Волонтер дядя Гриша з Херсона: "Російські солдати щедро донатили рублі і гривні на ЗСУ"

Колишній десантник під носом у ворога організував збирання коштів для українських захисників

Народний герой України, легендарний дядя Гриша з Херсона, який пересувається на кріслі колісному, мандрує Україною, збираючи пожертви на потреби армії. Навіть у тимчасово окупованому рідному місті він під носом окупантів примудрився зібрати майже 600 тисяч гривень. А вояки армії РФ допомагали йому в цьому…

Як ворожі солдати допомагали йому зібрати кошти? Як він став козирною картою в ігрищах кремлівських політиків? Чому довелося покинути рідний Херсон? Про це та інше волонтер Григорій Янченко відверто розповів в інтерв’ю "Телеграфу".

Як важко стати "жебраком"

76-річний дядя Гриша — як нова копійка — цього тижня працює під ЦУМом у Полтаві. Змінив, як і всі українські десантники, блакитний берет на маруновий. Викинув вицвілий від років старий бушлат і вдягнув свіженький, подарований військовими. Ззаду на його кріслі колісному майорять незмінні синьо-жовтий і червоно-чорний прапори – подарунок запорізьких волонтерів. А спереду прикріплена "банка" для збирання коштів — прозоре пластикове відерце літрів на п’ять з прорізом на кришці.

— Дякую! Слава Україні! — раз по раз відповідає дядя Гриша перехожим, які кладуть "копієчку" в його вже майже повну скарбничку, й прикладає обрубок долоні правої руки до серця.

У дяді Гриші давно нема пальців на обох руках. Він втратив обидві ноги і ось уже 20 років пересувається на кріслі колісному. У Запоріжжі, де він тимчасово мешкає у волонтерському центрі "Солдатський привал", у нього є електропривідне — колись подарували німецькі благодійники. Але воно важке. Тому в "турне" по Україні вирушив на старенькому, яке котиться, поки крутиш руками металеві обручі на колесах.

— Як же ви добираєтесь від міста до міста? — запитую, вражена, в одного з найупізнаваніших і найстаріших волонтерів України.

— Автобусом або потягом, — відповідає Григорій Миколайович. — Для мене це не проблема. Під’їжджаю близенько до східців і самостійно підіймаюсь у салон чи у вагон. А крісло хтось із пасажирів допомагає скласти. Недавно їхав у двоповерховому автобусі, й моє місце було зверху…

По допомогу до сторонніх чоловік звертається у крайніх випадках. Тому не дозволяє мені поправити рукавицю, яку вперто і віртуозно натягує сам, взявшись за неї зубами.

— Я, навіть втративши ноги, не став міняти квартиру на третьому поверсі будинку без ліфта, — каже. — Просто навчився самостійно спускатися й підійматися сходами. Одягаю на кукси рукавиці, нижню частину тулуба "пакую" у великий поліетиленовий мішок і так пересуваюся…

Григорій Миколайович — колишній десантник, з тільником і досі не розлучається. Строкову службу проходив у відомій Псковській десантній дивізії, якраз 1968 року, коли в Чехословаччині піднялося народне повстання. Радянський Союз ввів туди війська для придушення повстання.

Солдат Янченко, опинившись у зоні протистояння поблизу Праги, потрапив під сильний обстріл і повернувся додому з безліччю осколків у кінцівках, які лікарі не ризикнули виймати. На жаль, через більш як 30 років застряглі в тілі осколки почали відторгатися. Спочатку гангрена вразила одну ногу Григорія Миколайовича, тоді другу, потім — пальці рук. Йому зробили 34 (!) операції.

Вітчизняні протези чоловікові не підходять — ампутації нижніх кінцівок надто високі. Однак дядя Гриша не вважає це особистою трагедією. Головне, каже, щоб душа не була покалічена й голова працювала.

— Ви не уявляєте, як мені було важко ставати "жебраком", — розповідає про те, з чого починалася його волонтерська діяльність, Григорій Янченко. — Я ж усе життя працював, нічого ні в кого не просив, завжди лише на себе розраховував. За професією я інженер-технолог. До речі, ПТУ закінчував у Авдіївці, після чого два роки працював у Донецьку. А трудова діяльність десятки років була пов’язана з Херсонським домобудівним комбінатом. Навіть коли залишився без однієї ноги, зміг працювати кранівником мостового крана. Нічого складного для мене в цьому не було. Набагато складніше було пересилити себе й виїхати на вулиці міста із простягнутою рукою. Але як інакше я зміг би допомогти хлопцям, які стоять на передовій? Не для себе ж прошу — для наших захисників. Тільки це й змусило мене займатися збиранням грошей на вулицях.

Навесні 2014 року на кордоні Криму й Херсонської області стояли 79-та й 25-та бригади ЗСУ. Вони жили в польових наметах, і ми з кількома друзями намагалися якось підсолодити їм життя: возили цукерки, печиво, чай, каву. Тоді ще ніхто не знав, що солдатам потрібно. А потім, коли все стало зрозуміло, коли пішли замовлення від хлопців, я зважився збирати гроші. Спочатку "мігрував" різними ринками (їх у Херсоні шість). День в одному місці постою, день в іншому… А тоді зупинився біля ТРЦ "Фабрика". За вісім років війни зібрав на потреби ЗСУ близько 4,5 млн гривень.

Окупантам не вдалося розіграти "козирну карту"

Дядя Гриша продовжував збирати кошти на ЗСУ навіть у тимчасово окупованому місті. Під Гімн України, хіт воєнного часу "Ой, у лузі червона калина" та інші патріотичні пісні. Каже, щоб було веселіше і щоб привертати до себе більше уваги перехожих, купив динамік, записав на флешку музику й роз’їжджав у велелюдних місцях. Таким чином за пів року під носом колаборантів і російських військових зібрав ще майже 600 тисяч гривень!

— Окупанти й самі кидали у мою скриньку гроші, — дивує мене Григорій Миколайович. — Донатили й рублі, й гривні — у них були всякі гроші, бо вони займались грабежами. Може, й не знали, на що я збираю. А може, то були чоловіки з окупованих територій, яких змусили служити у ворожій армії? Якось розговорився з бурятами. Питаю, що ви тут робите? "Ти ідейний? От і ми ідейні", — відповіли мені. Та й наші, місцеві жителі, отримували гроші від росіян і мені щось віддавали. А я обмінював їх на гривні й витрачав на допомогу нашим бійцям.

— А росіяни вас не чіпали?

— Вони мене тримали, як козирну карту до референдуму з приєднання Херсонщини до РФ. Щоб зняти зі мною відео і показати в Росії. Хотіли, можливо, змусити говорити те, що їм треба. Референдум був призначений на 24 вересня 2022 року, а 16-го один ФСБшник попередив мене: "Дєда, ти катаєшся останні дні". Це чув мій товариш і забрав мене до себе додому. А 19-го знайомі евакуювали мене в Запоріжжя через чотирнадцять блокпостів. Дуже вчасно. Бо як тільки ми виїхали, в ту квартиру проникли окупанти (мабуть, хтось із надто пильних сусідів "стукнув"). Все перерили, забрали чоловічий одяг, напаскудили…

Звільнення рідного міста Григорій Янченко чекав ще місяць. А вже у деокупований Херсон заїжджав на БТРі з військовими. На жаль, невдовзі змушений був знову покинути його, оскільки жити там небезпечно.

Він дуже сумує за Херсоном і страждає від того, що не може приїхати на могилу дружини Тамари, з якою прожив у любові 51 рік. Вона до останнього свого подиху була йому моральною і фізичною опорою. Три з половиною роки тому дружина відправила чоловіка у чергову поїздку на Донбас, а коли через кілька днів повернувся, застав її непритомною — стався інсульт…

— Мені дуже складно без неї, але якось виживаю, — зітхає дядя Гриша.

Ні вихідних, ні лікарняних

Майже рік Григорій Янченко волонтерив у Запоріжжі. Проте з кожним місяцем збори зменшувались, тому він вирішив подорожувати Україною, щоб бути максимально корисним для ЗСУ. В цій благородній справі йому дуже допомагає медійність: люди пізнають його, тож пластикове відерце швидко наповнюється купюрами. І в Дніпрі, і в Тернополі, і в Києві…

Невдовзі купюри "перетворюються" на дрони, старлінки, генератори…

— Дрони я замовляю по 19 тисяч за штуку у виробника із Запоріжжя. Вони пройшли перевірку і я впевнений у їхній надійності, — розповідає Григорій Миколайович. — З цього збору куплю десять штук. У мене є також постійний постачальник скоб для бліндажів — жінка із Закарпаття. Кожна заявка на скоби — це майже 4 тисячі гривень. Ще для бліндажів треба придбати темну плівку й утеплювач. А також лопати, кирки, бензопили, мастило збройове… Що хлопці замовляють, те й везу. Загалом планую зібрати за три тижні свого "вояжу" 250 тисяч гривень.

До Полтави дядя Гриша прибув з Кременчука, а з Полтави вирушить у Черкаси. Місцеві волонтери чи просто небайдужі люди забезпечують йому житло. У Кременчуці, наприклад, відомого волонтера прихистив військовий шпиталь, у Полтаві — 4-та міська лікарня, у Черкасах є домовленість з центром для внутрішньо переміщених осіб. Ці організації беруть на себе харчування Григорія Миколайовича і доставляють його автівками до місця збирання пожертв, а ввечері забирають назад. Йому байдуже, де жити, головне, щоб був дах над головою, щоб міг відпочити й наступного дня знову стати до роботи. У нього нема ні вихідних, ні лікарняних.

— Моє волонтерство дуже тяжке, — каже дядя Гриша. — Об’єднані в групи волонтери розподіляють обов’язки між собою, а я один. Закордонні волонтери пропонували мені певні постачання, але я відмовився, бо не впораюся — передачі треба отримувати на "Новій пошті", потрібна машина, якої в мене нема. А хто ж буде заробляти гроші для захисників? Тому я працюю, як і раніше. Три тижні — на виїзді й тиждень у Запоріжжі, отримую замовлення, пакую, а потім до мене приїжджають військові й ми разом розвозимо покупки.

— Ви опікуєтесь конкретним підрозділом?

— У мене кілька підопічних бригад. Вони стоять на Ізюмському, Авдіївському й Оріхівському напрямках. Одна з них — "двадцятьп’ятка", з якою дружу ще з 2014 року. До повномаштабки їздив по всій лінії фронту, а зараз нема кому мене возити…

Григорій Янченко не тільки збирає добровільні пожертви по багатьох містах України, а ще й віддає свою пенсію на потреби ЗСУ.

— У мене труси є, тільники є, а більше мені нічого не треба, — каже дядя Гриша. — Моя пенсія разом з доплатою за звання почесного громадянина Херсона становить понад 8000 гривень. Але навіщо вона мені? У волонтерському центрі в Запоріжжі мене всім забезпечують, мене скрізь приймають за безоплатно. Хіба що на переїзди між містами можу використати власні кошти, але ж це для діла. Я, знаєте, дуже жадібний — з відерця не візьму ні гривні. Довіра людей — мій найбільший капітал.

Поки ми спілкувалися з Григорієм Миколайовичем, я спостерігала за неймовірним виявом народної любові до цього мужнього чоловіка. Його обіймали, з ним фотографувалися. Йому щиро дякували, висловлювали своє захоплення, бажали міцного здоров’я і жити до 150 років.

— Та 150 — то багато. Головне — до Перемоги дожити. Вона обов’язково буде, — відповідав він.

— Щасливо, батя! Покажу своїм друзям фото з легендарним волонтером. І до зустрічі в Херсоні! — прощався з Григорієм Янченком молодий військовий родом з Нової Каховки, який приїжджав до Полтави на побачення з дружиною. Сьогодні він знову вирушає під Бахмут.

— Бережи себе, синку. Обов’язково зустрінемось після Перемоги. Біля "Фабрики", — пообіцяв йому дядя Гриша.

Фото автора та інтернет-видання "Коло", відео з відкритих джерел