Фільм "Буча" викликав скандал в Україні: чому картину весь час супроводжує різка критика - Микола Міліневський

В Україні відбувся перший публічний показ драми "Буча"

У рамках українського фестивалю документального кіно Cinema for Victory відбувся перший публічний показ одного із найскандальніших художніх фільмів "Буча". Його показ намагалися зірвати у США, про це "Телеграфу" розповідав сценарист та продюсер картини Олександр Щур.

В Україні ця картина теж має специфічну історію. Варто було продюсеру ще рік тому опублікувати перший трейлер та оголосити про початок роботи над цим фільмом, як на нього посипалася маса критики як від колег, так і потенційних глядачів. Продюсера звинувачували в тому, що він лише хайпує на цій темі і зараз зовсім не час знімати та показувати такі картини. Мовляв, для цього має пройти час — років п’ять, а то й десять, щоби все це переварилося. А крім цього Олександру Щуру дісталося й за те, що він раніше співпрацював із "Квартал 95" і був автором комедій. Зокрема, він був одним із сценаристів фільму "Я, Ти, Він, Вона". При цьому більшість хейтерів навіть не бачили картини. Їх вона дратує заочно.

Після показу багатьом стало зрозуміло, що закиди були марними. Цю драму знято за мотивами реальних історій, що сталися з українцями в окупованих Бучі, Ворзелі та інших містах-супутниках Києва. Серед них і розповідь про сім’ю композитора Івана Поклада. Він разом із дружиною Світланою та її мамою майже два тижні провели у підвалі власного будинку у Ворзелі. Однак головні герої не вони, а волонтер, який допоміг виїхати з окупованої території їм та ще багатьом іншим українцям. Оскільки він громадянин Казахстану, росіяни пропускали його через свої блокпости і завдяки цьому він зміг багатьох врятувати.

Картина виявилася не настільки жорстокою, як можна собі уявити. Усі звірства, які творили на окупованій території росіяни тут показані дуже акуратно. Ти чуєш постріл чи крик, але дія відбувається у таких випадках за кадром і ти просто домислюєш, що сталося – розстріл чи зґвалтування.

За словами Олександра Щура це було зроблено свідомо, щоб картина не мала жорстких вікових обмежень, які отримують при прокаті фільми з підвищеною жорстокістю. Це обмежує кількість сеансів та час показу. А у творців мета, щоб цей фільм побачило якнайбільше людей.

І треба сказати, що на тлі документальних картин про цю війну, які почали з’являтися в кінотеатрах і на телеекранах, "Буча" досить щадний фільм. Все-таки, одна із цілей цього фільму не залякати глядача, а показати, наскільки жорстокі та бездумні росіяни. Звісно ж у фільм увійшли історії, які перетворилися вже на початку війни на меми. Особливо коли окупанти намагаються потягнути за собою все, що є в будинках — від побутової техніки, до унітазів.

Однак не всі вороги такіж тупі, як показано їхніх рядових солдатів. Тут є і каста офіцерів ФСБ, якими командує полковник у виконанні актора В’ячеслава Довженка. Вони почуваються елітою та деякими спадкоємцями чи продовжувачами традицій білогвардійських офіцерів. Точніше за тих образів, які нам знайомі за старими радянськими фільмами про громадянську війну. Ці люди слухають класичну музику, а дехто навіть грає на фортепіано. Але цей аристократичний наліт з них злітає відразу, коли йдеться про Україну. З тим же полковником тут трапляється істерика, бо в голові ввімкнулися їхні скрєпи — для нього немає такої країни та такого народу, як українці. Невипадково всі офіцери ФСБ одягнені тут у чорні кітелі які дуже нагадують парадну форму СС.

Окрім цієї паралелі тут ще багато інших метафор та алюзій. Головна з них, це дорога якою їздить туди й назад машина волонтера. Її часто використовують і в інших фільмах, але від цього вона гірша не стала. Цей переїзд виглядає як транспортування душ із світу живих у світ мертвих. Хоча, враховуючи, що це шлях із окупованої території, то скоріше навпаки. І ця метафора безпосередньо пов’язана з тією, що звучить на початку картини. Коли майбутній волонтер, стоячи на горі, читає "Божественну комедію" Данте. Звучить уривок у тому, що героя доведеться спуститися до пекла.

Зло в цій картині завдяки акторській майстерності Довженка виглядає витончено. Це не прямолінійний глянсовий антагоніст із марвелівських історій і від того ще страшніший, ніж звичайний мальований монстр. Він навіть не гребує привести своїй дочці в подарунок білі кросівки про які вона мріяла. Тільки він їх не купив, а зняв із убитою. І страшно стає від таких речей, коли найкраще розумієш, що за люди напали на нашу країну. Вони можуть зображати з себе аристократів, хизуватися своєю історією, музикою та літературою. Але тільки ці знання просто наносне і людьми їх не зробило. Можливо, після цієї картини західна публіка, та й деякі в Україні, позбудуться тих ілюзій, у яких вони досі перебувають щодо росіян.