Загибель "всесоюзної кочегарки": як Путін "звільнив" Донбас від шахт, населення та майбутнього

Російське вторгнення прискорило процес деіндустріалізації та депопуляції Донбасу, а також зруйнувало соціальну базу "русского міра" в Україні

Війська РФ наближаються до ключової української шахти у Покровську на північному заході Донецької області. Це остання шахта на підконтрольній території, яка видобуває коксівне вугілля, гостро необхідне вітчизняним металургам. Втрата Покровської шахти символізуватиме трагічний фінал "всесоюзної кочегарки" — гірничо-металургійного комплексу (ГМК) Донецької області.

"Телеграф" розбирався, які підприємства на Донеччині знищила російська армія і як це вплинуло на демографію регіону.

Живих залишилося лише половина

У 2014 році російські бойовики захопили на території ОРДЛО 96 шахт зі 145 вугледобувних підприємств України, зокрема 30 приватних. З того часу окупанти так і не змогли розв'язати нескладні управлінські завдання на цих підприємствах: налагодити збут вугілля, залучити інвестиції в галузь та зупинити втечу персоналу. З майже сотні привласнених у 2014 році шахт до 2022 року, на початок повномасштабного вторгнення РФ, дожила половина. Інші були затоплені або працюють у режимі підтримки життєдіяльності (в режимі водовідливу). Зокрема, окупаційна "адміністрація" бойовиків "ДНР" закрила 19 шахт, скоротивши при цьому 28,7 тисячі робочих місць. На окупованій території реально видобувають вугілля 7-8 шахт, проте окупаційна адміністрація перед своїм начальством у Москві звітує про роботу 11 вугледобувних підприємств, розповів "Телеграфу" Павло Лисянський, директор Інституту стратегічних досліджень та безпеки, доктор філософії та політології.

На шахтах, які видобували вугілля, окупанти платили зарплату гірникам, як правило, траншами по 5–7% із тримісячною затримкою. Ілюстрацією ситуації в галузі на території ОРДЛО є події червня 2020 року, коли 119 гірників шахти "Комсомольська" відмовилися підійматися із вибою та провели під землею вісім днів, вимагаючи погасити борги.

Багато шахтарів, змучених багатомісячними затримками мізерної зарплати, тікали з регіону. Як зізнаються самі окупанти, "хтось звільнявся, хтось (таких набралося понад 2 тис. осіб) підписував контракти та переїжджав до Якутії". Багато хто примусово опинився в окупаційній армії й був змушений воювати проти України.

Кожен другий донецький гірник гине на фронті

Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році ситуація на підприємствах ГМК у Донецькій області з критичної переросла у катастрофічну.

З 9 сталеливарних підприємств Донецької області на початку 2024 року повноцінно не працювало жодне. Влітку 2024 року Путін особисто "дозволив" (це цитата офіційного повідомлення ТАРС. – Ред.) запустити доменну піч на захопленому 2014 року Єнакіївському метзаводі. "На ЄМЗ працює майже 4 тисячі осіб. Це велике свято для всіх. Вітаю вас, успіхів!" — прокоментував Путін запуск відреставрованої старої домни.

При цьому до приходу на Донбас росіян на заснованому ще 1895 року бельгійцями ЄМЗ працювало 7688 осіб.

Ще гірша ситуація на вугледобувних підприємствах окупованої частини Донецької області. "З початком "СВО" життя на шахтах (на окупованих територіях. – Ред.) майже зупинилося через мобілізацію", — описують ситуацію в галузі російські ЗМІ. — У "ДНР" на шахті ім. Кірова "Макіїввугілля" з 700 осіб залишилося працювати три десятки (зараз шахту переведено в режим водовідливу), а в "ЛНР" на одній із шахт зі штатних 300 осіб працюють троє. Загалом по "ДНР" призвали кожного другого гірника, в "ЛНР", як повідомляло керівництво "республіки" у грудні 2022 року, пішли воювати 58% шахтарів". Цю інформацію підтвердив "Телеграфу" Павло Лисянський: "Так, дійсно, були підприємства, де забирали робітників на війну "під нуль", наприклад, шахта Партизанська у місті Антрациті. Там мобілізували 90% працівників".

Путін добиває Донбас руками шахтарів

Усіх цих мобілізованих донецьких та луганських гірників росіяни послали знищувати заводи та шахти їхнього рідного регіону у Маріуполі, Бахмуті, Авдіївці, Вугледарі, Селидовому, Покровську.

"Вже півтора місяця персонал не опускається в шахту "Краснолиманська", яка знаходиться неподалік прифронтового Мирнограда", — розповів колишній генеральний директор колись одного з найкращих вугледобувних підприємств України, а нині засновник та керівник консалтингової компанії "Карбон" Олексій Козлов. "Шахта знеструмлена в результаті бойових дій і затоплюється ґрунтовими водами. Вона гине", — сумує він.

За даними голови Незалежної профспілки гірників України, народного депутата Михайла Волинця, всього з лютого 2022 року російські війська знищили 14 шахт у Донецькій та 8 у Луганській областях із 28, що залишалися на території, підконтрольної Україні. У тому числі зруйновано дуже перспективні шахти ім. Сургая та "Краснолиманська", що добували вугілля подвійного призначення марки ГЖП, яке використовувалося для коксування.

"Під час бойових дій було також зруйновано або захоплено практично всі потужності зі збагачення вугілля", — додав Волинець. За його словами, на території, підконтрольній Україні, залишилося лише 4 збагачувальні фабрики.

Росіяни прийшли – вода пішла

У більшості населених пунктів окупованої частини Донецької області, зокрема Донецьку, як мінімум два дні на тиждень у квартирах немає води. Дефіцит води на Донеччині існував завжди. Наприклад, до 2014 року у житлових будинках 40 міст та селищ Донецької області вода подавалася за графіком. Як розповів колишній заступник голови Донецької області, ексмер Харцизька, а нині віцепрезидент Української спілки промисловців та підприємців Сергій Третьяков, керівництво УРСР, а потім незалежної України довгі роки намагалося виправити ситуацію, прокладаючи від Дніпра та Сіверського Дінця водні артерії до Донецького Кряжа. З початком широкомасштабного вторгнення надія розв'язати проблему водопостачання у містах Донбасу зникла назавжди. Росіяни зруйнували всю систему каналів Сіверський Донець — Донбас та Південнодонбаський водовід, що постачали воду до центральних районів Донецької області та Маріуполя.

Намагаючись врятувати ситуацію, окупанти побудували трубопровід завдовжки понад 200 кілометрів, яким качають воду з Дону в Донбас. Але повністю компенсувати надходження необхідного обсягу води цей трубопровід не здатний.

"Жителі Донецька та низки інших населених пунктів стали отримувати воду хоча й частіше (раз на дві, а не три доби, як до запуску трубопроводу), але строго за графіком і лише на кілька годин", — визнають окупанти.

Тому зараз у Донецьку, колишньому місті-мільйоннику, одному з найбільших обласних центрів України, можна побачити місцевих жителів, які стоять у черзі за водою біля криниць.

Якщо немає роботи у місті, люди його покидають

Люди, які були основним капіталом Донбасу, залишають зруйнований регіон. Ситуацію з трудовими ресурсами в Донецькій області на прикладі свого рідного Харцизька пояснив Сергій Третьяков, який був мером міста наприкінці 1990-х — на початку 2000-х.

До 1970-х років кількість жителів Харцизька, типового донбаського міста, розташованого за 30 км на схід від Донецька, становила близько 35 тис. осіб. За словами Третьякова, населення міста почало стрімко збільшуватись завдяки приїжджим після того, як запустили нові гігантські цехи на Харцизькому трубному та канатному заводах. "Я особисто їздив до російської Єлабуги вербувати робітників для заводу", — згадує він. 1988 року, на піку промислового виробництва, населення Харцизька вже досягло 70 тисяч людей. "Наразі роботи для такої кількості людей у місті немає", — пояснює Сергій Третьяков. ХТЗ, на якому працювали 12 тисяч осіб, зупинено. На сусідньому канатному заводі, де у найкращі роки працювали 11 тисяч людей, нині не більше 1000 працівників. Більшість навколишніх шахт закрито. У Харцизьку, за найскромнішими підрахунками, позбавлено джерела існування 30 тис. сімей. "Якщо немає роботи в місті, люди його покидають", — робить висновок колишній мер.

Донбас на шляху до депопуляції

За даними, які наводять аналітики Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД), кількість населення на підконтрольній Україні території Донецької області на кінець 2021 року скоротилася на 65% порівняно з 2014 роком. Такі самі цифри навів Павло Лисянський, спираючись на внутрішні російські документи. В окупованому Енергодарі — раніше суперуспішному українському місті атомників на березі Дніпра, — з 2023 по 2024 населення скоротилося на 63%. А що тоді говорити про депресивні та екологічно небезпечні міста Донбасу? Після початку широкомасштабного вторгнення багато міст і селищ Донбасу просто знелюдніли. "Покровськ — порожній, Селидове — порожнє, Мирноград — порожній", — підтверджує висновки демографів Олексій Козлов.

Скільки мешканців залишилося на окупованих територіях, перевірених даних нема. Однак демографічні показники, що просочилися в публічну площину, свідчать про стрімку депопуляцію регіону. Коефіцієнт природного приросту/убутку населення (різниця між народжуваністю та смертністю) на окупованій частині Донбасу у 2016 році сягав майже мінус 10 на 1000 жителів, що є найгіршим показником у світі.

І Сергій Третьяков, і Олексій Козлов побоюються, що без функціонування промисловості донбаські міста приречені. "Найімовірніше, після війни люди назад не повернуться", — припускає Олексій Козлов. "А куди повертатися? — ставить він риторичне запитання. — Роботи немає, житло зруйновано, школи зруйновано, лікарні зруйновано, інфраструктуру зруйновано, екологія жахлива".

У 2014 році майже половина жителів Донецької області були незадоволені станом економіки в Україні, заздрили російським зарплатам та пенсіям та бажали тісніших зв’язків з Росією. Багато хто з них сподівався, що з приходом Росії економіка їхнього регіону стабілізується, а промисловість розквітне. Насправді Путін змусив їх своїми руками знищити основу свого добробуту – шахти, заводи та інфраструктуру. Процес виснаження "всесоюзної кочегарки" почався давно, але російська агресія прискорила її загибель. На жаль, це зайвий раз демонструє, що "русскій мір" несе не добробут, а лише смерть, розруху та економічну безнадію.