Зелений Клин на Далекому Сході. Чому в Росії висохло велике українське "озеро"

Читать на русском
Автор
5333
Посадка переселенців на пароплав «Херсон» в порту міста Одеси перед відправкою на Зелений Клин
Посадка переселенців на пароплав «Херсон» в порту міста Одеси перед відправкою на Зелений Клин

Найбільшим "постачальником" мігрантів на далекосхідні землі з України стали Полтавська та Чернігівська губернії

Недавній указ президента Володимира Зеленського №17/20924 "Про історично населені українцями території Російської Федерації" викликав інтерес і дискусії як серед політиків, істориків, соціологів, так і пересічних громадян нашої держави.

У матеріалі "Україна згадала про українців у Росії. Чому вибірково і чи не занадто пізно" сайт "Телеграф" передусім звернув увагу на сусідню Кубань і взагалі Північнокавказький регіон РФ. Він є дуже показовим із цілковито зросійщеним етнічним українським населенням.

Сьогодні ми розповімо про Зелений Клин, чи Закитайщину, – території площею майже в 1 млн кв. км на півдні російського Далекого Сходу. Останні півтора століття в історії Російської імперії та її правонаступників (СРСР і РФ) ці землі були міцно пов’язані з долею українських переселенців. Зелений Клин заселений значною мірою і сьогодні (а в деяких районах і переважно) етнічними українцями та їхніми нащадками. Які здебільшого вже не ідентифікують себе як українці…

Зелена Україна, де "за Сибіром сонце сходить"

Мова йде про так звану далекосхідну українську діаспору. Політична та економічна експансія Московської держави на схід почалася ще у XVI столітті (походи Єрмака). Перші переселенці з українських етнічних земель у Сибіру і на Далекому Сході – це насамперед родини засланих козаків, гайдамаків і священнослужителів.

Після скасування в імперії кріпацтва 1861 року з перенаселених етнічних українських земель – здебільшого на Лівобережжі Дніпра – почався процес міграції в межах Російської імперії. Спочатку це стосувалося в першу чергу найближчих до України теренів, погано освоєних земель Поволжя, згодом — Уралу та Сибіру.

"З кінцем XIX ст. був уже Кавказ здебільша заповнений людністю й не міг приймати більше іммігрантів. Тоді українська кольонізація починає повертати на схід, до Азії, й туди мандрує український селянин і досі. Зміну напряму мандрівок з України видко найкраще на прикладі Полтавщини, яка брала дуже живу участь в еміграції. До 1876 р. на 100 виселенців ішло на Кавказ 89, і ледве 1 за Ураль до Азії; в рр. 1876-1893 бачимо числа 65 і 15, а в останніх роках XIX ст. (1894–1900) йшло ледви 13% виселенців на Кавказ, а всі инші до Азії" ("Географія українських і сумежних земель". Т.1. Загальна географія. Опрац. і зред. Володимиром Кубійовичем. Львів, 1938).

Після підписання 1858 року Айгунського трактату з Маньчжурською імперією Цін (яка на той час вже понад 320 років володіла Китаєм) лівий берег Амура від річки Аргунь до гирла відійшов до Росії та стартував процес заселення цих земель. З 1860-го російська влада вже поширювалася на землі Приморського краю зі столицею у Владивостоку.

1863 року уродженці Полтавської губернії заснували село Троїцьке. А вже наступного року — Середньобільське та Новотроїцьке неподалік Благовіщенська, зовсім поряд з кордоном. Зі 100 тисяч жителів Амурщини (на 1883 рік) українці складали майже 28 відсотків.

Переселенці у Благовіщенську. 1890-ті роки. Листівка
Переселенці у Благовіщенську. 1890-ті роки. Листівка

У квітні 1883 року з Одеси до Владивостока прибули два пароплави з 1504 жителями Чернігівщини, які заснували дев’ять сіл. Ініціатором переселення став полковник Павло (Пауль Сімон) Унтербергер, згодом — інженер-генерал, губернатор Приамурської області Російської імперії в 1905–1910 роках. Так почалася масова колонізація краю. Агенти уряду їздили по українських селах, обіцяли безоплатні земельні наділи (звідки і слово "клин"). Ті, хто пристав на пропозицію, повинні були мати по 70 карбованців на кожного переселенця. Далі починався багатомісячний шлях (до пів року і навіть більше) в інший кінець імперії – до 10 тисяч кілометрів! Однак не всі пережили важку дорогу в невідому далечінь.

Російський письменник Іван Бунін писав: "Небось и они все глядат в эту загадочную голубоватую даль: "Що воно таке, сей Уссурійський край?" А старый Шкуть, опершись на палку, надвинув на лоб шапку, представляет себе воз сына и с покорной улыбкой бормочет: – Я йому, бачите, і пилу, і фуганок дав… і як хату строїть, він тепер знає… Не пропаде! – Багато людей загинуло! – говорят, не слушая его другие. – Багато, багато!" (оповідання "На край света", 1894). Цікаво, що майбутній нобелівський лауреат добре знав українську мову (маєток батьків знаходився в Богучарі на Воронежчині, де більшість населення становили українці), не раз використовував її у творчості та перекладав українських авторів.

Українці у 1890-х роках працювали на будівництві Китайсько-Східної залізниці. Багато з них були учасниками російсько-японської війни 1904–1905 років, яку царський режим вважав легкою прогулянкою. Але війна завершилася катастрофічною поразкою Росії та втратою китайської Маньчжурії, фортеці Порт-Артур і південної частини острова Сахалін.

Отже, з 1883-го до 1905 року на Далекий Схід, за даними радянського вченого Володимира Кабузана, з українських губерній переїхало 109 510 осіб (63,4% усіх переселенців). Найбільшим "постачальником" мігрантів на далекосхідні землі серед українських губерній стали Полтавська та Чернігівська, де була складна демографічна ситуація (перенаселення, великі родини, а отже — проблеми із земельними наділами). Загалом з 1850-х років до 1916 року з України в далекосхідні області, Амурську і Приморську, переселилися понад 276 тисяч осіб (56,54% усіх мігрантів).

Нові можливості для українського руху

Культурне життя українців в Зеленому Клину розвивалося, проте бракувало національно-свідомої інтелігенції, чимало селян були неписьменні. Не забуваймо про антиукраїнський характер царської влади. Навіть створення 1910 року в Микільсько-Уссурійську товариства "Просвіта" викликало спротив місцевої влади, яка відмовила в реєстрації.

Мапа Зеленого Клину. 1920-ті роки
Мапа Зеленого Клину. 1920-ті роки

А вже в період Першої світової війни, 1916-го, у Владивостоку відмовилися реєструвати Українське громадське благодійне зібрання. В містах краю українці стрімко русифікувалися, у селах цей процес був не настільки швидкий. І зараз на Далекому Сході збереглися десятки назв перших українських поселень: Київка, Новокиївка, Полтавка, Українка (їх три!), Хмельницьке, Хороль, Чугуївка, Ніжине, Прилуки, Українська Слобода, Кирилівка, Новокиївський Увал, Середня та Верхня Полтавка, Катеринославка…

Набагато більші можливості відкрилися для українського руху після Лютневої революції 1917 року. У Владивостоку понад 1500 українців записалися до "Громади", виходила перша газета українською мовою – "Українець". А вже після більшовицького жовтневого перевороту в Петрограді ситуація на Далекому Сході кардинально змінилася. Уссурійські козаки, здебільшого етнічні росіяни, підтримали білих. Серед українців були як червоні партизани, так і "вільні козаки", які уважно придивлялися до ситуації на батьківщині. У Хабаровську та Владивостоку пройшли велелюдні Всеукраїнські з’їзди. Під час їхніх засідань навіть висували вимоги до уряду Української Народної Республіки з визнання Зеленого Клину частиною Української держави та виходу зі складу Росії.

Місцеві українські селяни не сприйняли реакційний, шовіністичний режим адмірала Колчака, тому українізовані військові частини брали участь у повалені його влади у Владивостоку (у грудні 1919 року).

Українська демонстрація у Владивостоку, 1918 рік
Українська демонстрація у Владивостоку, 1918 рік

Далі на Далекому Сході йшла війна всіх проти всіх, до того ж у краю перебували іноземні контингенти (японці, американці, чехословаки, поляки…), які час від часу втручалися в перебіг Громадянської війни. З остаточним приходом до влади більшовиків (жовтень 1922 року) значна частина українців емігрували до Китаю, здебільшого до Харбіна.

В тенетах русифікації й асиміляції

Після недовгої українізації/коренізації в деяких районах Далекого Сходу в середині 1920-х років, московський уряд почав політику русифікації та асиміляції. Культурні потреби українців обмежили фестивалями, "шароварною" екзотикою на кшталт місцевих "Сорочинських ярмарків"; про місцеву україномовну пресу, радіо і телебачення годі було й казати. Недовгий період відродження українського національного життя припав на період перебудови в СРСР і початок 1990-х років.

Статистика яскраво промовляє, наскільки Далекий Схід РФ повністю деукраїнізувався. Ще 1926 року у Владивостоцькому окрузі було 26,01% українців (148 768 осіб), а вже 1959 року в Приморському краї — 13,18% (182 004 особи). Дані перепису 2010 року просто вражають: 2,55% (49 953 особи).

У Хабаровському краї асиміляція українців набула катастрофічних меж: якщо 1926 року (ще в окрузі) там було приблизно 25% українців (понад 150 тисяч осіб), то 2010 року — вже 1,99% (26 803 особи). А за даними перепису 2021 року, в Хабаровському краї українцями себе назвали мізерні 0,55% населення (7 170 осіб). І хоча повне оприлюднення результатів останнього перепису по регіонах РФ так і не відбулося, але й неозброєним оком видно, як всихає повноводне в минулому українське "озеро"…

Більшість українців Далекого Сходу вже стали росіянами, молоді люди записують дітей як представників титульної нації держави. І цей процес набуває сумних і невідворотних рис. Проте це загальна тенденція: більшість українців у путінській державі вже вважають себе росіянами. 1926 року на території Російської Федерації мешкало 7,87 млн українців (майже 8%). 2010 року їхнє число скоротилося до 1 927 988 (1,35%).

*Про історію ще двох великих регіонів з чималими українськими анклавами (Сірого Клину на південному заході Сибіру у РФ й у північному Казахстані та Жовтого Клину в російському Поволжі) читайте на "Телеграфі" найближчим часом.