"Японському Тарантіно" — 101 рік. Хто такий Сейдзюн Судзукі та навіщо дивитися його фільми

Сейдзюн Судзукі – великий кінорежисер, якого ніхто не знає

Цього тижня виповнився 101 рік Сейдзюну Судзукі – великому режисеру, який вплинув на розвиток кіно не тільки в рідній Японії, а й у всьому світі. У любові до фільмів Судзукі зізнавалися Квентін Тарантіно та Ніколас Віндінг Рефн, але при цьому більшості глядачів його ім’я нічого не скаже. "Телеграф" вирішив заповнити цю прогалину.

Повернення режисера

Попри загальне відоме непорозуміння, найбільш передове кіно після Другої світової війни знімали не в Італії з її Неореалізмом і не у Франції з не менш розпіареною Новою хвилею. А в Японії, що програла, причому в жанровому кінематографі – так званому "Якудза ейга", тобто бойовиках про японську мафію.

Революцію кіномови, яку варто порівняти з експериментами Жана-Люка Годара у Франції, здійснив режисер Сейдзюн Судзукі, який ледве перетнув сорокарічний рубіж. Усього він прожив, не виймаючи сигарети з рота, 93 роки, насичених роботою.

Двічі тонув під час Другої світової, коли служив рядовим на флоті, і двічі йшов із кіно. Вперше Судзукі не знімав довгих десять років, коли отримав "вовчий квиток" від японських студій після того, як засудив роботодавця на суму у дев’ять нулів за неправомірне звільнення.

Під час вимушеного простою знімав рекламу, працював в анімації, писав книжки, сам знімався як актор у двох десятках фільмів. При цьому суто по-японські посміювався над власними акторськими талантами та смиренністю, з якою приймав верховенство іншого постановника на знімальному майданчику. Повернувся у професію живим класиком: перший за десятиліття фільм "Циганські мотиви" став у Японії сенсацією та отримав приз на Берлінському кінофестивалі 1981 року.

З появою домашнього відео про Судзукі дізналися в Америці та Європі. Його вплив визнавали Квентін Тарантіно та Ніколас Віндінг Рефн ("Ковбой з Копенгагена", "Драйв"), які адаптували під себе кітчевий, поп-артовий стиль фільмів Судзукі. Він одним із перших кінематографістів звернувся до образів поп-культури, використав популярну музику в саундтерках і здогадався до того, що насильство може бути смішним, а жанрове кіно – цілком умовним. Розповідаючи історії про якудза – здирників, бандитів та найманих убивць, Судзукі знімав дуже вишукане поетичні кіно.

Без яскравих кольорів та химерно збудованих кадрів фільмів Судзукі не було б таких стрічок Вонга Карвая, як "Любовний настрій", "Мої чорничні ночі" та "2046". Девід Лінч підглянув у нього для своїх "Диких серцем", що нуар може бути кітчевим, майже пародійним видовищем, який написано на холсты екрану яскравими барвами. В коханні до кіно Судзукі освідчувався інший великий американець, Джим Джармуш, який процитував у "Собаці-примарі: Шляху самурая" сцену з "Народженого вбивати". Взагалі, переглядаючи фільм Судзукі сьогодні, наявно бачиш, що Голлівуд розтяг їх буквально по кадрах.

Останній фільм, "Принцеса-єнот" (2005), режисер зняв у 82 роки у статусі живого класика.

Геній, якого не збагнули

Коли 1963 року вийшов фільм "Молодість звіра", який сам режисер вважав переламним для власного стилю, він уже сім років працював штатним постановником компанії "Ніккацу", яка спеціалізувалася на фільмах "безмежної дії" про якудза. І всі ці роки відточував свій стиль, знімаючи від трьох до п’яти фільмів на рік, що навіть за мірками японської працьовитості вражає. (Усього на "Ніккацу" зняв 40 фільмів за 12 років.)

Це було конвеєрне виробництво, дешеве тв сердите – як би тепер сказали, фільмів категорії В, коли сценарій писався за ніч, а повнометражний фільм монтувався за одну зміну. Причому досить жорстке: наприклад, будучи режисером на зарплаті студії, Судзукі не міг відмовитися ані від сценаріїв, які йому доручали поставити на "Ніккацу" (щоправда, переписував їх під себе), ані від акторів, яких йому також нав’язували.

Цікаво, що новаторські прийоми Судзукі у фільмах 1963-1967 років не оцінили ані глядачі (усі його класичні стрічки провалилися у прокаті), ані студія, яка звільнила режисера за профнепридатність, але потім програла Судзукі у суді. Проте незважаючи на провальний прокат, у режисера все ж таки була невеличка фанбаза зі студентів, інтелектуалів та кінокритиків, які розуміли культурне значення експериментів Судзукі.

Саме у ці роки Федеріко Фелліні зняв в Італії "8 ½", який на десятиріччя став прикладом поетичного кіно. У Франції Жан-П’єр Мельвіль назавжди змінив обличчя гангстерського жанру своїм "Самураєм", а Жан-Люк Годар вільно схрещував стилі та жанри, оголюючи умовність кіно як такого.

В 1967 році починав прокидатися навіть закоснілий Голлівуд: вже вийшли "Постріл в упор" та "Бонні та Клайд", які за мірками великих студій раніше здавалися немислимі. Але цензура ще діяла, і щоб подивитися на повністю оголену топ-модель Верушку, американська молодь штурмувала кіноклуби, де крутили знятий у Британії "Блоу-ап" Мікеланджело Антоніоні.

Добре це або не дуже, але Судзука з оголеною натурою проблем не мав.

Навіщо і як саме дивитися фільми Судзукі

Що вирізняє фірмовий стиль Судзукі? Жорстокість персонажів на межі абсурду, що створює пародійний ефект. Насильство або викликає сміх, або естетизоване до краю – тому бійки та перестрілки знято як складні хореографічні номери або грубий фарс.

Це вміння обходиться малим, максимально вичавлюючи з малесеньких бюджетів. Є хрестоматійна вже історія, як в науку режисеру студія "Ніккацу" вдвічі урізала бюджет "Народженого вбивати", але в результаті вийшов один із найвидовищніших фільмів Судзукі – навіть незважаючи на чорно-білу плівку. Чого тільки варта сцена, в якій найманий убивця ховається за величезним рекламним щитом із запальничкою та стріляє через сопло.

Кожен кадр у його фільмах віртуозно збудований: сам режисер зізнавався, що візуальний стиль та дизайн для нього важливіші за зміст (що тільки підкреслює умовність, щоб не сказати безглуздість жанрових сюжетів). Але така символічність вимагає від глядача уваги та співтворчості, тому що Судзукі нічого не пояснює. Він показує.

Так, перед зйомками він завжди переглядав безліч художніх фотографій та репродукцій живопису та графіки, насамперед – традиційної японської. Разом із художником-постановником Такео Кімура вони робили дива дизайну: чого тільки варті декорації нічного клубу в "Токійському мандрівнику", де розгортається фінальна перестрілка. При цьому поєднання кольорів у кадрі є найважливішим елементом дизайну. Недарма він наголошував в одному з інтерв’ю: "Для мене фільм — це виріб ручної роботи".

Варто почати дивитись фільми Судзукі з "Молодості звіра" як найбільш традиційого у плані форми – це історія поліцейського, який видає себе за якудза і стравлює між собою кілька банд, щоб помститися за смерть колеги. На цей сюжет не менш великий співвітчизник Судзукі Акіра Куросава зняв свого "Охоронця", а Серджіо Леоне — не менш класичний спагетті-вестерн "За жменю доларів".

У знятому через три роки "Токійському мандрівнику" жанр вже починає божеволіти. Головний герой, якудза в бігах, раптово починає співати, позначаючи свою присутність для інших персонажів, і фільм із нуару перетворюється на мюзикл. З мюзиклу – до комедії розбірок сільських якудза з мечами та допотопними рушницями, а потім комедія перетікає у вестерн тощо. У фіналі – грандіозний спектакль з перестрілкою у нічному клубі, знятий як антична трагедія у стилі поп-арт.

Ще більш грандіозною виставою виглядає фільм 2001 року "Пістолетна опера", своєрідний рімейк "Народженого вбивати", поставлений 77-річним Судзукі – найвидовищніший і найбільш умовний у кар’єрі режисера.

"Народжений вбивати" — психоделічна історія змагання найманих убивць на службі якудза, хто з них "номер один", є запеклим безбюджетним шедевром, знятим на чорно-білу плівку та майже без декорацій. Фільм зайвий раз нагадує, наскільки важливим є ретельно вибудований кадр, який сам по собі розповідає історію, та постійний рух камери, що надає кожній сцені додаткову енергію.

Зрештою, головний шедевр Судзукі, неперевершену вершину його поетичного стилю – "Циганські мотиви", над якими він працював понад 10 років, цілком заслужено визнано в Японії фільмом десятиріття. Режисер вперше звернувся до творчості письменника Хяккена Утіда, який дивним чином поєднував автобіографічну прозу з тим, що називається магічним реалізмом.

Ця сюрреалістична історія взаємин на тлі довоєнної Японії вчителя німецького, його колишнього колеги, що став бродягою, та його дружини-гейші (хоча це неточно) така ж саме тривожна та невловима, як голоси привидів, які то з’являються, то зникають на платівці "Циганських мотивів" Сарасате. Тут немає пустотливого хуліганства фільмів про якудза, проте є зіткана зі світла та тіні унікальна атмосфера сновидіння, що нагадує найкращі роботи Фелліні та Бунюеля.

Нагадаємо, раніше "Телеграф" писав про три головні серіальні прем’єри травня : це "Татуировщик з Освенциму", "Ерік" та "Темна матерія".