"Схід України і так був у Путіна": імперська карта російського дисидента

Читать на русском
Новина оновлена 21 листопада 2026, 09:51

Улітку 2025 року азербайджанський конфліктолог Аріф Юнусов в інтерв’ю "Новой газете Европа" заявив, що Путін міг обійтися без великої війни, оскільки вся східна частина України нібито й так перебувала під його контролем. При цьому Юнусов відомий як критик російського президента, якого він називає диктатором із колоніальним мисленням. Проте саме формулювання про території, які "були" у Путіна, відтворює характерний для Кремля погляд на українські регіони як на об’єкти російського впливу. У такій картині світу політична воля мільйонів громадян України відходить на другий план.

Днями Юнусов у прямому ефірі телеканалу Freedom назвав підтримку, яку Баку надає Україні, "бізнесом" президента республіки Алієва. Це при тому, що Азербайджан уже відправив в Україну 159 гуманітарних вантажів, понад 40 мільйонів доларів, генератори й трансформатори перед кожною зимою.

Про це повідомляє РБК-Україна.

Цей ефір вартий того, щоб замислитися, наскільки охоче український і європейський інформаційний простір запрошує експертів такого типу – лібералів, дисидентів, колишніх "політв'язнів" із бездоганною антипутінською біографією. Їх кличуть, бо їм довіряють, – а довіра заміняє перевірку.

Юнусов – історик, у 1992–1993 роках керував аналітичним відділом в апараті президента Ельчибея; його дружина Лейла в ті самі місяці очолювала інформаційно-аналітичний відділ Міноборони Азербайджану за міністра Рагіма Газієва – того самого, якого потім судили за здачу Шуші, який утік до Москви і якого донині називають людиною російського міністра оборони Грачова.

Аріф Юнусов

Ще влітку 2025-го в інтерв’ю виданню "Новая газета Европа" він сказав: якби Путін був розумнішим, міг би не воювати – "вся східна частина України і так була в нього", а тепер він "завдав удару по своїх".

На військово-історичному форумі, де Юнусов із 2018 року відповідає читачам, та сама конструкція збирається роками: війни "можна було легко уникнути", якби Київ поводився як Мінськ; "половина України" була проросійською, "адже там жили переважно росіяни або російськомовні"; "Німеччина і Франція тоді думали про тиск на Зеленського"; війна вдарила "по регіонах, де жили прихильники Путіна". Висновок щоразу антипутінський – "явно не геній". Посили – всі з Останкіна.

Про власну країну він говорить так само: "Почати Азербайджану війну в Карабаху не дасть Росія" – за дев’ять днів до того, як вона почалася; "ми з вірменами пішаки у великій геополітиці"; Путін для Алієва – "брат по духу, але старший брат".

Показовим є не лише зміст висловлювання, а й аргумент, яким Юнусов засуджує Путіна: російський президент припустився стратегічної помилки, розпочавши війну проти територій, які нібито вже контролював. Така логіка зміщує увагу з порушення українського суверенітету на прорахунки агресора. Вона може звучати як антипутінська критика, але залишає недоторканним головне імперське припущення – право Росії розглядати частину України як власний політичний ресурс. Саме тому оцінювати позицію спікера лише за його ставленням до Путіна недостатньо.