Втрачений шанс України: перші тижні у Києві після більшовицького перевороту 1917-го

Боротьба між українським національно-визвольним рухом і центральною російською владою особливо загострилася після більшовицького перевороту в Петрограді, який відбувся 7 листопада 1917 року (всі дати подаємо за новим стилем). У цирку на вулиці Миколаївській (сучасна назва – архітектора Городецького) продовжувався III Військовий конгрес, в якому брали участь 2965 делегатів з усіх фронтів Першої світової війни. Настрій у більшості делегатів був радикальним, вони виступали за прийняття декларації про державну незалежність України.

Осуд путчу в Петрограді

Події в Києві у перші дні після перевороту в Петрограді розвивалися з блискавичною швидкістю… Ситуація в середині національно-визвольного руху була складна і вкрай заплутана. Більшість представників національної політичної еліти навіть в сприятливій ситуації падіння Тимчасового уряду, продовжувала вірити у непорушність федеративних зв’язків з "демократичною Росією". Навіть тоді, коли владу завоювали більшовики, про демократизм яких з найперших кроків "ленінської гвардії" було вже неможливо говорити.

Мала Рада УЦР вже 7 листопада на своєму надзвичайному засіданні сформувала Крайовий комітет з охорони революції в Україні. Комітет у відозві оголосив про поширення своїх повноважень на дев’ять українських губерній. А вже наступного дня УЦР ухвалила резолюцію з осудом путчу, який блискавично організували більшовики і їхні попутники ліві есери. Делегати від російських більшовиків на знак протесту залишають і новостворений Крайовий комітет, і УЦР (в її складі вони до цього часу були у деяких питаннях навіть союзниками українських партій).

Наприкінці роботи Конгресу, вже 13 листопада, делегати проголосували за абсолютно "самостійницьку" резолюцію: "1) З хвилиною перейняття в Петрограді влади більшовиками, єдиним виявом української демократії є Центральна Рада; тому намагання Ради робітничих і Солдатських Депутатів перебрати владу в Україні треба відкинути. Конгрес подбає, щоб військові частини в Україні, як і фронтові частини, ніколи не виступили проти працюючого народу. 2) Право самовизначення народу є необмежене, тому український суверенний народ сам має вирішити, чи хоче жити у федерації з народами Росії, чи не хоче. Конгрес домагається від Генерального Секретаріату скликати негайно Українські Установчі Збори в межах етнографічних територій, і хай вони встановлять Українську Демократичну Республіку та проведуть соціальні реформи… 3) Для ведення боротьби проти анархії, що загрожує знищенням України, Конгрес домагається, щоб Центральна Рада і Генеральний Секретаріат негайно перейняли в цілій Україні владу при допомозі українського революційного війська… 4) Конгрес домагається, щоб Центральна Рада взяла у свої руки справу війни і миру і щоб були зроблені перші кроки для мобілізації української армії і флоту" (з книги Ісидора Нагаєвського "Історія Української держави XX ст.").

Наскільки складними були стосунки між ніби ліберальним російським Тимчасовим урядом та Українською Центральною Радою (УЦР), промовляє такий факт: 13 жовтня (за новим стилем) 1917 року, менше ніж за місяць до більшовицького державного перевороту 7 листопада в Петрограді, за донесенням Київської судової палати розпочалося слідство щодо Генерального Секретаріату УЦР за намір скликати Українські Установчі Збори. Отже, не йшлося про рівноправний діалог Петрограда і Києва.

"Московський народ хоче бути паном над українським народом"

Навіть найрадикальніші вороги самодержавства – російські ліберали, конституційні демократи та представники численних соціалістичних партій – дивилися на українські губернії як на свою вотчину і не бажали рахуватися з національно-культурними правами українців. Російські шовіністи – і "демократичні", і "пролетарські", попри внутрішні конфлікти, виявилися напрочуд однаково налаштовані знищити чи хоча б приборкати національно-визвольний рух українців. На жаль, вони мали чималу підтримку і серед лідерів українських політичних партій (їх можна назвати не зовсім політкоректно – "корисні ідіоти"). Багато з них в 1917—1921 роках, і вже після поразки Національної революції, "дивним" чином опинилися в стані переможців-більшовиків (проте були здебільшого знищені в 1930-х роках) або ж на еміграції увійшли до складу численних російських (і правих, і лівих світоглядно) чи прорадянських організацій.

Більшість впливових лідерів Української Центральної Ради (УЦР), які продовжували виступати за федерацію з Російською республікою і були просякнуті соціалістичними ідеями, все ще гальмували процес набуття Україною самостійності. Серед них був і голова УЦР, відомий історик Михайло Грушевський, і голова Ради народних міністрів, письменник Володимир Винниченко (він, до речі, виступав категорично проти "мілітаризму", формування регулярного українського війська, а замість нього наполягав на створенні народної міліції). Володимир Винниченко на тому ж Конгресі ще на початку листопада 1917 року говорив про "національний сепаратизм як провокацію, спрямовану на розрив федеративних відносин с Російською республікою". Така от "миролюбність" в ситуації, коли вже назрівав збройний конфлікт у трикутнику – білі й червоні росіяни і українці.

Одним з небагатьох, і на той час не надто впливовим діячем УЦР був автор ідеї самостійної Української держави на всіх її етнічних територіях Микола Міхновський. Він писав про період, який передував перевороту в Петрограді: "Усі росіяни хочуть – унітарної (объединительной) Демократичної республіки, бо росіяни хочуть продовжувати колишнє панування над українцями, українці ж хочуть визволитися з того панування… Московський народ – не та чи інша партія, але весь народ – хоче бути паном над українським народом. З того повстає боротьба між обома народами. Один бореться за своє визволення, другий – за своє панування над першим".

Визнання влади УНР

Проте у другій декаді листопада 1917 року ситуація в Києві ще була достатньо контрольованою, попри фактичне тривладдя у місті. Українські частини на чолі з полковником Віктором Павленком, майбутнім генерал-хорунжим військ УНР, були змушені укласти угоду з військами, що підтримували скинутий у Петрограді Тимчасовий уряд (до 10 тисяч багнетів). Більшовики зайняли Печерськ, але мали лише 6-7 тисяч солдатів, 7 артилерійських батарей і 8 броньовиків. Повстання більшовицьких частин було подавлено в зародку. Полки, що підтримували Керенського, заявили про нейтралітет, а невдовзі взагалі виїхали на територію Росії. Делегати Конгресу, котрі представляли мільйони фронтовиків, були підтримані багатотисячними збройними загонами прихильників Української Центральної Ради. 19 листопада генерал Микола Володченко — командувач Південно-Західного фронту, понад 50% особового складу якого були українці, — визнав владу УНР.

20 листопада УЦР повністю опанувала ситуацію і пішла на ще один радикальний крок до повної незалежності України: був оприлюднений III Універсал, який проголосив створення Української Народної республіки. Проте знову в його тексті було наголошено про федеративний зв’язок з… неіснуючою "Російською республікою". УЦР знову висловилася проти повстання у Петрограді й не розривала стосунків з Радами Робітничих і Солдатських депутатів, "які є лише частиною організованої революційної демократії". Ісидор Нагаєвський писав: "Заклики Грушевського рятувати мертвий уже московський державний організм, що від Переяславської Угоди руйнував український народ, його права і свободу, не лише не мали жодного впливу на українське громадянство, але, навпаки, дискредитували Грушевського в очах народу як державного мужа". Це вже нагадувало сліпоту (чи тільки її?) державних мужів новоствореної держави.

Ультиматум — оголошення війни молодій Українській республіці

17 грудня Рада Народних комісарів на чолі з Володимиром Леніним надсилає уряду УНР ультиматум: "Российское социалистическое правительство от имени СНК еще раз подтверждает независимость национального права всех национальностей, преследовавшихся царской российской буржуазией, — вплоть до признания прав этих национальностей отделиться от России. В тоже время мы, Совет Народных Комиссаров, признаем право Украинской Народной Республики полностью отделиться от России и начать переговоры с Российской Республикой в деле определения союзных и других взаимоотношений между обеими республиками… Обвиняем Раду в Украине и приводим факты, где под прикрытием фраз и деклараций относительно национальной независимости она падет жертвой систематической буржуазной политики, из-за которой ни Рада, ни Советы Украины не хотят наш Совет над их страной…" (стилістику документу збережено).

Ультиматум де-юре став оголошенням війни молодій Українській республіці, втягненій у протистояння на території колишньої імперії Романових. Ще 12 грудня більшовицький Військово-Революційний комітет наказав червоногвардійцям підняти заколот у Києві, але дивізія сердюків у ніч на 12 грудня захопила склади заколотників (350 кулеметів, 5 мільйонів патронів) і обезглавила повстання, заарештувавши його керівників; утім, незабаром їх було відпущено на волю. Попереду був віроломний напад на Україну, який підтримали "совєти" Донецько-Криворізької радянської республіки – колабораціоністів зразка 1918 року…

Ідеолог українського вольового націоналізму, публіцист і літературний критик Дмитро Донцов був тисячу разів правий, коли 1921 року, в роботі "Підстави нашої політики" відзначав: "Ідеологія російського комунізму, як і царизму, – це не тільки різні форми одної і тої самої суті, одного і того самого з’явища загальнішого характеру, що не є нічим іншим, як воюючим із Заходом російським месіянством… Голоси всіх представників російської політичної думки зливалися в одній похвальній пісні своєму народові, всі вони, в суті речі, підписувалися під офіційною теорією російської історії, вираженою графом Бенкендорфом у таких словах: "Минуле (Росії) було гідне подиву, теперішність більш ніж блискуча, а майбутнє, – писав граф, думаючи, очевидно про большевиків, – перевищить усе, що може собі представити людська уява!"

І справді: людська уява не може представити ті страшні злочини у XX і вже у XXI столітті, які на совісті не тільки ідеологів російського месіанства, але й народу (чи натовпу) російського, який так залюблений у своїх погоничів на кшталт кровожерливого Сталіна чи сьогоднішнього лідера-злочинця Путіна. На совісті яких мільйони вбитих і скалічених, зламаних доль… А світова громадськість, як і нетоталітарні режими, між тим пасуть задніх в ситуації, яка невпинно прямує до Третьої світової війни й продовжують вичікувати, дозовано допомагаючи Україні. Державі, яка опинилася на першій лінії спротиву путінському режиму і його союзникам.