Росія може посипатися в одну мить: нардеп, який воює на фронті

Юраш брав участь у боях на сході від Бахмута, Часовому Яру та під Києвом

Наратив про те, що депутати "відсиджуються в тилу" – один із найпопулярніших з початку великої війни. Правда ж полягає у тому, що серед народних обранців є чимало тих, хто взяв до рук зброю.

"Телеграф" поспілкувався з наймолодшим народним депутатом України від партії "Слуга народу", а також військовослужбовцем ЗСУ Святославом Юрашем. На момент обрання у 2019 році йому виповнилося всього 23 роки. Ми запитали його про те, як він технічно поєднує фронт і Раду, як його побратими ставляться до депутатського статусу, і що думають на передовій про "мирні плани" Трампа.

По-новому почав сприймати слово "ненависть"

— Святославе, як змінилася ваша парламентська робота за понад три роки служби в ЗСУ? Чи не відчуваєте себе "розірваним" між двома реальностями?

— Гадаю, кожен українець відчуває розрив між життям до початку вторгнення і тим, що настало, коли Росія вирішила зжерти нас. Для мене особисто все перевернулося з ніг на голову.

Коли вирішувалася доля Києва й усієї України, я не міг стояти осторонь і робив усе можливе, аби російські мрії не стали реальністю. У ті перші дні під Києвом загинула дуже близька мені людина. А під час однієї з перших поїздок військові залишили мені цю красуню-Луку (на інтерв’ю Святослав був разом зі своєю собакою – ред.).

Моє життя почалося наново, але водночас це був момент, коли могло скінчитися життя всіх нас. Тому справді все переосмислилося.​​​​​​​​​​​​​​​​

— Чи правильно я розумію, що "близька людина" це журналістка Олександра Кувшинова?

— Саме так. Тоді я зателефонував командиру однієї з рот 133-го батальйону, який воював під Києвом, і попросив мене мобілізувати. Після її смерті я по-новому пізнав слово "ненависть" — не міг не спробувати долучитися до оборони всього, що ціную й люблю. Не лише через гуманітарну допомогу, а й безпосередньо у воєнному контексті.​​​​​​​​​​​​​​​​

— Розкажіть трохи про вашу військову службу, які завдання виконуєте зараз?

— Зараз я сержант. Цього року все по-іншому, хоча в чомусь так само. До війська я прийшов як і всі — в тому, що було на мені в той момент. Пішов брати участь у звільненні містечок навколо Києва.

Потім, у 2022 році, нас перекинули на схід від Бахмута, де мій батальйон і моя рота брали участь в обороні міста. На жаль, цю оборону не вдалося втримати.

У 2023 році ми повернулися на схід від Бахмута, щоб стримати наступ ворога. Саме тоді в Часовому Яру мій батальйон і рота зазнали великих втрат. Нас розкидали по різних частинах, по різних військових підрозділах.

Мене перекинули до 24-го окремого штурмового батальйону "Айдар", куди я приєднався як кулеметник. У цій ролі я провоював з ними кінець 2023 року і весь 2024 рік.

Цього року все по-іншому. Проте ці бої, окопи та реальність зазвичай перебудовує все сприйняття війни. Коли ти особисто пізнаєш це, переживаєш і виживаєш, відчуваєш особливу подяку Всевишньому за шанс далі щось робити. Я відчуваю ще глибше ту саму суть України, за яку стільки людей заплатили всім і за яку всі ми намагаємося робити щось щодня.​​​​​​​​​​​​​​​​

Командування частіше відмовляло у відпустках на голосування

— Як відбувається технічно все? Скільки часу ви на фронті, скільки в Раді?

— Під час служби я отримував листи про скликання сесій парламенту. Тоді передавав їх командуванню, а вони ухвалювали рішення чи відпускати мене. Інколи вони давали добро на поїздку в Раду, інколи відмовляли через ситуацію на позиціях.

Я поєднував перебування на фронті та в парламенті, зводячи ці реальності в одну.

— Як часто вам могли відмовити у відпустці або відраженні?

— Я цього не рахував, пробачте. Загалом частіше відмовляли, аніж відпускали.

— Розкажіть детальніше про свою собаку. За яких обставин вона з’явилася у вашому житті?

— Це було буквально під час першої поїздки. Тоді ми їхали в Ірпінь, у якому тривали бої. Я завозив допомогу теробороні, і хлопці розповіли про собаку, господар якої загинув. Варіантів будо два: або я забираю її собі, або вони шукають інші варіанти, бо доглядати за нею не мали змоги. А вона була неймовірно ласкава й ні на крок не відходила від людей.

Так вона власне потрапила до мене. Завдяки людям, якими мене оточило життя, друзям, рідним, близьким, усе склалося.

Попри всі зміни в моєму житті, вона всі ці роки залишалася зі мною. Тепер, коли я буваю в столиці, я завжди беру її з собою, щоб побути разом.

— Як війна вплинула на ваші політичні пріоритети та амбіції? Хочете повернутися до повноформатної парламентської роботи чи залишатися у військовій сфері?

— Усе перевернулося з ніг на голову. Так не лише в мене, а в усієї України. Я думаю, що говорити про світ таким, яким він був раніше, вже неможливо. Його більше не буде. І в цьому новому світі ми мусимо завжди думати й планувати, починаючи з першого питання — відповідальності держави, а саме оборони та безпеки.

Для нас усіх очевидно, що майбутнє неможливе без першорядних інвестицій у безпеку. І це стосується всіх рівнів — державного, людського, національного.

— Які конкретні законодавчі ініціативи ви лобіюєте, виходячи з особистого фронтового досвіду? Що побачили в окопах, чого не бачать у Верховній Раді?

— Насправді багато всього. Проте якщо говорити про перше і фундаментальне – за всі ці роки я зрозумів, наскільки важливо, що вся країна обʼєднаоася і стала сильною державою. І в цьому контексті важливі не лише військові, а й волонтери.

Сьогодні ми знову обговорювали відповідний закон і те, як його змінити. Йшлося про майбутнє волонтерства, юридичне закріплення статусу волонтера та чіткі вимоги до їхньої роботи.

Ця історія заслуговує на ще більшу підтримку й розуміння з боку держави. Нам потрібно узагальнити всіх пункти навколо того, ким є волонтер для української держави і як держава може або примножити їхні зусилля або полегшити їх.

Військові питають про нерозумні закони та вето

— Як ваші побратими ставляться до того, що ви депутат?

— За ті роки було всяке. Якщо говорити про інколи нерозумні закони або про те, що згодом у них виявлялося і що доводилося потім змінювати, скасовувати чи ветувати президенту, то було всяке.

Проте суть у тому, що коли ти в окопах, це все втрачає будь-яке значення. Не має значення, хто ти – перший, другий чи десятий. Ти українець передусім, і саме за це Росія хоче тебе вбити.

Тому ти маєш робити все, щоб не дати Росії це зробити, і з тобою на місці, і з державою загалом.​​​​​​​​​​​​​​​​

— У 2023 році рух "ЧЕСНО" провів дослідження щодо кількості народних обранців, які служать у Силах оборони України. Згідно з цими даними, понад 600 депутатів місцевих рад (міських, обласних та районних) нині проходять службу в ЗСУ або інших підрозділах оборони. Як ви ставитеся до наративу про те, що депутати "відсиджуються в тилу" та прикриваються спинами громадян?

— Ця статистика буквально показує, що я далеко не єдиний депутат, який служить у Збройних силах. Багато обранців різних рівнів відгукнулися на заклик захищати державу, і це підтверджує нашу єдність у боротьбі проти російського зла, що прагне нас зжерти.

— Святославе, ваша партія є майже єдиною (окрім "Голосу"), яка тоді відмовилася надавати дані про депутатів, що служать у Силах оборони. Чи знаєте ви своїх колег із "Слуги народу" на рівні сільських або селищних рад, які нині воюють на фронті? І як ви вважаєте, чому партія не хоче публічно підсвітити їхній внесок у оборону країни?

— На жаль, я не можу говорити про міську та місцеву владу настільки чітко, бо мій комітет закордонних справ. Я взаємодію з місцевим самоврядуванням на різних рівнях через свою команду у Львові, Одесі, Києві та інших містах України. Вони якраз і займаються цими питаннями та розповідають про різні ситуації.

Проте, на жаль, не можу настільки впевнено говорити про те, хто служить, де служить і як саме служить.

Щодо вашого другого запитання: я в партію не входжу, тому не можу говорити про позицію партії і не є її речником у цьому сенсі.

Я входжу в фракцію, тому що вважаю надзвичайно важливими уроки, які ми повинні були взяти з минулого. Сотні років тому Україну розділили і знищили після того, як вона внутрішньо роздерлася між директоріями, Скоропадськими, "зеленими", "червоними", "білими" та іншими. Після цього наш народ отримав одне з найгірших століть у своїй історії.

Глибокі уроки двадцятого століття, після міжсвітових воєн і руйнування держави та народу, не можна ігнорувати. І хоча нинішня реальність складна, повна проблем і викликів, державна єдність надзвичайно важлива для майбутнього, яке ми всі хочемо мати і в яке хочемо вірити.​​​​​​​​​​​​​​​​

— Яке ставлення маєте до народних депутатів, які не мають бойового досвіду?

— Тут важко говорити про депутатську позицію, бо історія кожного з них унікальна, треба розглядати окремо. Однак, я також розумію, що деякі мої колеги служили ще з 2014 року. Чесно кажучи, я дорікав собі за те, що не мобілізувався одразу після повернення з Донецька, де працював журналістом під прикриттям польського продюсера.

Якщо говорити про депутатів загалом, дуже багато з них мали або мають військову службу. Судити їх доволі складно, бо кожен робить внесок по-своєму: через волонтерську діяльність, допомогу підрозділам, солдатам або містам.

Я знаю колег, які об’єднані в міжпарламентські міжфракційні об’єднання і працюють із прифронтовими територіями, підтримують і цивільних, і військових. І тому крім власної військової служби є багато чого розповісти про їхню діяльність.​​​​​​​​​​​​​​​​

— Фракція "Слуга Народу" зазнала значних змін від 2019 року. Як ви бачите ідеологію партії зараз?

— Я думаю, що ідеологію взагалі важко чітко обрамлювати в рамках низової політики.

Якщо говорити про те, чого бажають українці – це зміни. І в кожного українця ці зміни формуються по-різному. "Слуга народу" стала таким політичним явищем саме через те, що українці були дуже розчаровані політиками минулих хвиль.

Саме тому цей мандат був наданий українським народом президенту Зеленському та його політичній силі.

Якщо ж говорити про ідеологію, то її центральний сенс можна побачити в автобіографії другого президента України Леоніда Кучми "Україна — не Росія". І в цій ідеології ми щодня перебуваємо на випробуванні, інколи дійсно всього й вся. Україна вже багато років проходить це випробування і показує світу й Росії, що Україна була, є і буде.​​​​​​​​​​​​​​​​

— Ви очолюєте підкомітет із захисту прав українців за кордоном. Чи є у вас своя цифра, скільки наших громадян виїхали з України з початку повномасштабної війни? Яка стратегія держави щодо діаспори в умовах затяжної війни?

— Ці цифри неможливо точно зібрати, тому що вони постійно змінюються. Багато українців повертаються, рухаються туди й назад. Вони також вкладають свій час, ресурси та діяльність у світі, і завдяки цьому Україна здобуває ту міжнародну роль, яку вона сьогодні має.

Якщо говорити про мільйони українців, найбільше питання полягає в тому, які політики слід запроваджувати, щоби потім повертати цих людей і інтегрувати їх у державну та політичну систему України. І ухвалювати рішення не можна, виходячи лише з того, хто зараз присутній або кого ми бачимо навколо себе. Потрібно дивитися на міжнародний досвід.

Якщо подивитися на досвід інших держав, Ізраїлю, Албанії, Ірландії, ми бачимо багато прикладів того, як можна стимулювати повернення громадян з усього світу та інтегрувати їх на всіх рівнях політичної системи, даючи можливість вкладатися у розвиток держави і залишатися активними учасниками національного життя.​​​​​​​​​​​​​​​​

Дружина-американка вирішила жити в Україні

— У вас є багато зв’язків з американськими медіа, консервативними колами, а ваша дружина Ніколь Гарріс – американка. За вашими спостереженнями, як змінилася підтримка України з боку республіканців?

Довідка: Юраш працював з Fox News журналістом і продюсером з 2014 по 2019 рік. Зокрема брав участь в інавгурації Дональда Трампа у січні 2025 року. Там він познайомився зі своєю нинішньою дружиною Ніколь Гарріс у ком’юніті, пов’язаному з цією подією

— Ніколь вже має моє прізвище. Тепер вона Ніколь Юраш. Щодо США, то дискусія з ними ніколи не припиняється. Скільки б зустрічей не відбулося, процес триває. Тому важливо постійно бути в діалозі та надавати свіжі аргументи, факти і пояснення.

Не можна бути певним, що той чи інший поворот це кінець нашого спілкування з Америкою або навпаки, повний тріумф. Потрібно розуміти, що через центральну роль Америки у глобальній політиці весь світ намагається втягнути її до себе, будь-яка сила та країна. І нам у цій дискусії за увагу Америки потрібно постійно боротися.

Завдяки своїй родині я маю можливість бачити реальність того, якою є американська консервативна сторона. Їх не можна однозначно назвати анти- чи проукраїнськими. З ними просто треба постійно працювати, надаючи факти та пояснюючи, чому Україна залишається важливою.

— Американські родичі вашої дружини приїхали на весілля у Львів, у "Віденську кав’ярню" в центрі міста. Як вони ставляться до рішення дочки бути тут та чи не було їм страшно?

— Без страху нікуди. Звичайно, вони підтримали свою дочку в тому, що вона зробила цей крок.

Прекрасно було бачити, що ця сторінка почалася з того, що різні сторони сім’ї об’єдналися і показали своє благословення та підтримку нового українського життя їхньої дочки, ну і тепер уже їхнього "сина".​​​​​​​​​​​​​​​​

— У відкритих джерелах також була інформація, що родина Ніколь планує відкривати в Україні свій благодійний фонд, аби сприяти тіснішим взаєминам між Києвом і Вашинґтоном. Чи вже почалася робота у цьому напрямку? Чим конкретно буде займатися фонд?

— Звичайно. Концепції є різні, але як тільки все буде готове до презентації – ми це представимо.

— Ніколь займається культурною дипломатією. Чи планує вона залишитись в Україні? Як бачите спільне майбутнє?

— Україна – це вибір, який вона зробила сама, і який я підтверджував на кожному життєвому повороті. Змінювати його я не маю ні бажання, ні права. Я завдячую Україні всім, тому віддаю їй усе, що в моїх силах. Це найменше, що я можу зробити.

— Як на передовій сприймають розмови про "мирні плани", можливі переговори Трампа з Росією та інші подібні новини?

— По-різному. Якщо говорити про надії, пов’язані з усіма цими заявами, то вони багато в чому залежать від медіа і від того, як саме ви розповідаєте про ці розмови й як їх описуєте.

Коли звучить "усе втрачено", бо Трамп сказав щось антиукраїнське, або навпаки — "це перемога", бо він висловився на нашу користь, треба пам'ятати про вашу величезну роль. Роль медіа як четвертої влади.

Те, що ви транслюєте, слухають люди на передовій. Вони формують свою думку про наші відносини з Америкою та надії на майбутній мир. Проте в цій дискусії ключовою є не американська сторона, а російська. Росія як прагнула нас зжерти, так і продовжує це робити.

Саме тому на кожен наш крок до миру Росія відповідала так, як вона робить завжди: обстрілами, смертями та жахом. Що б не робила американська сторона, вона впирається в одну й ту саму реальність. Росія не змінилася. Вона залишається такою ж, як і раніше.

Мати чотири доби чекала зв’язку

— Ваші батьки у Ватикані. У одному з дописів у Facebook ваша мама пише про те, як вона чотири доби чекала звʼязку з вами. Як часто ви спілкуєтесь з ними? Чи намагаєтесь ви "фільтрувати" те, що розповідаєте рідним із фронту?

— Неможливо не говорити з батьками. Проте на фронті реальність інша і там часто взагалі немає зв’язку. Старлінк – це скоріше виняток, аніж правило, тому іноді навіть коротке повідомлення відправити неможливо. Це факт.

Мати завжди залишається матір'ю, вона турбується. Я дякую за їхні молитви, сподівання та слова. Саме це насправді тримає на світі. Добре, що фактично в кожного українця є те коло людей, які допомагають пережити найтяжче.

— Я бачу, що ви полюбляєте вишиті сорочки. Скажіть, скільки у вас у гардеробі вишиванок?

— Вишиванок у мене не так багато, як хотілося б, але з вишивкою я йду через усе життя. Не бачу сенсу вдягати її лише раз на рік. Навпаки, саме в День вишиванки можна вдягнути щось інше. Для мене кожен день — це день вишиванки.

Моя колекція вишиванок невелика, бо я маю специфічне ставлення до кольорів. Сприймаю лише певні відтінки, і саме в цій палітрі тримаю всі свої сорочки.

Росія може розпастися, як Радянський Союз

— На вашу думку, як військового, чи колись ця війна завершиться? І які три найважливіші речі потрібні Україні, щоб не програти?

— Тут можна говорити і про три речі, і про тридцять три, і про триста тридцять три. Якби ж то все впиралося в одне питання…

Коли Пригожин зірвав шматок фронту і пішов на Москву, з'явився той самий "чорний лебідь". Це могло стати початком розпаду всієї російської вертикалі. Пригожин зробив вибір, який зрештою коштував йому життя. І важко лити за ним сльози, зважаючи на те, що він коїв в Україні та у світі.

Російська система здається монолітною та непохитною лише здалеку. Згадайте Радянський Союз. До самого кінця провідні західні експерти не вірили в його розпад. Те пекло здавалося вічним, але Союз розпався. Так само і сьогодні — те, що виглядає стабільним, може посипатися в одну мить.

Ми маємо усвідомити, що у цієї війни не буде якогось одного, поступового фіналу. Нам просто треба бути готовими кожного дня вставати зранку і йти в те життя, яке робить Україну реальною.