Воно нам НАТО? Історія обіцянок, "зрад" і перемог на шляху до Альянсу від Кучми до Зеленського

Путін завжди боявся членства України в НАТО.

Україна почала свою співпрацю з НАТО відразу після проголошення незалежності — перші двосторонні контакти мали місце вже 1991 року. Сьогодні західні посадовці стверджують, що Україна ближча до Альянсу "ніж будь-коли раніше". Проте — ні членства в НАТО, ні "ядерної парасольки" Україна досі не має.

"Телеграф" розповідає про головні сторінки 33 років непростого шляху нашої держави до членства у військово-політичному блоці.

"Кучмагейт" та напруга у Стамбулі

Липень 1997 року, Мадрид. Україна в особі тодішнього президента Леоніда Кучми вперше повноцінно бере участь у саміті Північноатлантичного альянсу. Підписано Хартію про особливе партнерство між сторонами, яка дала старт формату Комісії Україна — НАТО. Її зустрічі відбувалися періодично впродовж наступних 26 років.

Уперше про бажання України вступити до НАТО Кучма заговорив 2002 року. Тоді ж РНБО ухвалила державну стратегію, де кінцевою метою було визначено приєднання України до Альянсу.

На Празькому саміті в листопаді того ж року було схвалено План дій Україна-НАТО, який містив завдання й пріоритети Києва для досягнення амбітної цілі. Багато в чому український план нагадував План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) — головний програмний документ, який визначає кроки, що має пройти кожна країна-кандидат.

Йшлося про проведення воєнної реформи, зміцнення демократичних і виборчих інституцій, боротьбу з корупцією тощо.

Та рішення НАТО про підтримку західного курсу Києва могло й не бути — усе через міжнародну ізоляцію президента Кучми, якій передував так званий "касетний скандал".

Він вибухнув після оприлюднення аудіозаписів із кабінету Кучми, які вказували на можливу причетність президента та ряду інших високопосадовців до викрадення та вбивства відомого журналіста Георгія Гонгадзе. Скандал швидко вилився у масові вуличні протести під гаслом "Україна без Кучми"; мітингувальники вимагали відставки президента та керівництва українських силових структур.

Скандал мав і зовнішньополітичний вимір. Одна з плівок містила інформацію про те, що президент Кучма нібито схвалив підпільний продаж радарних систем "Кольчуга" до Іраку. У США дійшли висновку, що запис є справжнім, і заявили, що "переглянуть політику щодо України, а особливо стосовно її президента Леоніда Кучми".

2002 року напруженість у відносинах Києва з Вашингтоном та іншими столицями досягла кульмінації. Символом цього стала безпрецедентна розсадка учасників на згаданому Празькому саміті — аби Кучма не сидів поруч із прем’єром Великої Британії та президентом США, лідерів держав розмістили за французьким, а не англійським алфавітом.

Що стосується позиції суспільства, то на той час думки розділялися: третина українців підтримувала ідею вступу України до НАТО, а третина — висловлювалася проти. Для багатьох НАТО видавалося чимось далеким та не до кінця зрозумілим.

У червні 2004 року указом президента було затверджено нову Воєнну доктрину України, в якій вперше не йшлося про намір бути нейтральною позаблоковою державою. Навпаки, з'явилися формулювання про "істотне поглиблення відносин з НАТО і ЄС" та "активізацію євроатлантичної інтеграції України з орієнтацією на вступ до НАТО".

На той час Кучму негативно сприймали і вдома, і за кордоном, тому про зустрічні кроки з боку НАТО не йшлось. На саміті Північноатлантичного альянсу в Стамбулі Кучма взяв участь у традиційному засіданні Комісії Україна-НАТО, однак жодного рішення про залучення нашої держави до програм підготовки до членства не було ухвалено.

За даними ЗМІ, Кучму в Туреччині багато критикували, в тому числі за неналежну підготовку до проведення президентських виборів восени.

Без Путіна не обійшлося

Після Стамбула в настроях Кучми сталася різка зміна: своїм указом він вилучив із Воєнної доктрини України вступ до НАТО як кінцеву мету. Про таке рішення стає відомо 26 липня 2004 року напередодні форуму в Ялті — тоді Кучма (разом із прем’єром та кандидатом у президенти Віктором Януковичем) приймав у Лівадійському палаці Володимира Путіна.

"Повне членство в НАТО та ЄС уже не є ціллю України, натомість Київ хоче пришвидшити зближення з Росією", — аналізувала ті події польська "Газета виборча".

Під час зустрічі Путін традиційно заявив, що "західна агентура" всіляко намагається зірвати інтеграцію між Росією та Україною. Хоча раніше Путін навпаки хотів, аби РФ була частиною західного світу, і ба більше — членом НАТО.

"Вони хотіли бути частиною безпечного, стабільного та процвітаючого Заходу, до якого Росія на той час не належала", — розповідав колишній Генсек Альянсу Джордж Робертсон.

"Путін запитав: "Коли ви нас запросите до НАТО?" А я відповів: "Ми не запрошуємо людей до НАТО, вони подають заявки на вступ". Тоді він сказав: "Ми не збираємося стояти в черзі з багатьма країнами, які не мають значення", — пригадував колишній Генсек.

В інтерв’ю ВВС незадовго до своєї першої інавгурації Путін заявляв, що йому складно уявити НАТО в ролі ворога.

"Зрада" з ПДЧ

Утім повернемося до шляху України до Альянсу. Наступна важлива сторінка — 22 лютого 2005 року. Третій президент України Віктор Ющенко під час саміту у Брюсселі офіційно заявив про зацікавленість України приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ).

Після першого Майдану, який крім іншого розділив Україну, проти вступу до НАТО виступали вже 48% опитаних українців.

Чому так? Під час виборчих кампаній ряд політичних сил зробили антинатовську пропаганду однією зі своїх "фішок" (зокрема, Комуністична та Соціал-демократична партії). Натомість політсили, які були прихильниками вступу України до НАТО, обходили ці теми, побоюючись втратити частину свого електорату.

Та попри пропаганду та непопулярність членства в Альянсі серед населення, керівництво країни чітко трималося курсу на Захід. У квітні 2005 року Ющенко повернув у Військову доктрину України слова про "повноправне членство в НАТО" як мету.

Того ж місяця в НАТО заявили про нову сторінку у відносинах — "інтенсифікований діалог" з Україною з питань членства.

Далі — 2006 рік і парламентські вибори, на яких перше місце посідає опозиційна Партія регіонів, і врешті прем’єром України стає Віктор Янукович. Що не могло не мати впливу на євроатлантичні наміри глави держави.

Через місяць після призначення Янукович під час діалогу з НАТО вносить пропозицію тимчасово відкласти питання про переведення відносин на рівень Плану дій щодо членства (ПДЧ), посилаючись на недостатню підтримку суспільства.

Поворотний момент стається 2008 року. У січні президент Віктор Ющенко, новопризначена прем’єрка Юлія Тимошенко та спікер парламенту Арсеній Яценюк написали листа Генсеку НАТО, в якому попросили розглянути надання Україні ПДЧ на Бухарестському саміті.

Це викликало протест з боку Партії регіонів та комуністів, які заблокували роботу ВРУ та вимагали відкликати написане. Янукович навіть направив власного листа, в якому закликав керівництво Альянсу не розглядати питання приєднання України до ПДЧ. Янукович стверджував, що "питання щодо НАТО роз’єднує українських громадян".

Утім до надання Києву ПДЧ не були готові й в самому Північноатлантичному альянсі. Квітневий саміт великих надій в Бухаресті перетворився на суцільне розчарування. Україна, а разом із нею і Грузія, так і не отримали Плану дій щодо членства. Попри готовність США, проти такого кроку виступили Франція та Німеччина.

Віктор Ющенко вважає, що німецька ексканцлерка Ангела Меркель відіграла головну роль у цьому.

"До мене підійшли з десяток президентів і ми пішли до Меркель, коли була перерва. Саркозі втік, а Меркель залишилась. Я пригадую цю розмову… Вона сказала мені "у вас в суспільстві зараз підтримують НАТО 31%". Але я сказав, що ми не ведемо мову про членство в НАТО. Ми говорили про ПДЧ.

Чесно кажучи, в мене є образа на Меркель. Вона тоді запропонувала європейському світові і особливо Росії згубну політику. Українська війна є одним із чеків проплати за цю політику. Я думаю, зараз вона це усвідомлює", — зазначає третій президент.

На саміті в Бухаресті був присутній і Володимир Путін. У його промові, що традиційно містила купу претензій до Заходу, окремий блок було присвячено Україні. Російський диктатор заявляв, що третина населення в країні — нібито етнічні росіяни, та просував перед західними партнерами тезу, що Україна "була створена в радянські часи" та "отримала свої території" від Польщі, Чехословаччини, Румунії та, власне, Росії.

"[Україна] — це складне державне утворення. Якщо ще внести туди натівську проблематику, інші проблеми, то це взагалі може поставити на межу існування самої державності. Там складні внутрішньополітичні проблеми відбуваються. Теж треба діяти дуже-дуже обережно.

У нас немає і не може бути права вето, і ми на це не претендуємо. Але я хочу, щоб усі, ухвалюючи такі рішення, розуміли, що й у нас там є свої інтереси. Ну, 17 мільйонів росіян живе в Україні. Хто може сказати, що в нас там немає жодних інтересів? Південь України повністю заселений росіянами. Крим просто був переданий Україні рішенням Політбюро ЦК КПРС…", — сказав Путін, натякаючи на свої територіальні претензії.

Через багато років після саміту колишня Держсекретарка США Кондоліза Райс розповість, що промова Путіна дійсно вплинула на рішення щодо ПДЧ України.

"Того дня ми вирішили, що цього не можна зробити, попри те, що Сполучені Штати й президент Буш дуже вірили, що для України настав час, що Україна одного дня стане членом НАТО…

Я пам’ятаю жахливий меседж президента Путіна, котрий назвав Україну вигаданою країною. Він сказав, що Україна несправжня…", — пригадувала Райс.

Позаблоковість за Януковича

2010 року президентом України стає Віктор Янукович, який за вказівками з Москви прагнув звести нанівець будь-які перспективи членства в НАТО. У перший же рік президентства він подав до ВРУ скандальний законопроєкт "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики", в якому йшлося про виключення із законодавства норми щодо набуття членства у НАТО.

Основним принципом зовнішньої політики країни визначалося "дотримання політики позаблоковостi".

Двостороннє співробітництво тривало: Україна брала участь у миротворчих місіях НАТО в Афганістані й Косово, а також антипіратській операції "Океанський щит". Проте про амбітну мету щодо ПДЧ вже не йшлось.

Прихильників євроатлантичної інтеграції меншало і серед населення України. Станом на липень 2012 року 70% опитаних не підтримували вступ країни до НАТО.

Стандарти НАТО в армії

Ситуація кардинально змінилася 2014 року, після Революції Гідності та втечі Януковича.

Відколи Росія здійснила нелегальну анексію Криму і розв’язала агресію на сході України, НАТО значно збільшило допомогу Києву, зокрема, в розбудові армії. Країни Альянсу забезпечили підготовку десятків тисяч українських військовослужбовців. НАТО збільшило присутність у Чорному морі й активізувало співпрацю з Україною у військово-морській галузі.

Альянс рішуче та жорстко засудив російську агресію, звівши до мінімуму контакти з Москвою.

Водночас українська влада на чолі з п’ятим президентом Петром Порошенком скасувала позаблоковий статус України, а до законодавства вкотре повернули норми про набуття членства в НАТО.

"Щоби вступити в НАТО, треба задовольняти низку вимог. Ми проводимо реформи в економічній, соціальній, адміністративній сферах. Цей процес буде довгим, він триватиме щонайменше 6-7 років. Коли ми будемо готові, ми проведемо референдум, щоб запитати в українського народу, будемо ми вступати в НАТО чи ні", — пояснював президент.

Підтримка НАТО серед українців, як найбільш надійного засобу гарантувати безпеку, різко зростала. Якби референдум про вступ відбувся у липні 2015 року, "за" проголосували б 64% тих, хто взяв би у ньому участь.

6 травня 2015 року РНБО України затвердила нову стратегію нацбезпеки, яка передбачала впровадження стандартів НАТО в українській армії. Про це йшлося і в оновленій Воєнній доктрині.

Крок на зустріч зробили й західні союзники — на Варшавському саміті 2016 року схвалено Комплексну програму допомоги Україні, що передбачала широкомасштабні реформи для наближення українського війська до західних стандартів. За два роки до цього союзники започаткували цільові фонди, за допомогою яких посилювали спроможності України в багатьох сферах — від кібербезпеки до реабілітації поранених воїнів.

2018 року Петро Порошенко запропонував зміни до Конституції України, якими було незворотно закріплено рух України до ЄС і НАТО. Зміни набули чинності 21 лютого 2019 року.

Скасування ПДЧ та "незворотний шлях"

У травні 2019 року президентом стає Володимир Зеленський; він наполягає на тому, що Україна нарешті має отримати План дій щодо членства.

"Я не можу прийняти те, що Україні не пропонується план дій щодо членства в НАТО. Що довше ми чекаємо, то більше країни вагаються з цього питання, і тим більше це підживлює вплив Росії на держави на економічному, політичному рівні та на рівні особистих відносин", — заявив президент 2021 року.

Особливо гостро питання отримання ПДЧ як гарантії безпеки поставало на тлі того, як Росія стягувала свої війська до українських кордонів. Думку про важливість НАТО поділяли і політики, і громадяни.

За даними опитувань на кінець 2021 року, у випадку референдуму щодо вступу до Альянсу 59,2% серед усіх респондентів проголосували б "за", 28,1% – "проти". Серед тих, хто взяв би участь у референдумі, 67,8% підтримали б вступ до НАТО.

24 лютого 2022 року Росія здійснює повномасштабне вторгнення до України, руйнуючи всю систему безпеки, що існувала до цього. Держави-члени НАТО майже одразу запровадили санкції, аби позбавити Кремля ресурсів для фінансування воєнної машини. Та почали надання військової, гуманітарної та фінансової допомоги Україні, аби та була здатна стримати окупантів та вистояти. Йшлося про майже 120 мільярдів доларів США підтримки за перший рік вторгнення.

На червневому саміті у Мадриді 2022 року союзники схвалюють нову Стратегічну концепцію, у якій Росію називають найбільш значною і прямою загрозою безпеці Альянсу. 30 чинних членів НАТО одностайно ухвалюють історичне рішення запросити Фінляндію і Швецію вступити до Альянсу без ПДЧ.

Це надихає Київ, тому 30 вересня 2022 року українське керівництво робить радикальний крок — подає офіційну заявку на вступ до НАТО за пришвидшеною процедурою. Свої підписи під документом ставлять президент Зеленський, голова ВРУ Руслан Стефанчук та прем'єр-міністр Денис Шмигаль.

В Альянсі на це заявили, що їхні двері відкриті, однак для остаточного рішення потрібен консенсус всіх держав-членів, якого на той час не існувало (і не існує досі).

Великі надії покладалися на Вільнюський саміт НАТО 2023 року, на якому Україна мала великі шанси отримати принаймні запрошення до членства в Альянсі. Рішення союзників не означало автоматичного вступу України, але дійсно показало б, що двері для нас відкриті не лише на словах.

У перший день саміту стало зрозуміло, що у підсумковому комюніке не буде бажаного для України формулювання. Як писав тоді "Телеграф" із посиланням на власні джерела, головними противники цього були США в особі президента Джо Байдена та Німеччина в особі канцлера Олафа Шольца.

Штати наполягли на тому, щоб формулювання звучало як "запрошення Україні приєднатись до НАТО, коли союзники погодяться і будуть досягнуті умови". Розмито та обережно. Інші країни також спасували під натиском Вашингтона.

Головним результатом Вільнюса став пакет з трьох елементів, який мав наблизити Україну до НАТО. Йшлося про:

• скасування Плану дій щодо членства (ПДЧ) для Києва;
• багаторічну програму допомоги для переходу українського війська від радянської системи до НАТОвської;
• створення органу Рада Україна — НАТО, де Київ зустрічатиметься з іншими країнами на рівних.

Трамп як "слон у кімнаті"

Коли добіг кінця Вільнюський саміт, стартувала підготовка до зустрічі у такому форматі за рік у США. 75-й Вашингтонський саміт мав стати красивим акордом у зовнішньополітичній спадщині Джо Байдена та бонусом перед виборами, адже демократ на той час ще був кандидатом у президенти.

Захід мав пройти без сюрпризів. Затьмарювала святкову атмосферу хіба що невидима присутність головного опонента Байдена — республіканця Дональда Трампа. На полях саміту представники політика вже проводили зустрічі з європейськими посадовцями. Зокрема, генерал Кіт Келлог, який нині номінований на посаду спецпредставника Трампа з питань України і РФ.

У Штатах Україна так само не отримала запрошення до вступу, натомість шлях Києва до Альянсу було визнано "незворотнім". Це формулювання було великим досягненням дипломатії й своєрідним проривом. У НАТО визнали: коли закінчиться війна, і буде досягнуто консенсусу, Україна стане повноцінним членом Північноатлантичного альянсу. А поки що має рухатися "мостом до членства".

Союзники зобов’язалися надати Києву довгострокову допомогу на 40 мільярдів євро протягом 2025 року. Та започаткували нову структуру — "Безпекову допомогу і тренування для України" (NSATU) — заради кращої координації підтримки з боку країн-членів. Ці кроки були спрямовані на те, щоб "захистити" допомогу Україні від Трампа, і щоб Європа у разі зменшення ролі США могла перебрати на себе відповідні зобов’язання.

У листопаді 2024 року Дональд Трамп здобуває блискавичну перемогу на виборах президента. І світ затамовує подих в очікуванні його перших рішень на посаді.

У грудні республіканець вчергове заявив, що допускає можливість виходу своєї країни з Північноатлантичного альянсу. Політик неодноразово критикував європейських союзників, що вони нібито не витрачають достатньо коштів на власну та колективну оборону, і весь тягар — на плечах США.

З другим терміном Трампа пов’язані й побоювання України щодо НАТО. За даними The Wall Street Journal, новообраний президент може запропонувати Києву відмовитися від НАТО на 20 років, щоб заморозити війну. Раніше з подібними пропозиціями публічно виступали соратники республіканця.

Нині в Офісі президента Зеленського наполягають, що у Байдена до інавгурації Трампа все ще є "юридичні можливості" зробити рішучий крок та забезпечити запрошення для України з боку союзників.

"Ми знаємо, що під час війни нас не візьмуть у НАТО. Але якщо ми хочемо реально закінчити війну, то ми повинні Україні дати (запрошення – Ред.). Запрошення дається всій території України, у міжнародно визнаних кордонах", — днями пояснював президент журналістам. Та анонсував дзвінок Байдену з цього приводу.

Вірить у НАТО й українське суспільство. Під час опитування у вересні 2024 року "за" вступ до НАТО проголосували 75% опитаних, проти – лише 7%. Чутливим фактором тут може бути й те, що якась частина противників НАТО залишилась в окупації або покинула країну через війну.

Та знов-таки, запрошення тієї чи іншої країни до Альянсу — справа узгодженого колективного рішення всіх держав-членів. За рішучого лідерства Штатів такого консенсусу можна було б досягти під час Вільнюського або Вашингтонського самітів. Та чи є зараз така можливість? Навряд.

Байден у січні покидає Білий дім. Канцлер Німеччини Шольц йде у відставку після висловленого вотуму недовіри. У Франції після відставки попереднього уряду тільки-но формують новий. Прем’єр Угорщини Віктор Орбан, якого називають "другом Трампа у Європі", неодноразово казав, що проти України в НАТО.

Ситуація у світі занадто хитка. Та з іншого боку, такі часи — вікно можливостей та глобальних змін. Тому майже неможливо передбачити, як далі виглядатиме і саме НАТО, і такий довгий та непростий шлях України до Альянсу. Однак очевидно й те, що на цьому шляху обрана українським народом влада нерідко давала задню щодо свого майбутнього в НАТО. І зараз одного лише бажання недостатньо.