Трагедія Другого зимового походу: як провалилася остання спроба УНР вирватися з пазурів Росії

Після фактичного завершення радянсько-польської війни, в якій армія Української Народної Республіки (УНР) воювала на боці Другої Речі Посполитої, а також підписання 12 жовтня 1920 року прелімінарного (попереднього) мирного договору між Варшавою і Москвою, відбулася подія, яка ніби поставила хрест на сподіваннях українців відновити незалежність.

У листопаді 1920 року військові частини УНР під тиском більшовицької армії перейшли річку Збруч, де й були за наказом польської влади інтерновані та відправлені в табори для військовополонених. Головний отаман Симон Петлюра не складав зброю і розпочав підготовку до майбутніх операцій на території Правобережної України, попри те, що 18 березня 1921 року після довгих консультацій у Ризі було підписано мирний договір між радянською Росією, підконтрольними їй радянськими Україною та Білоруссю і ще молодою Другою Річчю Посполитою.

Українські етнічні землі – Волинь, Холмщина, Підляшшя та Східна Галичина – опинилися під владою варшавського уряду. Поляки обіцяли більшовикам не допомагати національно-визвольному руху українців: статті договору забороняли функціонування в РП "антирадянських організацій". Ситуацію ускладнювало те, що зовсім недавно, наприкінці літа 1919 року Річ Посполита в кривавій війні перемогла армію Західно-Української народної республіки й окупувала Східну Галичину та Волинь. А Петлюра 21 квітня 1920 року був вимушений підписати у Варшаві таємний договір, який легітимізував окупацію Східної Галичини й Волині. Цей крок викликав негативну реакцію волинян і особливо галичан та посварив їх з наддніпрянцями…

Симон Петлюра влітку 1921 року писав послу УНР у Туреччині Яну Токаржевському-Карашевичу: "Для оцінки становища большевиків на окупованій ними Україні прошу мати на увазі, що хвиля саботажу їх діяльності і активних партизанських виступів ущухати не буде. Мною залишені в тилу противника при отході нашої армії певні агенти (старшини і козаки, і окремі відділи військові) для провадження цієї справи. В цьому ж напрямку будуть і далі планомірні міри вживатись".

Ще 21 січня 1921 року у польському місті Тарнув було створено Повстансько-партизанський штаб (ППШ) УНР, роботу якого контролював особисто Симон Петлюра. Справою підготовки майбутнього походу в Україну займався командувач, генерал-хорунжий Юрій Тютюнник. Поляки зобов’язалися допомагати амуніцією, а також дозволили ППШ використовувати частину інтернованих старшин та козаків у своїх цілях.

Отже, Петлюра покладав надію на вибух загальноукраїнського повстання як реакцію на майбутні операції українських військових, які опинилися на теренах Польщі та Румунії. Це все ще була достатньо реальна військова сила. Український історик Ігор Срібняк в книзі "Обеззброєна, але нескорена" навів такі цифри: попри зменшення чисельності військових відділів, на червень 1921 року в армії УНР було 13896 осіб, з яких старшин і військових урядовців – 3691, козаків – 10205 осіб.

Спротив більшовицькій владі на теренах окупованих українських земель, продовжувався. Відомо про шалений опір московським зайдам отаманів Холодноярської республіки на Черкащині та республіки Чорного Лісу на Єлисаветградщині. Уряд УНР в екзилі підтримував зв’язки з повстанським рухом, постійно засилав своїх агентів і невеликі загони для зв’язків із колишніми воїнами УНР і повстанцями. У більшовицьких документах, звісно, ця діяльність виглядала так: "Тільки за 1921 р. за завданням польської розвідки ППШ направив на територію республіки близько 900 шпигунів, емісарів, ватажків петлюрівського підпілля, десятки озброєних загонів, які сприяли пожвавленню політичного бандитизму на Україні в 1921–1922 рр. Одночасно в Румунії функціонував так званий штаб південної групи військ УНР, який у 1921 р. перекинув на Україну понад 150 петлюрівських емісарів" (з книги Володимира Сідака "Національні спецслужби в період Української революції 1917–1921 рр.").

Навесні 1921 року у прикордонних районах УСРР (на Волині та Поділлі) розгорталися поки що повстанські загони; Повстансько-партизанський штаб розділив територію радянської України на п’ять повстанських груп і 22 повстанських райони. "Про повстанчеські моменти Ви нічого не говоріть і про це ні письменно, ні словесно ніде не піднімайте справи – це моє діло, і я залагоджую іншим шляхом", – писав Симон Петлюра у листі до міністра закордонних справ УНР Андрія Ніковського 27 квітня 1921 року. Необхідність конспірації стосовно розгортання антибільшовицького повстання в Україні була викликана тим, що емігрантські кола виявилися буквально нашпигованими агентами ВЧК або тими, хто схилявся до співробітництва з новою владою. Сам Андрій Ніковський дуже скоро, у травні 1922 року заснував групу "поворотівців", які бажали виїхати до радянської України. І благополучно наступного року туди повернувся. Доля високопосадовця УНР була трагічною: 1930 року його заарештували у фейковій справі "Спілки визволення України" і запроторили на Соловки на вісім років. Помер у блокадному Ленінграді 1942 року…

Початок виступу тричі відтерміновувався – з травня до 10 жовтня 1921 року. А тим часом лідер більшовиків Володимир Ленін писав командувачу Південного фронту Михайлу Фрунзе: "Тов. Бухарін пише, що урожай на Півдні прекрасний. Тепер головне питання всієї радянської влади, питання життя і смерті для нас, – зібрати з України 200–300 млн. пудів". І московська влада "збирала" урожай, відправляючи в Україну військово-продовольчі загони, які реквізували "надлишки" збіжжя. Одночасно брутально придушуючи повстанський рух, захоплювали заручників, розстрілювали непокірних…

Час було згаяно. Поки дуже довго (через погану організацію і недостатню допомогу польської та румунської влади) готувався похід петлюрівських частин в Україну, повстанський рух був практично придушений. До того ж конспірація знаходилася на низькому рівні; навіть у штабі Юрка Тютюнника працювали більшовицькі агенти, які докладно інформували чекістів.

Було сформовано три похідні групи: Волинська (879 бійців, командир Юрій Тютюнник), Бессарабська (близько 300 бійців, командир, отаман Андрій Гулий-Гуленко) та Подільська (до 400 бійців, командир підполковник Михайло Палій-Сидорянський). Загальне командування здійснював Юрій Тютюнник, начальник штабу – полковник Юрій Оттмарштайн.

Тим часом "у серпні 1921 року на території УСРР дислокувалися 14 стрілецьких і 4 кавалерійські дивізії, окрема прикордонна дивізія Київського військового округу (3 бригади), окремі технічні частини, авіапідрозділи, 23 бронепотяги тощо" (з книги сотника армії УНР Петра Ващенка ""До рейду 1921 року"). Сили нерівні: похід був приречений на поразку…

До речі, Перший зимовий похід військ УНР відбувся у грудні 1919 — травні 1920 року і був взагалі вдалим.

Армія УНР опинилася на Волині в трикутнику смерті між трьома арміями — червоною та білою російськими й польською, яка на той час окупувала Західну Україну. Знищуючи ворожі гарнізони, петлюрівці пройшли 2500 кілометрів Поділлям і Черкащиною і повернулися на захід, де 6 травня 1920 року з’єдналися з українськими частинами на польсько-радянському фронті.

Отже, три групи перейшли польсько-радянський і румунсько-радянський кордон в різних місцях. Першими перетнули кордон у ніч на 25 жовтня 1921 року поблизу Гусятина бійці Подільської групи. За планом вони мали з’єднатися з Волинською групою. З безперервними боями окупованою територією група пройшла 1500 кілометрів Поділлям, Житомирщиною та Київщиною, дійшла навіть до Бородянки під Києвом і була вимушена повернутися до польського кордону, так і не з’єднавшись з групою Юрія Тютюнника.

Ударна Волинська група перейшла кордон 4 листопада, на недовгий час здобула Коростень, але не втримала місто. 17 листопада відбувся фатальний бій під селом Малі Міньки поблизу великого села Базар у Народицькому районі на Житомирщині. Бійці групи опинилися в оточенні кавалерійської дивізії Григорія Котовського.

Кілька сотень бійців УНР загинули, 537 потрапили в полон і 359 з них були розстріляні 22 листопада більшовиками (42 особи стали колабораціоністами й перейшли на службу до більшовиків, а старшини, всього 41 особа, відправлені до Києва для проведення слідства).

Лише близько сотні бійців на конях під проводом Юрія Тютюнника відірвалися від переслідувачів і 20 листопада перейшли польський кордон на північ від Олевська. Бессарабська група, яка мала відволікти увагу червоних, в середині листопада кількома групами намагалася прорватися через Дністер поблизу Тирасполя, але її загони були розбиті переважаючими силами червоних.

"Похід закінчився трагічно і не приніс очікуваних результатів. Намір підняти загальноукраїнське повстання закінчився невдачею… На заваді стала непослідовність та роздвоєність політики Польщі щодо походу, на допомогу і підтримку якої змушений був орієнтуватись уряд УНР, однак він не отримав ні відповідної кількості зброї, ні військового спорядження", – пише український історик Сергій Литвин в книзі "Суд історії: Петлюра і петлюріана".

Військовий керівник Другого зимового походу Юрій Тютюнник 16 червня 1923 року переправився через Дністер і опинився в руках співробітників Державного політичного управління (ДПУ) – колишньої ВЧК. Ця подія відбувалася в рамках операції радянських спецслужб "Синдикат-4" зі створення фіктивної повстанської організації "Вища військова рада".

Тютюнник під шаленим тиском більшовиків, які привели до камери його дружину і маленьку доньку, погодився на співпрацю з кремлівським режимом. Його доля трагічна: працював сценаристом і актором на Одеській кінофабриці, пізніше секретарем-інспектором в торгівлі у Харкові – тодішній столиці радянської України. Розстріляний за вироком колегії ОГПУ 20 жовтня 1930 року… Але це інша, карколомна історія життя неоднозначної постаті в кривавій історії України XX століття.