо, не доберуть правильних слів, можливо, зроблять щось неідеально, але вже дотримають, поки більш-менш минеться.

А якщо людині немає кому зателефонувати? Якщо вона живе сама, її родина далеко, і людина не хоче парити їм мозок? А якщо стосунки давно зруйновані? А якщо вона місяцями збиралася з духом, щоб уперше сказати комусь: "Я не витягую, порадьте бодай щось"?

І тут спливає ще одна проблема, про яку ми чомусь говоримо мало. Державна комунікація дуже часто сама створює з військових якихось надлюдей: незламних, нескорених, тих, хто завжди тримається і завжди готовий із голівудською посмішкою прийняти ще один, черговий підлий удар ворога, життя, долі — потрібне підкреслити.

Але військові — це просто люди. Так, у багатьох межа витривалості відсунута дуже далеко — але вона все одно є. У кожного.

І коли людина нарешті переступає через сором, через оце паскудне внутрішнє "Я шо, слабак?!", бере телефон і набирає номер, який їй стотищраз рекламували як допомогу, вона має почути людину — не сім хвилин очікування,

Не "абонент відключений", не мертвий номер, який досі висить на державному сайті.

Бо вдруге вона може вже не подзвонити.

У сухому залишку залишається 112, або зразу 103. Ці номери, безумовно, потрібні. Це екстрена допомога, коли ситуація вже стала небезпечною. Але між "мені дуже погано, я відчуваю, що втрачаю контроль" і моментом, коли вже треба викликати екстрені служби, має існувати ще щось. Має бути людина, яка просто підніме слухавку — не завтра, не після того, як ти передумаєш звертатися, не тоді, коли вже приїхала швидка. А, бл**ь, тоді, коли ти набрав номер!

Бо швидка має свою роботу і свої обов'язки. Вона не зобов’язана вести душеспасительні бесіди. Вона може оцінити стан, надати невідкладну допомогу, запропонувати госпіталізацію. Але вона не може замінити кризову психологічну службу, яка мала б підхопити людину раніше, ніж усе дійшло до точки, де вже потрібна швидка.

Мені сьогодні певним надзусиллям, ґрунтованим, в першу чергу, на почутті обов'язку (у сина скоро День народження, а дитина вже точно ні в чому не винна, тож треба зібрати яйця в кулак) вдалося повернути себе до більш-менш притомного стану. Це більш-менш добре. Але це працює до пори до часу — поки є сили пручатися.

А якщо комусь це не вдасться? Точніше, не "якщо", а "коли"? Що робити ветерану, який місяцями соромився просити про допомогу, нарешті набрав розрекламований державою номер і почув тишу? Що він має подумати? "Спробуй ще раз"? Дзуськи!

Так легко сказати людині, яка перебуває по інший бік телефону. Чи отим диванним експертам, які всі ці критичні стани вважають маячнею, не вартою уваги.

Тому дякую, Міністерство охорони здоров'я України.

Дякую, Мінветеранів.

Дякую всім, хто розміщує номери гарячих ліній на сайтах, у буклетах, презентаціях і соціальній рекламі — звичайно ж, не безкоштовно: або за гранти, або за некисле державне фінансування.

Тільки маю прохання на майбутнє: будь ласка, іноді самі набирайте ці номери. Перевіряйте, чи вони взагалі працюють, перевіряйте, скільки людина чекатиме, перевіряйте їх увечері, вночі, у вихідні. Бо кризова допомога, яка існує тільки у звітах/дашбордах на державних та грантових сайтах — це не допомога. І після сьогоднішнього досвіду в мене, чесно кажучи, виникло дуже просте бажання: більше ніколи ні до кого не звертатися.

Хоча, підозрюю, оцим вгодованим чиновникам та грантоїдам на всіх нас класти такий фігурний болт із такою візерунчастою різьбою, шо аж нехручно.

А потім, ну до ворожки ж не ходи, суспільство буде мальовано дивуватися: звідки в людей після війни зриви, агресія, домашнє насильство, саморуйнівна поведінка? А то й ще гірше: звідки, в біса, така кількість самогубств та вбивств? Звідки ж беруться ці кляті люди, які місяцями/роками мовчать, а потім роблять щось страшне?

Причин у всього цього багато. І було б неправдою звести їх до одного "невідповідного" дзвінка. Але погодьтеся: коли людина все-таки знаходить у собі сили простягнути руку, а у відповідь чує гудки, автовідповідач або "абонент не в мережі", ситуація точно не стає кращою.

І не треба потім питати, чому військові й ветерани мовчать до останнього.

Так, вони часто соромляться просити про допомогу — з різних причин. Так, вони часто думають, що мають витримати самі. Але іноді вони все-таки просять. І їм просто ніхто не відповідає.

Тож наступного разу дзвінка може вже не бути. І це вже буде проблема не тільки і не стільки ветеранів — а українського суспільства в цілому.

Втім, про це я вже неодноразово писав на своїй сторінці.

Обійняв всіх притомних

Ваш Кобзар ТВ

Джерело Facebook Тарас "Кобзар" Василенко