"Новий Апокаліпсис": як Москва влаштувала Голодомор в Україні та як брехала всьому світові

У XX столітті Україна пережила три голодомори. Жервами радянського терору голодом стали 10 мільонів українців

Сьогодні, 23 листопада, у четверту суботу листопада, традиційно відзначається День пам’яті жертв Голодоморів в Україні – 1921—1922, 1932—1933 та 1946—1947 років. У цей день відбуваються у храмах поминальні богослужіння, а також скорботні церемонії в містах і селах. У столичному Меморіальному комплексі пам’яті жертв Голодомору в Україні та на Михайлівській площі в Києві поблизу пам’ятного знаку пройдуть офіційні церемонії за участю керівників держави. О 16:00 в Україні оголошується загальнонаціональна хвилина мовчання. Всі охочі несуть свічки до пам’ятників жертвам голодоморів. Багато українців встановлюють свічки у своєму вікні…

Винищення українського селянства як національного бастіону

XX століття стало найтрагічнішою віхою історії України. Перша і Друга світова війни забрали життя багатьох мільйонів наших земляків. Лише з 1941 до 1945 роки під час радянсько-німецької війни загинуло до дев’яти мільйонів мешканців України. Також мільйони українців стали жертвами тоталітарного комуністичного режиму під час цілої серії "чисток" в Радянському Союзі. Три голодомори в Україні катком пройшли в першу чергу українським селом.

Голодомор 1932—1933 років за своїм масштабом, цинізмом влади і жорстокістю в історії людства не має аналогів. Це був справжній терор голодом, який призвів до непоправних втрат народонаселення (за різними даними, від 5,5 до 7 мільйонів життів наших співвітчизників). Він посіяв в душах людей буквально на фізіологічному рівні почуття страху і розпачі. Британський письменник, історик і дипломат Роберт Конквест в своїй епохальній книзі "Жнива скорботи" писав: "Голод запланувала Москва для винищення українського селянства, як національного бастіону. Українських селян винищили не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями-селянами".

… Найбільшою проблемою для сталінської влади на початок 1930-х років був спротив брутальній колективізації на селі. І саме в Україні й на Кубані, де українці складали понад 70% населення, цей спротив був наймасовішим. Більшовики добре пам’ятали про боротьбу українців під час національно-визвольних змагань 1917—1921 років. І саме українські селяни стали головним ресурсом антибільшовицьких повстань в перші роки після поразки Національної революції.

Наприкінці 1920-х років, саме у розпал колективізації, Кремль розпочав експорт дешевого хліба. Звісно, Радянський Союз міг скласти конкуренцію таким країнам, як Канада, США та Аргентина. Не забуваймо, що Україна і Кубань були головними житницями всього СРСР. За 1932—1933 роки, в самий пік Голодомору, з території радянської України експортовано (здебільшого через порти на півдні країни – в УСРР і в Криму): пшениці — 1370 тис. тонн, жита — 562 тис. тонн, ячменю — 987 тис. тонн, кукурудзи — 438 тис. тонн.

11 серпня 1932 р. у листі до Лазаря Кагановича Йосип Сталін писав: "Найголовніше зараз Україна… якщо не візьмемося зараз за Україну, Україну можемо втратити". Для "виправлення ситуації" до УСРР направляються емісари з Москви, і серед них такі високопосадовці, як В’ячеслав Молотов, Лазар Каганович та Всеволод Балицький.

На той час вже відбулася зачистка у сфері культури та науки, було припинено "українізацію", яка насправді мала стати для влади прелюдією майбутніх репресій. Україною наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років прокотилася ціла серія судових процесів.

19 квітня 1930 року в оперному театрі в Харкові Верховний суд УСРР виніс вирок у сфальсифікованій справі вигаданої "Спілки визволення України" (засуджено до розстрілу 15 людей, відправлено до концтаборів 192, вислані за межі УСРР 87 людей). Так відбувалася цілеспрямована боротьба з українською інтелігенцією та церковними діячами. Більшовики ламали хребет нації.

6 грудня 1932 року РНК УСРР і ЦК КП(б)У ухвалили постанову "Про занесення на "чорну дошку" сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі". Цей злочинний документ підписали відповідно керманичі республіки Влас Чубар та Станіслав Косіор за наполяганням Кремля. Постанова стосувалася поки що кількох сіл в Дніпропетровській, Харківській та Одеській областях.

За кілька тижнів список розширили, і він вже охоплював 82 райони у всіх областях республіки. Ці райони стали практично резерваціями під контролем військових частин і каральних органів. Були "покарані" 735 сіл, хуторів, колгоспів, радгоспів і навіть районів! Селянам припиняли постачання будь-яких товарів, вилучали наявні товари і продукти; заборонялася торгівля як одноосібників, так і колгоспників.

Ще 15 листопада 1932 року було прийнято постанову ЦК ВКП(б) "Про паспортну систему і розвантаження міст від зайвих елементів". Наприкінці року, 27 грудня 1932-го, ухвалено спільну постанову ЦВК і Раднаркому СРСР про остаточне запровадження паспортної системи. Вона практично відсікала сільське населення від міста: паспорти отримували лише городяни. Селянам заборонялося змінювати місце проживання.

Україна і Кубань (де, нагадаємо, до 70% населення складали українці) були оточені по периметру кордонів частинами внутрішніх військ — загороджувальними загонами. Чекісти і військові перевіряли багаж у всіх потягах, конфісковуючи продовольство, яке закуповували українські селяни в областях Росії та Білорусії…

"Вони перетворили найродючішу в світі землю на мертву пустелю"

Про голод-геноцид на території радянської України, який розгорнула більшовицька влада, добре знали в США. Українська діаспора протестувала, проводила багаточисельні мітинги, направляла петиції, виступаючи проти курсу адміністрації тодішнього президента Франкліна Делано Рузвельта (ФДР) на зближення з СРСР. Проте у листопаді 1933 року, практично відразу після трагедії, відбулося дипломатичне визнання Сполученими Штатами Радянського Союзу.

Проте навіть у західній пресі були поодинокі голоси, які буквально волали про катастрофічну ситуацію на українських етнічних землях – в Україні, на Північному Кавказі і частині Поволжя. Британський журналіст, кореспондент газети "Манчестер Гардіан" у Москві Малькольм Маґґерідж неодноразово відвідував Україну ("вони перетворили найродючішу в світі землю на мертву пустелю") саме під час апогею Голодомору 1932—1933 років. Він писав про "країну, де завмерла усмішка, виморена голодом, де зруйноване сільське господарство, де лани заросли бур’яном. А ви, цвіт інтелігенції, автори книжок, редактори часописів, проїжджаєте Україну й повертаєтеся додому з золотими казками про успішні колективні господарства та про щасливе, радісне, добре відгодоване та класово свідоме селянство".

Так, відомий письменник і інтелектуал Бернард Шоу після повернення з Москви в 1933 році писав: "ніякого голоду там нема", бо ж йому сподобався обід, дбайливо підготовлений працівниками ОДПУ. Німецький письменник Ліон Фейхтвангер називав голод в Україні "нацистською пропагандою".

Через свої правдиві репортажі Маґґерідж мав конфлікт як з керівництвом газети, так і з відомим журналістом Волтером Дюранті, головою бюро "Нью-Йорк таймс", який постійно цинічно, бо знав ситуацію, заперечував голод в Україні та на Північному Кавказі. Дюранті навіть отримав 1932 року престижну Пулітцерівську премію в журналістиці з блюзнірським формулюванням: "за глибину, безсторонність, розсудливість і виняткову яс­ність своїх репортажів з Ра­дянсь­кого Союзу"! І всі намагання уже сучасних українських журналістів добитися позбавлення його цього високого звання зустріли в США стіну снобізму і відсторонення від уже давно доведених фактів злочинів кремлівського режиму.

Доля ще одного журналіста – валлійця Ґарета Джонса, який був також став свідком голоду в Україні, була немилосердною до нього. Він за так і не з’ясованих обставин загинув у серпні 1937 року в північно-східному Китаї, окупованому японцями; дослідники схиляються, що він був убитий після детально організованої операції радянських спецслужб.

Комісія конгресу США по Голоду в Україні, створена 13 грудня 1985 року, працювала майже два з половиною роки й 22 квітня 1988 року представила Конгресу доповідь за результатами роботи. Очолив персонал Комісії і робив всю "чорнову" роботу видатний американо-український історик Джеймс Мейс (1952—2004), прискіпливий дослідник Голодомору 1932—1933 років, який останні роки життя працював в Україні. Саме він запропонував запалювати на знак пам’яті жертв Голодоморів Свічку пам’яті. У доповіді Конгресу адміністрацію президента США Франкліна Делано Рузвельта було названо співучасником злочину сталінської влади: "Значною мірою з політичних причин, пов’язаних з рішенням ФДР встановити й підтримувати добрі відносини з СРСР, адміністрація Рузвельта брала участь, хоча й не безпосередньо, у ймовірно найуспішнішому в історії запереченні геноциду".

Класик світового кінематографа Олександр Довженко 22 вересня 1945 року у "Щоденнику", відразу після завершення Другої світової війни писав: "Коли подумаю, що стало­ся і що робиться, скільки страждань, кривди, смерті, жорстокості нелюдської, неземної, пекельних мук, нечуваної люті, катувань, неправди, прихованих скорбот, лжі, заслань і розстрілів. Скільки нелюбові до народу і боязні його невсипущого духу! Боже мій… Скільки розбитих духовно і фізично сердець. П’ятнадцять мільйонів трупів і вигнанців. Я не знаю нічого страшнішого у світі". Він назвав Голодомор 1932—1933 років в Україні "новим Апокаліпсисом, новим Дантовим пеклом".

Це був вердикт людиноненависницькій комуністичній владі… І голос совісті митця.