За православ’я, але проти Московії: як митрополит Петро Могила реформував українську церкву

Після того, як наприкінці XVI століття завершився процес легітимізації унії католицької та православної церков на сході найбільшої європейської держави – Речі Посполитої, перед східною церквою на українських землях постало питання виживання. Берестейська унія 1596 року стала межею, за якою вже проглядалося поглинання, перетравлювання православного люду (українців і білорусів) Польсько-Литовської держави.

Впевнений поступ Контрреформації в Західній Європі, широкі реформи, що їх провели римські папи, призвели до посилення боротьби між католиками та протестантами різного штибу. Наскільки в цій ситуації готовими були до внутрішніх реформ українські православні ієрархи? Як виявилося, не зовсім – крок за кроком вони поступалися позиціями під тиском не тільки Ватикану, численних католицьких орденів (єзуїтів, у першу чергу), але й королівської влади та варшавського уряду.

Київ як центр православ'я у Європі

Ситуація була складною. Проте "допомогли" православному кліру щораз незграбні дії короля в особі фанатичного католика Сигізмунда III Ваза. Він, на тлі разючої поразки в боротьбі за шведський престол (скандинави залишилися вірними лютеранству і король ретирувався з країни), відкинув принцип свободи віросповідання в Речі Посполитій. Але ж цей принцип не просто сповідували попередники на троні, але й дотримувалися його, підписуючи спеціальні "артикули", які жорстко регулювали це питання. Держава, в якій знаходили у XVI столітті прихисток релігійні емігранти, поступово ставала все менш толерантною. І це стосувалося великих громад як протестантів (кальвіністів, лютеран, социніан…), так і православних.

І в цій ситуації нарешті Київ повертається в центр української історії й стає форпостом опору православних зазіханням католиків і уніатів. Цьому "сприяв" тиск католицької влади на тодішні центри православної освіти та книгодрукування в таких містах, як Львів, Острог і Вільно (сучасний Вільнюс). "Ключем на перетворення Києва на центр православ’я стало збереження контролю православних (попри Берестейську унію) над Києво-Печерським монастирем – безперечно, найбагатшою чернечою інституцією в Україні та Білорусі… Зі Львова та Галичини (і з волинського Острога також. – С. М.) перебралися не лише друкарня, а й письменники, редактори, друкарі, які створили новий просвітницький центр під керівництвом і захистом Плетенецького. 1615 року в Києві було засновано православне братство, яке відкрило власну школу, як у Львівського братства", – пише українсько-американський історик Сергій Плохій в книзі "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності".

У міжконфесійну боротьбу вступає нова сила – козацтво, що міцніє. Воно стає на захист православних біженців з Галичини та зі зброєю в руках опирається уніатській митрополії. 1618 року козаки навіть втопили в Києві у Дніпрі навпроти Видубицького монастиря конвертанта, діяльного супротивника православних – протопопа-уніата Антонія Грековича.

Ревним захисником православної віри став славний гетьман України Петро Конашевич-Сагайдачний. Саме він на чолі козацької армії врятував Річ Посполиту від поразки під час Хотинської війни 1620—1621 років. Проте "подяки" українські козаки не дочекалися, як і поліпшення ситуації у перманентному релігійному протистоянні. На початку 1630 року православний митрополит Київський, Галицький і всієї Русі Йов Борецький надіслав на Запоріжжя листи з проханням виступити на захист східної церкви, бо ж "ляхи утискають нашу віру" та "забирають церкви".

Вже у березні цього року розгорілося грандіозне повстання, яке очолив гетьман нереєстрових козаків Тарас Федорович (Трясило). Це повстання, яке підтримали й українські селяни, польським жовнірам подавити не вдалося. Варшавський уряд пішов на перемовини, але не змирився фактично з поразкою. Всі минулі козацько-селянські повстання були придушені з нечуваною жорстокістю, як, наприклад у 1596 році повстання під керівництвом Семерія (Северина) Наливайка.

Легалізація православної церкви в Речі Посполитій

30 квітня 1632 року помирає король Речі Посполитої Сигізмунд III Ваза. Московське царство вирішило в період "безкоролів’я", що затягнувся, повернути втрачені під час Смути землі – розпочалася Смоленська війна 1632—1634 років. І знову фактично запорізькі козаки врятували Річ Посполиту від поразки. Московія, яка спочатку мала чималі успіхи на полі бою, зазнала поразки та втратила практично всі завоювання, виплативши 200 рублів сріблом.

Саме під час Смоленської війни варшавський уряд був вимушений піти на поступки, відбулася нарешті легалізація православної церкви в державі. 1632 року вийшла постанова сейму Польщі "Пункти про заспокоєння громадян… релігії грецької". Відбулося не тільки повернення прав православному люду, але визнавалася обрана ще 1620 року ієрархія.

Майже одночасно, у листопаді 1632 року, відбулася зміна на митрополичому троні в Києві – Ісая Копинський, прихильник переходу під владу самопроголошеного 1589 року патріарха Московського, був зміщений з посади. Митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі став виходець з відомого молдовського боярського роду Могил – Петро Могила. Цей акт відбувся на конвокаційному сеймі у Варшаві у присутності 49 православних депутатів. 14 березня 1633 року Петро Могила отримав королівський привілей (нарешті Владислав IV Ваза з другої спроби був обраний королем). Новий монарх був більш ліберальний у конфесійних справах, аніж батько.

Невдовзі Петро Могила отримав й "сакру", тобто благословення від патріарха Константинопольського Кирила Лукаріса. Також новоспечений митрополит отримав і титул "екзарха святого апостольського Константинопольського трону" (свого роду Томос Нового часу).

Життя і смерть Петра Могили

Народився Петро (Петру) Могила 21 (31) грудня 1596 року в Сучаві (Молдова) в родині господаря Волощини (Валахії) та Молдови Симеона Могили й княжни Семигороддя (Трансільванії) Марґарет. За десять років батько Петра загинув в боротьбі із заколотниками (його отруїли) і мати була вимушена переїхати з сином до українських земель Речі Посполитої, де їх прийняли впливові родичі – магнат Стефан Потоцький, князі Самуїл Корецький та Михайло Вишневецький. Останній був батьком Єремії (Яреми) Вишневецького і сином Раїни Могилянки, племінниці Симеона Могили. Отже, Петро Могила був двоюрідним дядьком Єремії Вишневецького…

Українська історикиня Наталя Яковенко писала про те, які сподівання були в українців після призначення Петра Могили на Київську митрополію: "Після десятиліть гнаности й заледве не підпілля Київську митрополію очолила людина династичного роду, рівна серед рівних у колі перших осіб держави. Ця обставина, трактована як знак повернення втраченого престижу, не могла не відлунити сплеском ентузіазму. "През тебе прагнет Русь направы", – звертаються до Могили, вітаючи його зі вступом у сан, типографи Лаврської друкарні в панегірику "Евфонія веселобрмячаа" ["Дзвінкоголосий хорал"] – одному з найпатетичніших утворів ученої київської музи тих часів… Могила прийшов до митрополичого престолу, за авторською образністю, "по ріках сліз… по смутних плачах, але тепер усе позаду" ("Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України").

Рід Могил мав широкі родинні зв’язки з родинами магнатів Речі Посполитої і визнавав зверхність цієї держави, проте вони завжди залишалися вірними православ'ю. Так, батько Петра і його дядько Єремія побудували у Львові Братську церкву Успіння Пресвятої Богородиці, відому як Волоська. Вони підтримували грошовими внесками Львівське братство.

Петро навчався у Львівській братській школі. Його вчителем і духовним наставником був ректор цієї школи, багатолітній митрополит Київський, Галицький і всієї Русі Йов Борецький (1620-1631). Далі Петро Могила вчився в Західній Європі (думки дослідників різняться – називають паризьку Сорбонну чи єзуїтський коледж Ля Флеш) або ж у Замойській академії в місті Замосць (сучасна Польща). Може, тому він постійно наголошував на необхідності прилучення православних до здобутків європейської культури: "Нам потрібно вчитися, щоб Русь нашу не називали глупою". Його вчителями і протеже в політиці були відомі польські магнати та полководці – Станіслав Жолкевський (загинув в нещасливій битві з турками під Цецорою 1620 року) та Ян Кароль Хоткевич.

Петро Могила брав участь як старшина польської армії в переможній битві українсько-польського війська над армією турок-осман і їх союзників під Хотином в 1621 році. Там він і познайомився з гетьманом України Петром Конашевичем-Сагайдачним. Наступного року переїхав до Києва; постійно жив неподалік міста у селі Михайлівка-Рубежівка, де мав маєток. Поряд знаходився скит Києво-Печерської лаври, де Петро проходив чернечий послух. Уже в 1627 році він стає архімандритом Лаври.

Отже, після обрання митрополитом Петра Могилу урочисто зустріли кияни. Дослідниця історії Києво-Могилянської академії Зоя Хижняк писала: "Висока церковна посада була для Петра Могили щаблем, за допомогою якого він здійснював в Україні свої задуми, і найперше – реформування церкви й освіти… Він спирався на досвід своїх попередників – князя К. Острозького, гетьмана П. Сагайдачного, митрополита Й. Борецького, архімандрита Є. Плетенецького й інших зачинателів культурно-національного руху в Україні, причому відкинув непослідовність декотрих з них, хитання між католицтвом й московською ортодоксією, зумів рішуче здолати побоювання впливів європейської культури".

Він об’єднав Київський братський колегіум (згодом Києво-Могилянський колегіум) у Києво-Могилянську академію, причому постійно підтримував їх матеріально: "…на кошт мого родинного майна… я постачав, постачаю і дуже бажаю постачати за допомогою небесною до кінця мого життя школу книгами, учителями, засобами для утримання бідних студентів". Як і в школах та університетах Європи, основою навчання там стали "сім вільних наук". Згодом Колегія на честь свого благодійника стала називатися Києво-Могилянською.

Митрополит Петро Могила зміцнив авторитет православної церкви, як серед свого народу, так і за межами Речі Посполитої. Зайняв рішучу і безкомпромісну позицію з повернення православних святинь і майна, які відібрали уніати. Тільки в Києві було повернуто кілька храмів – Свята Софія, Спаса на Берестові, церкви Десятинна, Трьохсвятительська, Михайлівська Видубицького монастиря.

Було упорядковано Устав церкви, а також уніфіковано обрядність. Спеціальна молитва "Парафімія" від 1634 року закликала українців до стійкості при захисті рідної віри. Митрополит здебільшого послуговувався українською і церковнослов'янською мовами і рідко (при розв'язанні політичних питань) польською; під його керуванням складено перший православний катехизис – "Православне сповідання віри" (повний варіант його був виданий лише після смерті митрополита). Іван Франко вважав "Анфологію" авторства Петра Могили енциклопедією моральних і житейських повчань. Відзначимо ще "Євангеліє учительноє" і великий полемічний твір "Літос".

Українізація богослужінь, на його думку, була вкрай важливим чинником духовного відродження. Митрополит виступав категорично проти політичного союзу з найбільшою православною державою у світі – Московським царством. Петра Могилу дуже непокоїв розбрат серед християнських церков, він шукав шляхів до порозуміння між православними та католиками, православними та уніатами (греко-католиками).

Помер Петро Могила 1 (11) січня 1647 року у віці 50 років. Похований у Свято-Успенському соборі (ліворуч від головного входу) Києво-Печерської лаври. За заповітом усе нерухоме майно, коштовності та величезну бібліотеку разом із 81 тисячею злотих Петро Могила передавав Києво-Братській колегії.

1996 року митрополит був канонізований українськими православними церквами всіх конфесій. Згодом усі 15 автокефальних церков Вселенської церкви канонізували Петра Могилу (лише російська православна церква канонізувала його як "місцешанованого святого"). Видатний український філософ Сергій Кримський писав: "Під час зростаючого протиборства католицизму і протестантизму, коли на Заході підіймається хвиля Контрреформації, Петро Могила проголошує ідеї екуменізму, християнської єдності усього культурного світу, формулює концепцію синтезу східнослов’янських і західноєвропейських культур".

Дуже показово, що рівно через рік після смерті Петра Могили в Україні розпочалася Національна революція під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Вона практично повністю зруйнувала здобутки 15-літнього вдумливого урядування Петра Могили – значною мірою через непоступливість польських магнатів і шляхти, а також королівської влади в питаннях національно-релігійних. Архієрей УАПЦ, відомий літературознавець і педагог Степан Гаєвський (о. Сильвестр) писав: "Не просто український патріот, а велетень-патріот, що запліднив українську культуру на цілі віки вперед".