Акція "Вісла": як відбувалося "остаточне вирішення" українського питання у повоєнній Польщі

Влада дала міліції та озброєним цивільним дозвіл на терористичні операції проти українців

Пам’ять про цю трагічну подію в історії українців, які жили на теренах сучасної Польщі, а саме на її південно-східних землях, залишається кривавою раною для нащадків уродженців Лемківщини, Надсяння, Підляшшя та Холмщини. Завершення Другої світової війни призвело до кардинального переміщення ліній кордонів і тектонічних змін в національному складі декількох східноєвропейських країн – Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Югославії.

Українці у Закерзонні

Уранці 28 квітня 1947 року вояки оперативної групи армії Польської Народної Республіки (ПНР) і допоміжних підрозділів почали багатоетапну акцію з переселення українців із Закерзоння (лінія польсько-більшовицького кордону, яку запропонував у грудні 1919 року голова МЗС Великої Британії лорд Джордж Керзон) на терени західних і північних територій держави. Це – Сілезія, Померанія, південь Східної Пруссії, які до кінця війни входили до складу нацистської Німеччини.

Ці великі регіони за рішенням Потсдамської конференції держав — переможниць у Другій світовій війні варшавський уряд отримав від Кремля як компенсацію за територіальні втрати на сході колишньої Другої Речі Посполитої (Волинь і Східна Галичина в Україні, Західна Білорусь і Віленський край – сучасна Литва). Колишні німецькі регіони отримали назву "Ziemie Odzyskane" – "Повернені землі". "Втрачені" вони були дуже давно – ще наприкінці XIII століття.

Саме на цих ще практично безлюдних територіях українці (понад п’ять мільйонів німців або евакуювалися під час війни, або були депортовані в радянську і союзницькі зони окупації) мали асимілюватися серед поляків, яких з 1945 року переселяли здебільшого з території СРСР.

Виїхати до УРСР у 14-денний строк

Загалом у ретельно продуманій операції брали участь п’ять піхотних дивізій, дивізія корпусу внутрішньої безпеки і три окремі полки; допоміжні функції виконували підрозділи міліції обивательської, управління безпеки, частини прикордонників. Загальне керівництво здійснювали міністр оборони маршал Міхал Роля-Жимерський та генерал Стефан Моссор.

Приводом до початку операції стала загибель у бою із загоном УПА поблизу села Яблонне заступника міністра оборони ПНР Кароля Сверчевського. Ця подія сталася 28 березня 1947 року і навіть сьогодні викликає чимало запитань. Яким чином упівці дізналися про маршрут пересування воєначальника? Чи не був він, людина з дуже непростим характером, принесений в жертву справі?

Акції "Вісла" передувало багато знакових і трагічних подій у житті мільйонів українців, поляків, білорусів і литовців. А саме – 9 вересня 1944 року у Любліні уряд УРСР і прокомуністичний Польський комітет національного визволення (ПКНВ) уклали договір "Про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР". Аналогічні угоди ПКНВ підписав з урядами радянських Білорусі та Литви.

Із жовтня 1944 року до серпня 1946-го етнічних українців переселяли на територію УРСР. Спочатку процес був добровільним, проте вже перші його результати (погодилися переїхати менш як 100 тисяч осіб із приблизно 550—600 тисяч) призвели до більш жорсткого рішення польських урядовців і військових. 22 серпня 1945 року українському населенню було оголошено фактично ультиматум – виїхати до УРСР у 14-денний строк. У разі відмови передбачалося примусове виселення.

Депортації супроводжували репресіями польської міліції, а потім і військових, і подекуди збройними акціями загонів Української повстанської армії (УПА). Польська влада дала міліції та озброєним групам цивільного населення дозвіл на терористичні операції, які змушували українців буквально покидати майно і виїжджати в радянську Україну.

Відповідь загонів УПА не забарилася. Як писав відомий вітчизняний історик Юрій Шаповал, "в черговий раз (як це вже бувало в історії) розпочалося жорстоке польсько-українське протистояння. УПА, вважаючи територію Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя, що залишилися в кордонах Польської держави, споконвічною українською територією, виступала на захист прав і життя автохтонного українського населення… Польська офіційна влада, підтримувана з Москви, займала, зрозуміло, цілком протилежну позицію, вважаючи власні насильницькі дії цілком логічними проти "бандитських" дій УПА".

Криваві "пацифікації"

Під час останнього, четвертого етапу насильницького переселення українців до УРСР (1 січня – 15 червня 1946 року) загони армії ПНР здійснювали криваві акції – "пацифікації" (замирення), під час яких було вбито і закатовано багато десятків українців. Так, в селі Завадка Морохівська, яка постраждала від каральної операції 34-го піхотного полку армії ПНР, – кілька разів із січня до квітня 1946 року відбувалися масові вбивства селян. Загалом загинуло і було по-звірячому закатовано 73 відомих поіменно осіб. Декілька десятків мешканців села, яке було спалено, виїхали до УРСР, а 15 селян депортували до Сілезії вже у рамках акції "Вісла"…

Загалом відбувалося переселення українців до УРСР з трьох воєводств ПНР – Краківського, Ряшівського і Люблінського. Офіційно виїхало 482 109 осіб (122 454 родини).

Отже, акція "Вісла" стала практично останнім акордом з "деукраїнізації" Закерзоння. На цих землях ще залишалося приблизно 150 тисяч українців. І в кожному з них польська влада бачила "різуна"-упівця. Навіть дівчина, яка збирала в лісі рослини для лікування рідних, могла опинитися в міцних руках міліції та потрапити до концтабору.

Ярослав Грицак у "Нарисі історії України" писав: "Деталі проведення операції "Вісла" незаперечно показують, що її організатори ставили перед собою не так завдання побороти УПА, як "остаточно розв’язати українську проблему у Польщі". Чисельність УПА у Закерзонні на початку 1947 р. не перевищувала 2 тис. чол.; проти неї було виставлено близько 20 тис. польських вояків. Маючи щонайменше десятикратну перевагу, польська комуністична влада могла зліквідувати український повстанський рух, не вдаючись до примусового переселення українців".

Виселення українців проходило в координації з силовими структурами і прикордонниками СРСР і Чехословаччини. На збори населенню сіл давали одну-дві доби. До осені 1947 року було депортовано 140 575 осіб української національності.

Під час акції "Вісла" було вбито 655 цивільних, арештовано 2800 осіб, які підтримували (реально чи за надуманими звинуваченнями) упівців.

Військові звітували про ліквідацію понад 1500 повстанців – з квітня до липня 1947 року. У кожному населеному пункті, куди переїжджали українці, їхня кількість не мала перевищувати 10%. Часто українці опинялися в одному селі чи містечку, де вже мешкали поляки, які були вимушеними переселенцями з Галичини чи Волині, тож мали упередження до майбутніх сусідів, називали їх "бандитами" і "різунами"…

Ще одна сторінка акції "Вісла": влада на рівні політбюро ЦК Польської робітничої партії у квітні 1947 року створила концтабір в сілезькому місті Явожно, куди відправляли всіх українців, невдоволених депортацією. Загалом там ув’язнили понад 3800 осіб, і серед них 700 жінок. Серед бранців табору було 27 священників – греко-католицьких і православних.

Депортація українців із Закерзоння позбавила відділки УПА перспектив уже на колишній "своїй" землі. Її головнокомандувач Роман Шухевич віддав наказ припинити боротьбу і намагатися легалізуватися. Загони УПА намагалися прориватися на Захід через Чехословаччину. Приблизно 300 упівців зуміли потрапити до Австрії та Західної Німеччини – в зону окупації вже колишніх союзників Радянського Союзу.

Жорстокі обійми двох тоталітарних режимів

Звісно, під час підготовки та проведення акції "Вісла" не обійшлося без важкої руки сталінського Радянського Союзу. Але не треба виносити за дужки роль прокомуністичного уряду ПНР. Саме він вирішив будувати нову державу за принципами, прийнятними в міжвоєнній Другій Речі Посполитій для абсолютної більшості як еліти, так і поляків. Адже Варшава ставилася до "східних кресів", населених здебільшого українцями та білорусами, як до своєї історичної колонії.

"Ніколи міжвоєнна Польща не була, по суті, інтегрованою країною. Завжди в ній була Польща "А" і Польща "Б". Це стосувалося не тільки економічної політики держави, а й позиції всіх політичних сил. Усі вони ігнорували у своїй діяльності східні окраїни…" – писав польський публіцист Збігнев Залуський в есеї "Шляхи до достовірності".

Після поразки Другої Речі Посполитої у війні з нацистською Німеччиною і її союзником Радянським Союзом, поляки та українці опинилися в міцних і жорстоких обіймах двох тоталітарних режимів. Війна ще більше ускладнила взаємини поляків і українців. Кривавою сторінкою її стало протистояння на Волині в 1942-1944 роках за умов нацистської окупації та неоднозначної ролі радянських партизанів. Значну роль у роздмухуванні міжнаціональних конфліктів відігравали тоталітарні режими – нацистський і сталінський.

Проте спільна історія поляків і українців знає і чимало світлих сторінок. Згадаймо перемогу польсько-козацького війська під Хотином в 1621 році, а також хоч і невдалу загалом спробу Юзефа Пілсудського та Симона Петлюри налагодити співпрацю в боротьбі з російським більшовизмом у квітні 1920 року. Сподіваємося, акція "Вісла" виявиться останньою трагічною сторінкою минулого двох націй-сусідів.