Міг стати українським Michelin: що згубило український шинний гігант

Коли росія вбиває українську промисловість без війни — сумна історія "Дніпрошини", яку порізали на шматки

На околиці Шевченківського району Дніпра догниває один з колишніх гігантів хімічної промисловості. Його історія почалася у 1956 році, коли на цьому місці закладали перший камінь заводу, що мав стати флагманом радянської шинної промисловості. Та сьогодні від об'єднання "Дніпрошина" залишилися лише порожні цехи з обваленими плитами перекриття, занедбані будівлі та спогади колишніх працівників про те, як тут кипіло життя.

"Телеграф" розповідає, як завод з найсучаснішим на той час англійським обладнанням, власним науково-дослідним інститутом та експортом до 15 країн світу перетворився на металобрухт, і чому українське підприємство, яке могло конкурувати зі світовими гігантами на кшталт Michelin, не пережило незалежність.

Англійське обладнання за п'ятирічку — як будували завод, який навчав решту Союзу

Будівництво Дніпропетровського шинного заводу імені XXV з'їзду КПРС стартувало у 1956 році. Через п'ять років, у 1961-му, запрацювала перша черга підприємства. Особливість цього заводу полягала у тому, що все обладнання надходило з Англії — комплектуючі, верстати, технології. Слюсарі, які обслуговували це обладнання, згадували про неймовірну якість англійської сталі. Навіть через десятиліття воно працювало краще за нове вітчизняне.

Один електровізок англійського виробництва прослужив заводу понад півстоліття. До останніх днів роботи підприємства він їздив цехами, перевозячи вантажі. Коли у другій черзі заводу почали встановлювати вже радянське обладнання, різниця у якості стала очевидною — воно поступалося навіть застарілому англійському.

Дніпрошина швидко стала флагманом галузі. У місті працювали науково-дослідні інститути шинної та гумової промисловості та кафедра технології гуми хіміко-технологічного інституту. Усі передові технології виробництва шин та гумотехнічних виробів спочатку освоювали саме тут, а вже потім передавали на інші підприємства Союзу.

Дніпропетровські шинники брали участь у запуску нових заводів по всьому СРСР. Вони навчали персонал, передавали досвід, ділилися напрацюваннями. На базі підприємства стажувалися навіть кубинські фахівці, які потім застосовували отримані знання у себе на батьківщині.

Від масивних шин до гумових кийок для силовиків — що випускав український гігант

Перші вироби, що зійшли з конвеєра заводу у 1962 році, були так звані масивні або бандажні шини для промислової техніки. Через рік налагодили випуск мотоциклетних шин. У період тотального дефіциту запустили лінію наварювання нового протектора на зношені шини — це дозволяло продовжити їхній термін служби (до речі, така технологія і досі популярна).

З 1969 по 1980 роки на виробництві КДШ повністю освоїли випуск великогабаритних шин для тракторів та важкої техніки. У 1980-му запустили лінію радіальних шин для трактора "Кіровець" К-701. Через два роки — виробництво радіальних шин з металокордним брекером. У 1985-му почали робити покришки з цільним металокордом для швидкісних міжміських автобусів та вантажних автомобілів.

Асортимент заводу вражав. Підприємство випускало шини для легкових та вантажних автомобілів, кар'єрних самоскидів, сільськогосподарської техніки, військових машин, тролейбусів, автобусів.

Окрім шин, завод виробляв безліч гумотехнічних виробів. Сальники, прокладки, манжети, броньовані та армовані рукави. Рукави з антистатичними властивостями для паливозаправних колонок. Противідкатні упори для коліс автомобілів. Одного разу за спецзамовленням навіть виготовили партію гумових кийок для силових структур.

Загалом асортимент продукції нараховував 180 типорозмірів. Близько 35% реалізовували в Україні, 44% експортували до країн СНД, 21% — до далекого зарубіжжя. Серед партнерів були США, Велика Британія, Франція, Фінляндія, Німеччина.

Як жив завод-місто "Дніпрошина" і чому сюди з'їжджались відомі артисти

"Дніпрошина" була не просто заводом — це було справжнє місто у місті. Територія підприємства вражала масштабами. Тут працювали два виробництва — КДШ (великогабаритних шин) та МГШ (малогабаритних шин), завод гумотехнічних виробів, цех мотошин, випробувальний цех.

Крім того, була розвинена інфраструктура: будівля заводоуправління, науково-технічна бібліотека, центральна заводська лабораторія, інформаційно-обчислювальний центр. Працювали два цехи підготовки сировини, склади каучуку, хімікатів, сажі, готової продукції. Дві котельні, біля однієї з них — теплиці господарського цеху, де вирощували розсаду, квіти та овочі.

Підприємство мало власний автотранспортний цех з майданчиком навантажувачів та тракторів, залізничний цех, три автозаправні станції для автомобілів та одну для тепловозів. Працював цех внутрішньозаводського електротранспорту, електроцех з кількома підстанціями, ремонтно-будівельний та ремонтно-механічний цехи.

Технології заводу також вражали. Практично всі цехи з'єднувалися підземними колекторами з трубопроводами води, перегрітої пари, бензопроводами з бензином "калоша", електрокабелями. Працювали транспортні системи стрічкових конвеєрів та надземні ланцюгові транспортні системи. По монорейках пересувалися запрограмовані тельфери з деталями покришок та сировиною. За допомогою стрілок, що перемикаються, вони доїжджали до потрібного місця і опускали кнопкову станцію для управління розвантаженням.

На території заводу працювало кілька їдалень — окремо розташовані та вбудовані в адміністративно-побутові корпуси. Серед них була навіть цілодобова та дієтична їдальня. Обслуговував їх комбінат харчування "Шинник", який також займався кафе та їдальнями у заводських гуртожитках.

Для працівників побудували повноцінну поліклініку з водійською комісією, санаторій-профілакторій, базу відпочинку "Сосновий бір" у Піщанці. Працювали піонерські табори у Придніпровську та Бахчисарайському районі Криму. На Монастирському острові діяла водноспортивна база з пасажирським теплоходом-водометом.

Культурно-спортивний комплекс "Шинник" приймав відомих артистів на своїй сцені. У спортивному залі проводили змагання міжнародного рівня. Творчі колективи заводу займали призові місця на престижних конкурсах.

Для персоналу побудували чоловічі, жіночі та сімейні гуртожитки. На балансі підприємства перебувала навіть пожежна частина зі спортивним залом для тренувань та депо для пожежних автомобілів.

Завод належав до стратегічних підприємств Союзу. На його території розташовувалися склади держрезервів з асортиментом сировини, який постійно оновлювався. Це дозволяло у військовий час працювати три місяці без зовнішніх поставок та випускати продукцію військового призначення.

Були тут і об'єкти цивільної оборони — бомбосховища, обладнані та укомплектовані згідно з нормами. Вони могли прийняти весь персонал однієї працюючої зміни плюс денну зміну. У мирний час їх використовували як тир, гараж та інші господарські приміщення. Одне величезне бомбосховище, що належало транспортному цеху, слугувало боксами для легкових автомобілів.

На підприємстві працювало близько 5000 осіб промислового персоналу та понад 200 працівників соціальної сфери. Завод мав власний житлово-комунальний відділ, будівлю відділу технічного навчання та відділу кадрів. Це було справжнє місто у місті.

Як росія вбивала українську промисловість ще до війни — справжня причина банкрутства

Виробництво на заводі повністю зупинилося у 2008 році. Офіційна причина — банкрутство. Але за цим сухим словом стоїть ціла історія того, як український завод намагався вижити у ворожому економічному середовищі.

Як пише vasilevsky, за роки незалежності росія, на території якої були розташовані всі заводи синтетичного каучуку, будь-якими способами намагалася зробити так, щоб українська продукція не була конкурентоспроможною. Не лише на світовому ринку, а й на пострадянському просторі.

Маніпуляції з постачаннями сировини, ціновий тиск, штучне створення перешкод для експорту — усе це працювало проти українського виробника.

Втім, можливою причиною могло бути і те, що СРСР створив недієздатну в ринкових умовах економіку, коли всі заводи-гіганти працювали виключно на оборонку. Тому після розпаду Союзу він виявився нікому не потрібним. Не варто відкидати також управлінські проблеми — їх було чимало. Крім того, продукція "Дніпрошини" після 1991 стала вважатись неякісною, особливо шини для легкових авто.

Попри це, Дніпрошина певний час могла конкурувати зі світовими гігантами. Підприємство мало сучасні технології, досвідчений персонал, налагоджені канали збуту. У 2012 році завод намагалися реанімувати — ПрАТ "Інтермікро Дельта, Інк" виступило інвестором та викупило майновий комплекс. Розпочали співпрацю з німецькою компанією TTC GmbH, створили систему виробництва шин за європейськими стандартами.

У 2013 році підприємство пройшло сертифікацію відповідності системи менеджменту якості вимогам міжнародного стандарту ISO 9001:2008. Освоїли серійний випуск лінійки легкових шин марки Sprint, які успішно пройшли європейську сертифікацію. У 2014-му на ринок вивели новий бренд сільгоспшин AGROPOWER.

Але реанімувати гіганта так і не вдалося. Після недовгої бюрократичної тяганини активи підприємства почали розпродавати. Оснащення, яке не змогли реалізувати, різали на металобрухт. Така ж доля спіткала ізотопну лабораторію, розташовану поряд з підприємством — її також повністю розтягли.

Величезне бомбосховище транспортного цеху, що у мирний час слугувало боксами для легкових автомобілів, зараз використовується під склад овочів. Територія виробництва перетворилася на порожні цехи, місцями з обваленими плитами перекриття.

Що залишилося від заводу сьогодні

У листопаді 2021 року місцеві ЗМІ повідомили, що на місці занедбаного шинного заводу планують спорудити сортувальний центр Укрпошти. Ще рік тому, коли колишні працівники відвідали територію підприємства, місцями допилювалося обладнання. Цінний ресурс вивозили фурами, залишаючи порожні приміщення.

Від колишнього гіганта залишилися занедбані будівлі, зруйновані цехи, спогади тисяч людей, які тут працювали. Науково-технічна бібліотека з порожніми коридорами. Люстра цілодобової їдальні, що колись освітлювала зали, повні працівників.

Колишній інженер з охорони праці та безпеки руху транспортного цеху ВАТ "Дніпрошина" Віктор Волошин зберігає спогади про те, яким був завод у найкращі часи. Коли тут кипіло життя, працювали тисячі людей, випускалася продукція світового рівня.

Зараз на вулиці Бориса Кротова у Шевченківському районі Дніпра стоять порожні корпуси колишнього гіганта. Той самий завод, що мав найсучасніше англійське обладнання, навчав фахівців по всьому Союзу, експортував продукцію до 15 країн світу та міг конкурувати з Michelin, перетворився на металобрухт та руїни.

Нагадаємо, раніше "Телеграф" розповідав про таку ж сумну долю підприємства на Тернопільщині, яке виробляло ялинкові прикраси і постачало його ледь не на весь СРСР.