Урвище, підданий Вітовта чи татарські торговці: хто подарував назву Бердичеву

Бердичів – одне з тих міст, де сама назва перетворюється на окрему історію. Від гіпотез про давні слов'янські племена й тюркські слова до легенди про підданого князя Вітовта – кожна версія розкриває новий шар багатовікової долі цього краю.

Місто Бердичів розташоване в Україні, на півдні Житомирської області, на березі річки Гнилоп’ять, притоки Тетерева. Воно лежить приблизно за 44 км на південь від Житомира і є адміністративним центром Бердичівського району та Бердичівської міської громади.

Три версії – три епохи

Історики наводять кілька основних теорій походження назви, і жодна з них досі не визнана єдино правильною. Це створює навколо Бердичева ауру топонімічної загадки.

Слов'янський слід. Назва могла походити від слова "бердо" – урвище або крутий берег. Така версія добре пояснює розташування міста біля річки Гнилоп'ять, де могли стояти митні або охоронні пункти на старих шляхах.

Литовсько-польська легенда. За переказом, у 1430 році великий князь литовський Вітовт Калиник віддав ці землі своєму підданому на ім'я Бердич. Саме він заснував тут хутір, який згодом і отримав назву Бердичів.

Тюркська гіпотеза. Деякі дослідники згадують плем'я берендеїв, а також татарське слово "бердичі" – люди, пов'язані з обміном майна та торгівлею. Це напряму резонує з майбутньою ярмарковою славою міста.

Чому теорій так багато?

Бердичів століттями перебував на перехресті впливів Литви, Польщі, Київської Русі, козацької держави та Російської імперії. Кожен із цих пластів залишав свої смисли – у політиці, мові та поясненнях походження місцевих назв.

Слов'янська версія відображає "руський" шар і прив'язку до природного рельєфу. Литовсько-польський період підсилює легенду про конкретну історичну постать у близькому оточенні Вітовта. Тюркські мотиви нагадують про степові кордони та напади кримських татар у XV столітті.

Через це назва "Бердичів" звучить як точка зустрічі різних мов і культур – ідеальний маркер прикордонного Полісся та Правобережжя.

Від хутора до "Волинського Єрусалима"

Перше документальне закріплення назви пов'язують з актом 1546 року про розмежування земель між Литвою та Польщею, де Бердичів згадується як власність магнатів Тишкевичів. Наприкінці XVI – на початку XVII століття тут зводять замок, млин, а 1627 року – монастир босих кармелітів. Хутір перетворюється на містечко з виразною католицькою домінантою.

До XIX століття місто настільки виростає, що його називають "Волинським Єрусалимом" через потужну єврейську громаду та роль одного з головних банківських центрів імперії.

Назва як пророцтво

Якщо прийняти версію, що "бердичі" означає людей, пов'язаних з майновим обміном, то історія міста наче підтверджує саму етимологію. У XVIII столітті Бердичів отримує право на десять ярмарків на рік. Сюди з'їжджаються купці з Галичини, Пруссії, Османської імперії, Австрії, Києва, Чернігова та Москви.

Ярмарковий оборот перевищує 20 мільйонів рублів золотом на рік, а після 1800 року місто стає одним із головних фінансових центрів Російської імперії. У такому ракурсі назва "Бердичів" читається як код до міста-ринку – де століттями зустрічалися не лише товари, а й релігії, мови та культури.

Ключ до ідентичності

Для сучасного читача назва міста звучить не просто як географічний пункт, а як джерело багатьох сенсів: від легенди про Бердича й кручі над річкою до торгового вузла, що став символом поліетнічної й поліконфесійної України. І саме через таку назву Бердичів легко впізнати серед сотень інших міст – як топонім, що сам по собі вже розповідає історію.

Раніше "Телеграф" розповідав про місто, яке звели на вулкані. Воно пережло Угорщину, Чехословаччину та СРСР, зберігши виноградну душу та багатокультурну ідентичність.