Понад 300 років боротьби: як Росія перетворювала українську мову на "колгоспну"

"Мовні баталії" в Україні мають довгу і трагічну – звісно, для українців – історію. Вже за доби Руїни, в ситуації практично перманентної громадянської війни на теренах наших земель наприкінці XVII століття розпочався наступ на українську мову. Московська держава поступово поглинала ще позірно автономну Вкраїну не тільки територіально.

Починаючи з Петра І

Вже цар Петро I після розгрому шведсько-українських військ під Полтавою та різанини в Батурині в листопаді 1708 року починає знищувати залишки національно-політичних прав українців. Крок за кроком культура, історична свідомість наших пращурів зазнавала міцних ударів, від яких ми насправді оговтуємося й сьогодні.

"Постаралася", як писав Тарас Шевченко, і "тая цариця – лютий ворог України, голодна вовчиця" Катерина II, яка знищенням Запорозької Січі в 1775 році фактично вбила останні залишки свободи на нашій землі. Так вона "нагородила" запорожців за сумлінну службу під час російсько-турецьких війн. Ще 1764 року був ліквідований Гетьманат. "Потрібно, щоб саме ім’я гетьмана зникло, а не те щоб якусь іншу людину призначати на цю посаду", – сказала Катерина IІ, яка для росіян-імперців, звісно, залишається "Великою".

Наша еліта – нащадки старшини та української шляхти часів Національної революції під проводом Богдана Хмельницького – вже на той час опинилися перед вибором. Або "розчинитися" у великоруському морі, прийняти умови гри імперської нації (а для цього російський уряд зрівняв їх з російськими дворянами у правах), або продовжувати боротьбу за національну незалежність.

І еліта в абсолютній більшості пішла на службу царату. Ці новопосталі дворяни, князі, графи – високі чиновники, представники кліру та військові – служили "вірою і правдою" Російській імперії. Згадаймо Олександра Безбородька – "найсвітлішого князя", фактичного керівника дипломатії часів тієї самої "голодної вовчиці", Дмитра Трощинського – голову Поштового управління за правління Павла I, міністра уділів, а потім і юстиції епохи Алєксандра I, архієпископа Феофана Прокоповича – автора блюзнірської назви "Всеросійська імперія" і, якщо можна так сказати, керівника "ідеологічного відділу" часів правління царя, а з 1721 року імператора Петра I. Серед військових – графа, генерала від інфантерії, героя Наполеонівських війн Михайла Милорадовича (був убитий на Сенатській площі декабристом Петром Каховським в грудні 1825 року) та генерал-фельдмаршала, "найяснішого графа Варшавського" Івана Паскевича, який "вправно" керував жорстоким придушенням Польського повстання 1830—1831 років, а потім і Угорської революції 1848—1849 років.

Мова під забороною

У другій половині XIX століття українська культура і мова зазнали нечуваних утисків. Валуєвським циркуляром у 1863 році й Емським указом 1876 року "царя-визволителя" Алєксандра II українська мова опинялася практично під забороною. І будь-які спроби її відстоювати призводили до звинувачення у сепаратизмі та націоналізмі. Ситуація не змінилася до самого повалення самодержавства. Ліберальний російський письменник, публіцист і бібліофіл Микола Рубакін відзначав: "Считали своим родным языком великорусский язык всего лишь 55,5 миллиона человек, на гонимом малорусском языке тем не менее говорят 22,33 миллиона. Перепись отметила 16 славянских наречий, 3 еврейских, 17 финских, 31 турко-татарских, 24 кавказских, 13 разных полярных инородцев. Из них подвергается гонению только украинское, наиболее родственное нам слово, — то самое, которое считали своим родным Шевченко, Гоголь, Квитка, Марко Вовчок и др. Но ведь это не есть жаргон Пуришкевича, Маркова 2-го, Бобринского и т.п., приходящийся по вкусу Родзянкам и Хомяковым…" (Россия в цифрах. Страна. Народ. Сословия. Классы", Спб, 1912).

Комплекс національної неповноцінності

Отже, в умовах тривалої бездержавності у повний зріст постав комплекс національної неповноцінності, психологія української еліти зазнала невідворотних потворних змін. А вона завжди є головним захисником державотворчих прагнень навіть бездержавних на якомусь етапі націй. Так було з поляками в XIX – на початку XX століття та й з угорцями, які понад три століття боролися за свою державність. Ці нації завжди пам’ятали періоди своєї величі й плекали, виховували майбутні покоління в любові та повазі до славного минулого.

В Україні ситуація була діаметрально протилежною: еліта поступово русифікувалася. І її представники, тодішні "малороси" часом ставали "святіше римського папи", тобто особливо заповзято боролися з "українським сепаратизмом". Хоча на своїх хуторах часто за келихом горілки співали з родичами народних пісень і згадували насправді славні часи Козацької епохи. Не більше…

Видатний український історик Михайло Грушевський ще 1907 року писав у статті "Про українську мову і українську справу": "Першим же й невідмінним засобом і знаряддям національного життя є культурна мова, здатна служити органом культурного життя в усяких сферах і проявах його. Без такої культурної мови, придатної не тільки "для домашнього употреблєнія", для етнографічних оповідань чи легеньких популяризацій, але здатної на орган чи науки, чи публіцистики, чи ділового ужитку, – не можемо ми й на крок вперед поступити".

Наслідки української "толерантності" своїми коренями сягають часів царату і продовжували жити в радянський період. Нетривка українізація/коренізація 1920-х—початку 1930-х років, яку більшовики проводили в УСРР і на Кубані суто з тактичних міркувань, після Голодомору 1932—1933 років була остаточно згорнута, а її провідники піддані жахливим репресіям. У радянській Україні під облудними гаслами "інтернаціоналізації" було продовжено імперську політику "обрусіння" не тільки українців, а й представників усіх етносів (ця політика не завжди приносила дивіденди, бо представники неслов’янських етносів мали набагато більше можливостей для спротиву через те, що це були мови зовсім неспоріднені). Українська мова в усіх сферах громадського життя опинилася на маргінесі. Відбувався процес поглинання під виглядом єднання нової спільноти – "радянського народу". Нам, українцям, залишалася показова етнографія, концерти хору імені Григорія Верьовки в Кремлівському палаці…

Український вчений, історик та політолог на еміграції Іван Лисяк-Рудницький в статті "Русифікація чи малоросіянізація?" 1978 року писав: "Мовна русифікація важлива тим, що вона являє собою симптом і символ провінційного, національно неповноправного і неповноцінного стану сучасної України… Слід звернути увагу на питання соціальної функції мови. Чи в українській мові формуватиметься теж незалежна українська політична думка? Чи українська мова служитиме засобом не тільки народної, але також високої культури, чи вона здобуде панівне становище в державній адміністрації, економіці, наукових і вищих навчальних закладах, міському побуті? Поки цього не станеться й поки основною соціальною функцією української мови буде функція "колгоспної мови" – до того часу Україна залишиться Малоросією".

"Конфлікт і боротьба"

"Конфліктність нинішніх мовних проблем України корениться в деформаціях її мовної ситуації, успадкованих від колоніального минулого. Російській мові вдалося витіснити й замінити українську мову на значній території її поширення у головній функції, яку виконує мова, – функції спілкування. Ситуація, за якої нерідна мова претендує на роль, адекватну ролі рідної, неприродна та руйнівна. У таких обставинах взаємини двох мов визначають не гармонійне співіснування і взаємодія, а конфлікт і боротьба, яка триватиме доти, доки на цій території не переможе одна з них", – писала майже 20 років тому відома українська мовознавиця Лариса Масенко в дослідженні "(У)мовна (У)країна", К, Темпора, 2007. Ситуація особливо загострилася в часи президентства Віктора Януковича. Він поступово, крок за кроком рухав державу до прірви, і вона поступово ставала сателітом Росії. Цей процес був перерваний другим Майданом уже у 2014 році. Кремль не змирився з таким розвитком подій і розпочав військову агресію, яка переросла в широкомасштабну війну вже 24 лютого 2022 року…

Насправді як мінімум два з половиною десятиліття незалежності Україна все ще залишалася Малоросією. Українська мова так і не здобула за цей час панівне становище, і продовжувала виконувати роль "колгоспної мови", попри видимість українізації у всіх сферах і державного управління, і в культурі.

ЗМІ за рідкісним виключенням виконували вказівки олігархів, які були міцно пов’язані з Кремлем. Книговидання українською мовою навіть не можна було порівняти з радянськими часами (ми не беремо до уваги ідеологічний аспект). Концепція "єдиного радянського народу", "злиття націй" серед наших співвітчизників мала чимало прибічників, особливо на сході та півдні країни (вже не кажемо про Крим, де навіть розмова українською мовою викликала негативну реакцію і звинувачення чи не у фашизмі). Концепція триєдиного народу – великоруського, українського та білоруського – залишалася жити, отримуючи підтримку знову ж таки чи не у половини населення України. У багатьох з них протверезіння настало лише у 2022 році…

Видатний український мислитель Дмитро Донцов у "Підставах нашої політики" ще 1921 року писав: "Коли історія (і географія) зробили з нас аванпост Европи проти Росії, Росії яко такої, незалежно від кожночасового її режиму; коли цю ролю під загрозою національної смерти мусить Україна і далі грати; коли самі заложення московської культури руйнують відпорну силу нації; коли, нарешті, в обстоюванні своєї національної незалежности невіддільна для нас від перемоги Европи над Росією і навпаки – то першою заповіддю нашої політики повинно бути: 1) в політиці внутрішній – плекання всіх засад західної культури, які рятуютиь Европу (і нас) від московської пошести, 2) в політиці зовнішній – повна сепарація від Росії". Важко не погодитися з "вільним уланом" української національної ідеї, який зазнавав і продовжує зазнавати постійних атак "інтелектуалів" з ліберального табору. Які не бачать, чи не хочуть бачити, наскільки він мав рацію в оцінці і минулого, і майбутніх перспектив української нації.

Мова – це душа народу. І він ніколи не стане політичною нацією, допоки на його споконвічній землі не запанує рідна мова.