Волонтер дядя Гриша з Херсона: "Російські солдати щедро донатили рублі і гривні на ЗСУ"

Читать на русском
Автор
11113
Волонтер дядя Гриша з Херсона: "Російські солдати щедро донатили рублі і гривні на ЗСУ"

Колишній десантник під носом у ворога організував збирання коштів для українських захисників

Народний герой України, легендарний дядя Гриша з Херсона, який пересувається на кріслі колісному, мандрує Україною, збираючи пожертви на потреби армії. Навіть у тимчасово окупованому рідному місті він під носом окупантів примудрився зібрати майже 600 тисяч гривень. А вояки армії РФ допомагали йому в цьому…

Як ворожі солдати допомагали йому зібрати кошти? Як він став козирною картою в ігрищах кремлівських політиків? Чому довелося покинути рідний Херсон? Про це та інше волонтер Григорій Янченко відверто розповів в інтерв’ю "Телеграфу".

Як важко стати "жебраком"

76-річний дядя Гриша — як нова копійка — цього тижня працює під ЦУМом у Полтаві. Змінив, як і всі українські десантники, блакитний берет на маруновий. Викинув вицвілий від років старий бушлат і вдягнув свіженький, подарований військовими. Ззаду на його кріслі колісному майорять незмінні синьо-жовтий і червоно-чорний прапори – подарунок запорізьких волонтерів. А спереду прикріплена "банка" для збирання коштів — прозоре пластикове відерце літрів на п’ять з прорізом на кришці.

— Дякую! Слава Україні! — раз по раз відповідає дядя Гриша перехожим, які кладуть "копієчку" в його вже майже повну скарбничку, й прикладає обрубок долоні правої руки до серця.

Дядя Гриша у Полтаві - перехожі донатять на ЗСУ

У дяді Гриші давно нема пальців на обох руках. Він втратив обидві ноги і ось уже 20 років пересувається на кріслі колісному. У Запоріжжі, де він тимчасово мешкає у волонтерському центрі "Солдатський привал", у нього є електропривідне — колись подарували німецькі благодійники. Але воно важке. Тому в "турне" по Україні вирушив на старенькому, яке котиться, поки крутиш руками металеві обручі на колесах.

Як же ви добираєтесь від міста до міста? — запитую, вражена, в одного з найупізнаваніших і найстаріших волонтерів України.

— Автобусом або потягом, — відповідає Григорій Миколайович. — Для мене це не проблема. Під’їжджаю близенько до східців і самостійно підіймаюсь у салон чи у вагон. А крісло хтось із пасажирів допомагає скласти. Недавно їхав у двоповерховому автобусі, й моє місце було зверху…

По допомогу до сторонніх чоловік звертається у крайніх випадках. Тому не дозволяє мені поправити рукавицю, яку вперто і віртуозно натягує сам, взявшись за неї зубами.

— Я, навіть втративши ноги, не став міняти квартиру на третьому поверсі будинку без ліфта, — каже. — Просто навчився самостійно спускатися й підійматися сходами. Одягаю на кукси рукавиці, нижню частину тулуба "пакую" у великий поліетиленовий мішок і так пересуваюся…

Волонтер дядя Гриша з Херсона відвідав Полтаву

Григорій Миколайович — колишній десантник, з тільником і досі не розлучається. Строкову службу проходив у відомій Псковській десантній дивізії, якраз 1968 року, коли в Чехословаччині піднялося народне повстання. Радянський Союз ввів туди війська для придушення повстання.

Солдат Янченко, опинившись у зоні протистояння поблизу Праги, потрапив під сильний обстріл і повернувся додому з безліччю осколків у кінцівках, які лікарі не ризикнули виймати. На жаль, через більш як 30 років застряглі в тілі осколки почали відторгатися. Спочатку гангрена вразила одну ногу Григорія Миколайовича, тоді другу, потім — пальці рук. Йому зробили 34 (!) операції.

Дядя Гриша
Головне, каже дядя Гриша, щоб душа не була покалічена й голова працювала

Вітчизняні протези чоловікові не підходять — ампутації нижніх кінцівок надто високі. Однак дядя Гриша не вважає це особистою трагедією. Головне, каже, щоб душа не була покалічена й голова працювала.

— Ви не уявляєте, як мені було важко ставати "жебраком", — розповідає про те, з чого починалася його волонтерська діяльність, Григорій Янченко. — Я ж усе життя працював, нічого ні в кого не просив, завжди лише на себе розраховував. За професією я інженер-технолог. До речі, ПТУ закінчував у Авдіївці, після чого два роки працював у Донецьку. А трудова діяльність десятки років була пов’язана з Херсонським домобудівним комбінатом. Навіть коли залишився без однієї ноги, зміг працювати кранівником мостового крана. Нічого складного для мене в цьому не було. Набагато складніше було пересилити себе й виїхати на вулиці міста із простягнутою рукою. Але як інакше я зміг би допомогти хлопцям, які стоять на передовій? Не для себе ж прошу — для наших захисників. Тільки це й змусило мене займатися збиранням грошей на вулицях.

Навесні 2014 року на кордоні Криму й Херсонської області стояли 79-та й 25-та бригади ЗСУ. Вони жили в польових наметах, і ми з кількома друзями намагалися якось підсолодити їм життя: возили цукерки, печиво, чай, каву. Тоді ще ніхто не знав, що солдатам потрібно. А потім, коли все стало зрозуміло, коли пішли замовлення від хлопців, я зважився збирати гроші. Спочатку "мігрував" різними ринками (їх у Херсоні шість). День в одному місці постою, день в іншому… А тоді зупинився біля ТРЦ "Фабрика". За вісім років війни зібрав на потреби ЗСУ близько 4,5 млн гривень.

Дядя Гриша в окупованому Херсоні збирав мільйони гривень на ЗСУ

Окупантам не вдалося розіграти "козирну карту"

Дядя Гриша продовжував збирати кошти на ЗСУ навіть у тимчасово окупованому місті. Під Гімн України, хіт воєнного часу "Ой, у лузі червона калина" та інші патріотичні пісні. Каже, щоб було веселіше і щоб привертати до себе більше уваги перехожих, купив динамік, записав на флешку музику й роз’їжджав у велелюдних місцях. Таким чином за пів року під носом колаборантів і російських військових зібрав ще майже 600 тисяч гривень!

— Окупанти й самі кидали у мою скриньку гроші, — дивує мене Григорій Миколайович. — Донатили й рублі, й гривні — у них були всякі гроші, бо вони займались грабежами. Може, й не знали, на що я збираю. А може, то були чоловіки з окупованих територій, яких змусили служити у ворожій армії? Якось розговорився з бурятами. Питаю, що ви тут робите? "Ти ідейний? От і ми ідейні", — відповіли мені. Та й наші, місцеві жителі, отримували гроші від росіян і мені щось віддавали. А я обмінював їх на гривні й витрачав на допомогу нашим бійцям.

А росіяни вас не чіпали?

— Вони мене тримали, як козирну карту до референдуму з приєднання Херсонщини до РФ. Щоб зняти зі мною відео і показати в Росії. Хотіли, можливо, змусити говорити те, що їм треба. Референдум був призначений на 24 вересня 2022 року, а 16-го один ФСБшник попередив мене: "Дєда, ти катаєшся останні дні". Це чув мій товариш і забрав мене до себе додому. А 19-го знайомі евакуювали мене в Запоріжжя через чотирнадцять блокпостів. Дуже вчасно. Бо як тільки ми виїхали, в ту квартиру проникли окупанти (мабуть, хтось із надто пильних сусідів "стукнув"). Все перерили, забрали чоловічий одяг, напаскудили…

Звільнення рідного міста Григорій Янченко чекав ще місяць. А вже у деокупований Херсон заїжджав на БТРі з військовими. На жаль, невдовзі змушений був знову покинути його, оскільки жити там небезпечно.

Він дуже сумує за Херсоном і страждає від того, що не може приїхати на могилу дружини Тамари, з якою прожив у любові 51 рік. Вона до останнього свого подиху була йому моральною і фізичною опорою. Три з половиною роки тому дружина відправила чоловіка у чергову поїздку на Донбас, а коли через кілька днів повернувся, застав її непритомною — стався інсульт…

— Мені дуже складно без неї, але якось виживаю, — зітхає дядя Гриша.

Ні вихідних, ні лікарняних

Майже рік Григорій Янченко волонтерив у Запоріжжі. Проте з кожним місяцем збори зменшувались, тому він вирішив подорожувати Україною, щоб бути максимально корисним для ЗСУ. В цій благородній справі йому дуже допомагає медійність: люди пізнають його, тож пластикове відерце швидко наповнюється купюрами. І в Дніпрі, і в Тернополі, і в Києві…

Дядя Гриша у Полтаві - його обіймає чоловік
На пожертви дядя Гриша купує дрони або інші необхідні військовим речі

Невдовзі купюри "перетворюються" на дрони, старлінки, генератори…

— Дрони я замовляю по 19 тисяч за штуку у виробника із Запоріжжя. Вони пройшли перевірку і я впевнений у їхній надійності, — розповідає Григорій Миколайович. — З цього збору куплю десять штук. У мене є також постійний постачальник скоб для бліндажів — жінка із Закарпаття. Кожна заявка на скоби — це майже 4 тисячі гривень. Ще для бліндажів треба придбати темну плівку й утеплювач. А також лопати, кирки, бензопили, мастило збройове… Що хлопці замовляють, те й везу. Загалом планую зібрати за три тижні свого "вояжу" 250 тисяч гривень.

До Полтави дядя Гриша прибув з Кременчука, а з Полтави вирушить у Черкаси. Місцеві волонтери чи просто небайдужі люди забезпечують йому житло. У Кременчуці, наприклад, відомого волонтера прихистив військовий шпиталь, у Полтаві — 4-та міська лікарня, у Черкасах є домовленість з центром для внутрішньо переміщених осіб. Ці організації беруть на себе харчування Григорія Миколайовича і доставляють його автівками до місця збирання пожертв, а ввечері забирають назад. Йому байдуже, де жити, головне, щоб був дах над головою, щоб міг відпочити й наступного дня знову стати до роботи. У нього нема ні вихідних, ні лікарняних.

Перукарка стриже дядю Гришу
В кременчуцькому шпиталі дядю Гришу постригли

— Моє волонтерство дуже тяжке, — каже дядя Гриша. — Об’єднані в групи волонтери розподіляють обов’язки між собою, а я один. Закордонні волонтери пропонували мені певні постачання, але я відмовився, бо не впораюся — передачі треба отримувати на "Новій пошті", потрібна машина, якої в мене нема. А хто ж буде заробляти гроші для захисників? Тому я працюю, як і раніше. Три тижні — на виїзді й тиждень у Запоріжжі, отримую замовлення, пакую, а потім до мене приїжджають військові й ми разом розвозимо покупки.

Ви опікуєтесь конкретним підрозділом?

— У мене кілька підопічних бригад. Вони стоять на Ізюмському, Авдіївському й Оріхівському напрямках. Одна з них — "двадцятьп’ятка", з якою дружу ще з 2014 року. До повномаштабки їздив по всій лінії фронту, а зараз нема кому мене возити…

Григорій Янченко не тільки збирає добровільні пожертви по багатьох містах України, а ще й віддає свою пенсію на потреби ЗСУ.

— У мене труси є, тільники є, а більше мені нічого не треба, — каже дядя Гриша. — Моя пенсія разом з доплатою за звання почесного громадянина Херсона становить понад 8000 гривень. Але навіщо вона мені? У волонтерському центрі в Запоріжжі мене всім забезпечують, мене скрізь приймають за безоплатно. Хіба що на переїзди між містами можу використати власні кошти, але ж це для діла. Я, знаєте, дуже жадібний — з відерця не візьму ні гривні. Довіра людей — мій найбільший капітал.

Поки ми спілкувалися з Григорієм Миколайовичем, я спостерігала за неймовірним виявом народної любові до цього мужнього чоловіка. Його обіймали, з ним фотографувалися. Йому щиро дякували, висловлювали своє захоплення, бажали міцного здоров’я і жити до 150 років.

Дядя Гриша у Полтаві - його обіймає дівчина
Дядю Гришу обіймали, бажали здоров'я

— Та 150 — то багато. Головне — до Перемоги дожити. Вона обов’язково буде, — відповідав він.

— Щасливо, батя! Покажу своїм друзям фото з легендарним волонтером. І до зустрічі в Херсоні! — прощався з Григорієм Янченком молодий військовий родом з Нової Каховки, який приїжджав до Полтави на побачення з дружиною. Сьогодні він знову вирушає під Бахмут.

Дядя Гриша у Полтаві - йому тисне руку молодий військовий
"До зустрічі в Херсоні!"

— Бережи себе, синку. Обов’язково зустрінемось після Перемоги. Біля "Фабрики", — пообіцяв йому дядя Гриша.

Григорій Янченко - коротка біографія від Телеграфу

Фото автора та інтернет-видання "Коло", відео з відкритих джерел