Вбивство Алли Горської: як КДБ розправився з українською художницею

Похорон художниці перетворився на акцію протесту

55 років тому радянська влада здійснила один із найзловісніших злочинів проти української культури: 28 листопада 1970 року була вбита художниця Алла Горська. Вона була не просто мисткинею "монументального" напряму, що продовжувала традиції українського народного мистецтва та авангарду двадцятих. Вона була ще й активною учасницею правозахисного руху, що робило мистецтво Алли Горської небезпечним не лише для влади, а й для неї самої.

Сьогодні "Телеграф" згадує цю страшну сторінку нашої історії.

Дивний злочин

Аллу Горську знайшли вбитою в будинку свекра Івана Зарецького у Василькові. Їй було всього сорок. Рано-вранці Алла поїхала до Івана Антоновича по швейну машинку "Зінґер" — і вже не повернулася. Наступного дня її чоловік, відомий художник Віктор Зарецький (серед його учнів — знамениті митці Ада Рибачук і Арсен Савадов), стривожений, їде до батька у Васильків.

Це був типовий для київських передмість одноповерховий будинок із садком. На стук ніхто не відповідав, двері були зачинені, а міліція відмовилася ламати замок. Потрапити всередину вдалося лише 30 листопада. Тіло художниці в підвалі виявив дільничний — уже після того, як вони з Віктором обійшли весь будинок і не знайшли ані Алли, ані Івана Антоновича. Жінці розтрощили голову чимось важким, за матеріалами слідства — сокирою або молотком.

А 29 листопада біля залізничної станції "Фастів-2", розташованої за 35 кілометрів від Василькова, просто на коліях знайшли обезголовлене тіло Івана Зарецького. Як це не дивно, окуляри старого, без яких він не виходив із дому, залишилися на його столі у Василькові. За версією Київської обласної прокуратури, у яку ніхто з оточення художниці не повірив від самого початку, Іван Зарецький "на ґрунті неприязні" убив свою невістку, а потім наклав на себе руки.

Звинувачується КДБ

Чому близькі не повірили у версію прокуратури — окрім початкової недовіри до радянської влади? Івану Антоновичу було під сімдесят, напередодні він пережив інфаркт (пів століття тому це фактично було вироком) і пересувався за допомогою палиці. Похилому й, м’яко кажучи, фізично не надто здоровому чоловікові було не під силу завдати такий сильний, точний і явно професійний удар. Не кажучи вже про те, щоб самостійно втиснути зігнуте тіло жінки у вузький невеликий льох. Згадаємо також про забуті вдома окуляри.

Крім того, у біографічних матеріалах про Віктора Зарецького зазначено, що його батько скептично ставився до радянської влади, слухав, як тоді казали, "ворожі голоси" — так називали західні радіостанції "Радіо Свобода", "Голос Америки", "Вільна Європа" та інші, що мовили на СРСР і Східну Європу. "Голоси" розповідали те, про що не писала радянська преса. Це теж робить його зручною мішенню для радянських спецслужб.

Говорили й про те, що тіло старого знайшли у такому положенні, що версія самогубства була очевидним фейком. І, звісно ж, обидва ці злочини приписували зловісному та всесильному КДБ. В оточенні Віктора Зарецького всі були переконані в невинуватості його батька. Або Іван Зарецький був убитий як зайвий свідок, або його могли втягнути в убивство Горської під тиском, а потім ліквідувати.

2 грудня Віктора Зарецького арештували, допитували, але за кілька діб відпустили. Офіційне слідство було закрите вже за півтора місяця.

Сама Алла Горська напередодні вбивства перебувала під щільним наглядом КДБ: її квартиру прослуховували, за нею стежили на вулицях, постійно викликали на допити на Володимирську. Син митців, мистецтвознавець Олесь Зарецький прямо звинувачував у вбивстві матері КДБ та ЦК КПРС. Дисиденти називали це вбивство політичним.

Річ у тім, що Алла Горська активно займалася правозахисною діяльністю в СРСР, яка жорстко переслідувалася владою: правозахисників саджали, доводячи до смерті в нелюдських умовах утримання, як поета Василя Стуса (у новішій історії можна згадати долю російського опозиціонера Олексія Навального), висилали з країни. Нарешті — фізично усували, як Аллу Горську в Києві або феміністку та поетесу Карі Унксову в Ленінграді.

Похорон перетворився на демонстрацію

У КДБ були серйозні мотиви не любити мисткиню. Горська разом із поетом Василем Симоненком та режисером Лесем Танюком виявила масові захоронення розстріляних у 1937–1941 роках у Биківнянському лісі та направила офіційне звернення до Київського міськвиконкому (так званий "Меморіал №2").

У Биківні закінчився земний шлях цілого сузір’я сучасних класиків: художника Михайла Бойчука, письменника й поета Майка Йогансена, поета-футуриста Михайля Семенка. І багатьох інших репресованих українців — від робітників до священників. За різними підрахунками, у Биківні міститься від 20 до 100 тисяч таємних поховань.

І це ще не згадуючи про підтримку родин політв’язнів і листи дорогому Леоніду Іллічу Брежнєву проти політичних процесів над представниками української творчої інтелігенції.

Аллу Горську поховали 7 грудня 1970 року на Берковецькому кладовищі в Києві. Хоча внучка Івана Франка Зиновія Франко домоглася дозволу поховати мисткиню на Байковому кладовищі 4 грудня, в останню мить влада все переграла, щоб не допустити перетворення прощання з Аллою Горською на політичну демонстрацію. Тому кладовище було оточене КДБ і міліцією. Але похорон убитої КДБ художниці все одно зібрав кілька сотень людей.

З прощальним словом виступили філософ Євген Сверстюк, правозахисники Іван Гель та Олесь Сергієнко. Василь Стус з портретом Горської в руках прочитав присвячений мисткині вірш "Ярі, душе!". Невдовзі їх усіх заарештували. Таким чином прощання з Аллою Горською стало однією з ключових подій українського дисидентського руху.

Раніше "Телеграф" розповів, як письменник-самурай Юкіо Місіма намагався підняти в Японії військовий путч, а потім скоїв ритуальне самогубство.