Володимир Щербицький: кар’єрист, якого зупинили за крок від кремлівського трону

Саме за правління Щербицького почався генеральний наступ на діячів української культури

Що сучасні українці знають про людину, яка 17 років була лідером українського загону КПРС і одночасно входила до вищого керівництва Радянського Союзу? Завдяки відомому українському історику і політологу Юрію Шаповалу — досить багато. І ці дослідження не хибують на упередженість, даючи широку картину життя Радянської України 1960–1980 років. А також і взаємин таких яскравих антиподів і суперників в боротьбі за владу, як Петро Шелест та його більш удачливий опонент Володимир Щербицький.

Виходили також мемуари та інтерв’ю найближчих співробітників першого секретаря ЦК КПУ (1972–1989), як от багатолітнього незмінного помічника Щербицького — Віталія Врублевського. Звісно, вони загалом панегіричні та суб’єктивні.

Загадок багато, бо "Перший" залишався, особливо після непростої перемоги над попередником і воцарінням на Печерських пагорбах, украй закритим, сухим педантом і в роботі, і в особистому житті. А також дуже обережним у висловлюваннях ("ніколи не був відкритою людиною", як згадував Врублевський), проте, не дай Боже, хтось потрапляв під його гарячу руку. Ми торкнемося двох найбільш цікавих епізодів з біографії Володимира Щербицького…

Абсолютна перемога після болючого нокдауну: Щербицький проти Шелеста

На думку Юрія Шаповала, "Шелест не дуже прагнув робити політичну кар’єру, а тому є підстави стверджувати, що не він шукав посади, а навпаки — посади шукали його. Із Щербицьким все було навпаки. Він прагнув вершин політичного Олімпу, підкоряв їх послідовно, хоча й не без труднощів, але ніколи не рекламуючи свою "політичну технологію".

Шелест був старшим за Щербицького на ціле десятиліття. Він пройшов довгий шлях технократа у виробничій сфері та партпрацівника в оборонній промисловості; лише у 49 років, у лютому 1957-го цей досвідчений "червоний директор" був призначений на більш-менш високу посаду — першого секретаря Київського обкому КП України.

Його підтримка лінії Микити Хрущова, особливо після придушення останнім опозиції у верхніх ешелонах влади, дала старт подальшому підйому сходинками влади. З липня 1963 року до травня 1972 року Шелест обіймав найвищу посаду в УРСР — першого секретаря ЦК КП України.

Потім настала ера Щербицького.

Володимир Щербицький народився 17 лютого 1918 року в місті Верхньодніпровську (нині — Дніпропетровська область) у родині робітника. До війни працював у комсомолі, закінчив Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут. З 1942 року перебував у лавах армії в глибокому тилу в Закавказзі, брав участь у відносно мирній радянській окупації Ірану. По завершенні Другої світової війни недовго працював інженером у Дніпродзержинську (нині — Кам’янське).

А потім уже виключно на партійній роботі. Тому дещо несподіваним було його призначення наприкінці лютого 1961 року головою Ради міністрів УРСР. На цій посаді Щербицький ніби виявив характер і пішов проти політики Хрущова, виступивши проти поділу партії за "галузевим принципом". Якісь документи, що підтверджують слова Віталія Врублевського, так і були не знайдені, можливо, це були лише розмови "на тему", які стали відомі Микиті Сергійовичу.

Проте звільнення з високої посади у липні 1963 року навряд чи можна назвати повноцінним пониженням або навіть засланням, як дехто пише: вже за 10 днів Щербицький став першим секретарем Дніпропетровського промислового обкому партії. Можливо, опала стала такою м’якою, бо він уже був членом міцного і впливового "дніпропетровського" клану, до якого належав секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв.

Саме цей уродженець Дніпродзержинська і став разом із земляком, "сірим кардиналом" Миколою Мироновим, а також представником "харківського клану", ще одним секретарем ЦК КПРС Миколою Підгорним і головою КДБ Володимиром Семичастним ключовим учасником змови проти Хрущова, яка відбулася 12—13 жовтня 1964 року.

Відставка Хрущова пройшла зовсім не в сталінському стилі — через голосування. Лише голова Верховної Ради СРСР Анастас Мікоян був проти. До влади прийшов тріумвірат Брежнєв — Підгорний — Косигін. Микола Підгорний був членом Президії ЦК КПРС (з 1966 року — Політбюро), Олексій Косигін став головою Ради міністрів.

Брежнєв, якого всі вважали слабкою фігурою, вирішив поступово нарощувати м’язи й формувати когорту вірних соратників. У жовтні 1965 року Щербицький повернувся на посаду голови Ради міністрів УРСР, а в грудні знову стає кандидатом в члени Президії ЦК КПРС.

І якщо в питаннях внутрішньої політики Шелест часто займав непримиренну позицію в захисті економічних прав республіки (в міжнародних справах він якраз був "яструбом", різко критикуючи "Празьку весну", наполягаючи на введенні радянських військ до Чехословаччини), то Щербицький, який добряче обпікся, з центром був дуже обачним і поступливим.

Саме "опала" політично загартувала Щербицького, зробила його більш обережним у словах і вчинках. Відтепер він "не проявляв жодних ініціатив, вважаючи за краще бути виконавцем, аніж лідером. Подібна манера політичної поведінки стала для нього виграшною й принесла цілком реальні результати…" — пише український історик Олександр Якубець.

Поступово роль і вплив "харківської групи" в керівництві СРСР, членом якої був Шелест, зменшувалися. 1965 року Підгорний був відправлений на нічого не значущу посаду голови Верховної Ради СРСР.

На відміну від Шелеста, який в гуманітарній сфері значною мірою повторював шлях націонал-комуністів міжвоєнної доби, Щербицькому український сантимент був абсолютно чужий.

Навпаки, саме за його правління почався генеральний наступ на діячів української культури. Шелест був не ангел, але він "принаймні не виявляв агресивності по відношенню до національного дисидентства, повернувши увесь свій гнів проти "демократичного ревізіонізму" чехословацького зразка" (Мирослав Попович, "Червоне століття").

Зірка Щербицького зійшла в час апогею застою

1971 року сталася подія, яка фактично вирішила долю Шелеста. До Політбюро ЦК КПРС було введено ще одного представника України — Щербицького. Який досяг своєї головної мети в травні 1972 року. Шелеста відправили до Москви на "підвищення" — він отримав ненадовго посаду одного з заступників голови Ради міністрів СРСР, а потім… став начальником конструкторського бюро на підмосковному авіазаводі.

Колишньому "Першому" було навіть заборонено приїжджати в Україну. А наступного року в журналі "Комуніст України" опублікували розгромну рецензію на книгу Шелеста "Україно наша Радянська", яку одразу ж вилучили з бібліотек.

Щербицький розгорнув давно очікувану в Кремлі чистку партійного і державного апарату в УРСР. Було розпочато українофобську по суті політику русифікації. Українська інтелігенція опинилася в міцних "обіймах" голови КДБ республіки генерала Віталія Федорчука та головного ідеолога партії, "інтернаціоналіста" Валентина Маланчука. Вони посіли свої посади ще за правління Шелеста, але тільки після його звільнення отримали повну свободу карати і нищити.

За підтримки "сірого кардинала" КПРС Михайла Суслова його висуванці жорстоко боролися з "буржуазно-націоналістичними" проявами в усіх сферах життя. Федорчук казав: "Ми працюємо на весь Союз, і ніякої України в нашій роботі не існує". Цензура набула небачених у жодній іншій республіці СРСР меж; лише "вірні ленінці" і сексоти почувалися в цьому заповіднику застою, як риба у воді.

Звісно, Щербицький працював у фарватері брежнєвського курсу на "стабільність" в економіці, яка від стагнації поступово скочувалася вниз. Рівень життя населення в усій державі підтримувався експортом сировини в Західну Європу. "З 1961-го по 1985 рік майже у два рази знизилась рентабельність підприємств, економіка стала неприйнятною для нововведень, запровадження досягнень науки і техніки" (Юрій Шаповал).

Смерть 10 листопада 1982 року лідера СРСР Леоніда Брежнєва поставила хрест на сподіваннях Щербицького узяти Кремль. Як писав багатолітній член Політбюро Віктор Гришин, Брежнєв саме Щербицького бачив своїм наступником на кремлівському троні. Проте не склалося. Комуністичний серпентарій вирішив інакше.

Почалися "перегони на лафетах" (протягом двох років з хвостиком померли генсеки Юрій Андропов і Костянтин Черненко) і нарешті у березні 1985 року прийшов до влади Михайло Горбачов. Курс на реформи в державі саме серед керівництва України отримав найменшу підтримку, а республіку навіть називали "Вандеєю перебудови".

Проте Щербицькому вдавалося триматися на плаву, бо в усіх питаннях він гаряче підтримував Горбачова (наскільки він це робив від щирого серця — це вже інше питання), хоча на його очах відбувалося падіння у прірву — держави, комуністичних ідеалів…

Чорнобиль — злочин Кремля і влади УРСР

Найбільша у світі техногенна катастрофа, а на той час і найбільша післявоєнна гуманітарна катастрофа в Україні — на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 року — наочно показала, наскільки Щербицький був залежним від кремлівської влади. Абсолютно ясно, що він не сам ухвалював рішення провести першотравневу демонстрацію на Хрещатику (автор якраз працював на ній у складі групи пересувних телевізійних станцій — ПТС).

Рівень радіації в столиці УРСР з населенням у два мільйони осіб зростав буквально щогодини, північний вітер з Прип’яті посилився. Справжній господар республіки виявився заручником імперської влади і не зміг протистояти волюнтаристському рішенню і окрику Михайла Горбачова: "Якщо зіпсуєш демонстрацію, покладеш партквиток на стіл".

Уранці 1 травня колони робітників, студентів і навіть учнів шкіл пройшли головною вулицею міста від Бессарабського ринку до будинку Укррадпрофу і поволі розтеклися найближчими вулицями. Єдине: час демонстрації був скорочений до двох годин замість звичних трьох — трьох з половиною.

1 травня до Києва з Москви приїхали член Політбюро ЦК КПРС Єгор Лігачов і голова уряду СРСР Микола Рижков. Вони зі Щербицьким вирушили до Чорнобиля. Оцінити масштаб лиха він міг і був зобов’язаний це зробити як людина. Адже країні й всьому світу треба було показати, що жодної загрози здоров’ю населення нема. Щербицький прекрасно знав, що це не так.

Перше коротке повідомлення ТАРС було оголошено лише на 12-й день після аварії, 7 травня 1986 року: "Сталася аварія з частковим руйнуванням активної зони реактора. Рівень радіації не перевищив норми, встановленої Міністерством охорони здоров’я СРСР та МАГАТЕ. На території, яка безпосередньо межує із місцем аварії, рівень 10—15 мР/год".

Попереду була ще й Велогонка Миру, яка пройшла з 6 до 9 травня проспектами й вулицями Києва, ураженими радіацією; для її прямої трансляції з усієї республіки приїхали додаткові ПТС. Кияни й ті ж таки учні шкіл стояли біля доріг і радо зустрічали спортсменів. Це був злочин влади — не тільки московської, але й української, уособленням якої й був Володимир Щербицький.

Травневі події 1986 року і стали фактично початком кінця для лідера республіки. Вже 1989-го відносини Щербицького з Горбачовим погіршилися. 28 вересня 1989 року відбулася відставка Володимира Васильовича з усіма почестями. Він став пенсіонером союзного значення і повернувся до родини. Дружина, Рада Гаврилівна, 30 років працювала звичайним вчителем російської мови та літератури в київській школі № 57.

Помер Володимир Щербицький 16 чи 17 лютого 1989 року, офіційно — від запалення легень. Деякі дослідники вважають, що насправді він пішов з життя, скоївши самогубство.

Однозначно, це була людина минулої, комуністичної епохи. Яка навіть не уявляла себе в новій системі координат, а Україну — поза межами тоталітарного Радянського Союзу, якому Щербицький вірно служив.