35 років "Славним хлопцям" Скорсезе — першому фільму про реальну мафію

35 років тому вийшов один із найславетніших фільмів про організовану злочинність в Америці — "Славні хлопці" (Goodfellas). Цей визнаний шедевр гангстерського кіно самі творці, режисер Мартін Скорсезе та кримінальний репортер та сценарист Ніколас Піледжі називали "антропологічним дослідженням мафії", позбавленим звичної романтики кримінального кіно. Його головні герої — справжні гангстери з вулиць Нью-Йорка.

Викрадач, здирник і наркоторговець Генрі Хілл став свідком на одному з найгучніших судових процесів проти організованої злочинності, на якому було пред’явлено звинувачення понад 50 мафіозі. А грабіжник Джеймс Б’єрк на прізвисько "Джиммі-джентльмен" організував викрадення найбільшої суми готівки в історії США — понад 5 млн. доларів. Через десяток років після "пограбування століття" на екрани вийшов фільм, де Хілла зіграв Рей Ліотта, який тільки набирав кар’єрні обороти, а "Джиммі-джентльмена" — маститий Роберт Де Ніро.

Цим фільмом "Телеграф" відкриває рубрику "True crime в кіно", в якій ми розповімо про реальних людей та cправжні злочини, що стоять за шедеврами кримінального кінематографу.

Чужі тут не ходять

Шанувальники гангстерського кіно справедливо поважають шедевр Скорсезе не менше за класичного "Хрещеного батька" Френсіса Форда Копполи. Втім, як зазначали самі творці "Славних хлопців", "Хрещений батько" — це фільм про те, як мафіозі хотіли б виглядати в очах кіноглядачів. А "Славні хлопці" розповідають про гангстерів без прикрас. Не зважаючи на те, що сама фігура Генрі Хілла, зрадника і "щура", викликала у правовірних мафіозі зрозумілі почуття, самі "славні хлопці" високо оцінили фільм. Автентичним було усе: від особливого жаргону та інтонацій і закінчуючи деталями побуту, як сімейного, так й тюремного. Специфіка роботи букмекерів, планування пограбувань, схеми банкрутства клубів та ресторанів, з яких мафія вичавлювала усі соки, а потім спалювала заради страховки – все було взято безпосередньо зі "злих вулиць".

"Хлопці з мафії обожнюють цей фільм, тому що в ньому все справжнє, — стверджував Піледжі. — Вони кажуть: це як домашнє відео".

А колишній "капо" родини Коломбо Майкл Франзезе (капореджиме, грубо кажучи — це керівник бойового загону) нібито назвав "Славних хлопців" та "Донні Браско" найдостовірнішими фільмами про мафію.

Історія цього фільму розпочалася у 1981 році, коли на кримінального репортера New York Magazine Піледжі вийшли представники видавництва Simon & Schuster та запропонували зустріч із Хіллом, який під прикриттям федеральної Програми захисту свідків готувався до процесу, на якому мав свідчити проти своїх колишніх спільників. Як людина дуже розумна та розважлива, Хілл розумів, що медійна популярність для нього стане не менш надійним щитом, ніж Програма. Тому хотів, щоб його історія стала книжкою. І бажано бестселером, тож на інформацію не скупився.

То була історія сходження та неминучого падіння вихідця з небагатої багатодітної родини електрика з Нью-Йорка. Хлопчик з дитинства захоплювався мафіозі — їх стилем, способом життя, могутністю. Він дійсно бачив "славних хлопців" щодня з вікна рідного будинку в бруклінському районі Браунсвіл, де мафіозі збиралися на стоянці таксі. У своїх шикарних костюмах вони здавалися хлопцеві господарями життя, тоді як Генрі світило лише повторити долю свого батька, сповнену важкої праці та тягарів. Під приводом допомоги родині 12-річний Генрі влаштовується на стоянку хлопчиком на побігеньках. Закинувши школу, поступово стає своїм для банди Пола Варіо, "капо" нью-йоркського кримінального сімейства Луччезе.

Кмітливий, енергійний та спостережливий підліток згодом стає незамінним, і його поступово вводять у кримінальний бізнес. Генрі Хілл народився махінатором, шахрайство вирувало в його крові, а насильство зовсім не лякало. З одного боку, сицилиєць по матері (вони з Варіо нібито походили з одного регіону), Генрі був сином ірландця, тому серйозна кар’єра в мафії йому не світила. З іншого боку, дружба з улюбленим сином Пола Варіо, якого мафіозі балував і багато йому дозволяв, поставила Генрі в особливі, майже унікальні умови.

Так, він не міг увійти до "сім’ї", але мав можливість підтримувати контакти по всій горизонталі кримінальної спільноти Нью-Йорка та околиць, яка відрізнялася жорсткою (та жорстокою) ієрархією. Усі тусовалися тільки зі своїми, проте для Генрі було відчинено багато дверей. Звідси, власне, його нечувані доходи: він одночасно мав частки в багатьох кримінальних підприємствах. Але не будучи "кровно" пов’язаним із мафією через змішане походження, відразу ж відступився від вчорашніх друзів, коли запахло смаженим.

Бестселер Ніколаса Піледжі "Розумник" побачив світ у 1985 році. (Оригінальну назва Wiseguy, дослівно "Свій хлопець", — так називали себе мафіозі в Нью-Йорку, Філадельфії, Бостоні, Буффало і Детройті, Скорсезе довелося змінити на схоже словосполучення через авторські права.) Книга стала результатом багатогодинних розмов із Хіллом. Довіру репортера Хілл купив просто: назвав добре відомі йому імена з кримінального підпілля міста — і усі вони містилися в багаторічній картотеці Піледжі. Ці двоє говорили однією мовою.

Гангстер, якого ретельно охороняли озброєні до зубів агенти, дзвонив ночами, усі розмови з ним репортер записував на касети. Не дивно, що Піледжі побудував книгу саме на яскравих монологах Хілла. Рей Ліотта ретельно відтворив усі інтонації гангстера, які можна почути у "закадровому голосі" фільму. Готуючись до ролі, Ліотта годинами слухав касети і потім скаржився, як його дратував на запису хрускіт чіпсів, якими Хілл підживлювався під час справи.

Сам Піледжі починав у новинарній агенції Associated Press у 1950-х і на момент виходу свого бестселера вже три десятиріття писав про поліцейських, мафіозі та корупцію в Нью-Йорку. Його ранок починався з реєстрації в поліцейській дільниці пліч-о-пліч з патрульними та детективами: разом вони кружляли вулицями міста та ходили в бари після чергування.

"Як наслідок, я став майже як коп, — згадував Піледжі. — І, звичайно ж, я перезнайомився не тільки з офіцерами, але й з усіма персонажами, що крутилися в цих місцях. Ти навіть не думаєш про "журналістські джерела" — ти просто знаєш цих хлопців. А потім минає час, і ось уже коп, який завжди сидів у відділку й готувався до іспитів, поки ми грали в карти, став головним адміністративним суддею міста. Коли ти зустрічаєш його через 25 років, між вами є довіра, що нікуди не поділася за весь цей час. І якщо я не підвів його 30 років тому, то не підведу й тепер".

"У якомусь сенсі Піледжі був як юний Генрі Хілл із "Славних хлопців" — сторонній, який із захопленням заглядає всередину, — писало видання The Times. — Ось тільки якщо Хілл мріяв потрапити у цей світ, Піледжі більше хотів за ним спостерігати".

Коли книгу прочитав Скорсезе, між ним та Піледжі відбулася легендарна розмова. Режисер зізнався, що роками шукав такий матеріал свого фільму. За його словами, книга веде читача через чистилище та пекло підпільного світу як Вергілій Данте. Розчулений Піледжі відповів, що чекав на цей дзвінок усе своє життя.

Показово, що під час роботи над фільмом через 15 років знову втретилися Піледжі та Де Ніро. Колись актор-початківець скаржився йому, що довелося зламати гіпс на поламаній руці, щоб пройти кастинг другого "Хрещеного батька". І постійно підбивав письменника-початківця засісти за сценарій однієї з тих захоплюючих кримінальних історій, які вони обговорювали за кавою в Dunkin’ Donuts — цілодобових закусочних буквально на кожному розі Нью-Йорка.

Ціна "правди на 95%"

Незважаючи на самодостатність фільму, книга Піледжі є важливим доповненням. Заради динаміки багато реальних епізодів було скорочено або змінено — як, наприклад, вбивство героями фільму мафіозі Вільяма "Біллі Беттса" Бентвени. Насправді він цілий тиждень дошкуляв Томмі ДеСимоне своїми принизливими жартами. (За його роль Джо Пеші отримав "Оскар".) У свою чергу, сцена страти ДеСимоне, насправді жорстокого відморозка, стала фантазією авторів фільму. Насправді ДеСимоне зник безвісти, його тіло такй не було знайдено досі.

А деякі рельєнні події взагалі залишилися за кадром. Зокрема, зухвале пограбування складу авіакомпанії Lufthansa у грудні 1978-го, звідки "Джиммі-Джентльмен" і його спільники менше, ніж за годину та без жодного пострілу винесли 5 млн доларів готівкою та коштовностей на суму близько 800 тис. дол. Єдиний, хто був засуджений — співробітник вантажного терміналу Lufthansa Луїс Вернер, який отримав 25 років. Щоправда, він сам для цього зробив усе можливе:

Але головне в книзі — її неймовірна інтонація, безпосередня, енергійна та жива: з тобою начебто розмовляють реальні учасники тих подій. (Власне, так і є.) Генрі Хілл здається гранично відвертим, у тому числі по відношенню до самого себе. Він безпристрасно описує власні рішення та вчинки, не намагаючись виглядати краще — і залишається тільки здогадуватися, що в його оповіданні правда, а що ретельно продумана дезінформація.

Також є дуже важливою та показовою думка його дружини Карен. Її роль блискуче, як і решта акторів кастингу "Славних хлопців", виконала Лоррейн Бракко, зірка "Клана Сопрано" — серіалу, який успадкував дух фільму Скорсезе та значну частину кастингу. Власне, двоїстий, непростий образ Кармели Сопрано багато в чому заснований саме на особистості Карен Хілл: дружини мафіозі, чий соціальний статус одночасно і прокляття (Кармелла на додаток католичка), і привід для суто міщанської гордині.

Втім, на відміну від героїні Еді Фалько, яку роздирають протиріччя, уродженка Нью-Йорка юдейського віросповідання з верхньої третини середнього класу Карен Хілл цілком прагматична.

На жаль, у фільм потрапила лише частина її закадрових монологів, що дещо спрощує образ жінки. З одного боку, вона намагається переконати читача, що не розуміла, принаймні спочатку, що виявилася членом мафіозної "родини". Але з іншого, у неї явно горіли очі, коли вона розповідала Піледжі про те, як під час обшуку ховала револьвер у трусики. Як і Генрі, вона чужинка у співтоваристві гангстерів, людина стороння. Забавно читати, як молода жінка із заможної родини вивчала з гидливою цікавістю побут гангстерських клуш, з якими їй доводилося спілкуватися за статусом.

Думка зловмисників залишилася невідомою

Цю книгу, яка пульсує реальним життям та читається на одному подиху, Скорсезе перетворив на такий само динамічний та насичений правдою життя фільм. Якщо Ліотті режисер заборонив до зйомок спілкуватися з Хіллом, щоб той не підпав під чарівність харизматичного та розумного гангстера з добре підвішеним язиком, то щирий послідовник "системи Станіславського" Де Ніро годинами доводив того по телефону питаннями, як саме "Джиммі-джентльмен" тримав чарку або витрушував кетчуп на тарілку.

Сам Скорсезе коротко поспілкувався з Хіллом по телефону лише після прем’єри фільму. Важко ухилитися від привітань та похвали, навіть якщо ти сам Марті Скорсезе, "капо" гангстерського кіно. Хіллу "Славні хлопці" сподобалися: за його словами, фільм виглядав правдиво на 95%. Він навіть подякував Ліотті за те, що той не вивів його на екрані "гівнюком".

У процесі роботи фільм обростав спостереженнями за життям кримінального підпілля самого Скорсезе, який виріс серед гангстерів "Маленької Італії" на Нижньому Манхеттені. А на знімальному майданчику до процесу долучилися соратники режисера. Зокрема, славетна сцена Джо Пеші в клубі "Копакабана" виникла з реального випадку його молодості: працюючи офіціантом, актор-початківець додумався сказати людині, пов’язаній із мафією, що той смішний. Пеші та Ліотта натхненно розігрували епізод на репетиціях, і Скорсезе додав його до сценарію.

Показово, що спочатку фільм був набагато жорстокішим, але на тестових переглядах глядачі почали йти з зали. А рейтингова комісія наполягала таврувати стрічку рейтингом R, який негативно вплинув би на прокатні збори: на початку 1990-х років підлітки складали не менше 20% аудиторії. Кров і смерть показані у фільмі без іронічного остроєння та показного цинізму, що властиві постмодерністській естетиці. Але іноді виникає відчуття, що ми бачимо на екрані дітей, що веселяться, — гіперсексуальні, збудливі, інфантильні, жорстокі чоловіки з підлітковими, здебільшого грубими і сальними жартами. Саме через цю безпосередність в авторському голосі книга (і частково фільм також) справляє таке двозначне враження.

Адже це типова історія так званої "Американської мрії". Цей юнак із дитинства марив стати гангстером, як решта юних американців — космонавтом або президентом США. Саме задля цього наш герой так багато працював: з ранку до ночі викрадав машини, збивав борги, торгував зіллям, грабував далекобійників тощо. А у в’язниці, не покладаючи рук, не лише займався кримінальним бізнесом, ще й читав та навчався, здобуваючи освіту. Так само, перейшовши на інший бік закону, він натхненно працюватиме на ФБР, розкатуючи країною з лекціями, а потім неодноразово виступав експертом з мафії на усіляких ток-шоу.

Як це не дивно, головний герой "Славних хлопців" помер своєю смертю. Генрі Хілл пішов з життя у віці 69 років 12 червня 2012 року в Лос-Анджелесі від ускладнень серцевого захворювання – усе свідоме життя багато курив. З Програми його виключили ще в 1987 році через те, що Хілл порушував режим, продовжуючи тишком-нишком шахраювати, торгувати наркотиками та битися напідпитку в барах. Через два роки вони з Карен розлучилися, і залишок відпущеного йому часу Генрі тихо доживав в Топанга-Каньйоні з жінкою на ім’я Ліз Казерта, з якою збирався одружитися, але не встиг. Для насолоди малював картини, а на старості років зробив кар’єру шеф-кухаря, запустивши власну лінійку соусів Sunday Gravy.

Що думали про "Своїх хлопців" його спільники "Джиммі-Джентльмен" та Пол Варіо, невідомо. Старий капо помер у тюремній лікарні ще до прем’єри фільму, у травні 1988 року — як і Джиммі, який пішов від раку 1996 року. На прохання дати інтерв’ю, як справжній мафіозі, дарма що народився ірландцем, відповідав відмовою.

Карен Хілл нібито досі жива, і якщо це правда, то наразі вона наближається до свого 80-річного ювілею. Але достовірних даних про її буття немає, місце проживання та її нове ім’я, як і раніше, невідомі: жінка воліла усі ці роки залишатися в тіні. Остання згадка про неї у ЗМІ відноситься до 2012 року: на той момент Карен все ще перебувала під захистом Програми. Решта учасників цієї історії вирушила на той світ ще раніше за Пола Варіо стараннями "Джиммі-Джентльмена", й не застали ані виходу книги, ані прем’єри фільму.

Цікаве запитання: чому Хіллу так і не помстилися колишні спільники — адже у мафіозі довгі руки, як ми знаємо з фільмів, і вони страчують зрадників з показовою жорстокістю. Але мститися, по суті, вже не було кому.

Усі, на кого дав свідчення Хілл, дістали тривалі тюремні терміни. А членам "родини" Луччезе чи будь-якої іншої з п'яти кримінальних "сімей" Нью-Йорка було не до зведення рахунків із зрадником після гучного процесу 1985-1986 років. Як наслідок Суду над Комісією мафії (Mafia Commission Trial) верхівка кланів Луччезе, Дженовезе та Коломбо була надовго обезголовлена. А найголовніше, що ціна замаху на інформатора ФБР, який став медійною знаменитістю, була надто високою. Розумник Генрі Хілл усе ідеально прорахував.