Розгромив московитів ще 500 років тому. Життя та найбільша перемога українського князя Острозького

У тіні сина – князя Василя-­Костянтина Острозького, ревного захисника православ’я, полководця і засновника в 1576 році першого в Україні вищого навчального закладу, Острозької академії, – залишається постать видатного українського політичного діяча і полководця, гетьмана великого литовського, князя Костянтина Івановича Острозького (1460–1530).

Острог у XVI столітті був одним із найбільших міст України, поступаючись хіба що Києву, Львову, Кам’янцю та Луцьку. Як довів український історик Михайло Максимович, князі Острозькі були відгалуженням князів Турово-­Пінської землі, прямих нащадків Рюрика.

За даними українського історика Василя Ульяновського документально зафіксовані надання, привілеї та земельні надбання князя складали 91 місто, містечко й село (!). Серед них: Дорогобуж, Красилів, Луцьк, Острог, Полонне, Рівне, Турів, Чуднів… Князь був одним із найбільш впливових магнатів Великого князівства Литовського (ВКЛ). І хоча чимало можновладців ВКЛ вже на час його гетьманування перейшли з православ’я в католицтво, авторитет Костянтина Івановича залишався незаперечним. Він базувався не тільки на багатстві, а й послідовності у відстоюванні прав православних громад і надання їм меценатської підтримки.

Не менше відомий князь як полководець, переможець у доленосній для Литовської держави битві під Оршею, яка відбулася 510 років тому, 8 вересня 1514 року. Польський хроніст XVI століття, до речі, ревний католик, військовий і дипломат Мацей Стрийковський називав гетьмана "другим Аннібалом, Пірром і Сципіоном руським і литовським… мужем святої пам’яті і надзвичайно прославленої діяльності".

У 37 років став великим гетьманом литовським

Вже у молоді роки князь став бичем Божим для кримських татар, які спустошували північні кордони Литви й Польщі. В одному з походів він разом із братом Михайлом наздогнав орду, звільнив тисячі полонених, захопивши в полон старшого сина кримського хана Менглі Ґерая – Мехмеда. Батько виплатив за майбутнього наступника престолу чималі гроші. За ці перемоги король Польщі та Великий князь Литовський Ян I Ольбрахт 1497 року пожалував Костянтину Івановичу декілька сіл (Здолбунів, Дермань, Кунів та інші) та посаду великого гетьмана литовського. У 37 років!

На початку вже четвертої війни між Московською і Литовською державами на річці Ведроші 14 липня 1500 року відбулася битва, яка мала для нього трагічний фінал. Майже третина ВКЛ (а це сучасні білоруські, українські землі та Смоленщина) була окупована. Ворог стояв під стінами Києва…

У розпал битви засадний полк московитів ударив по флангу і тилу литовського війська – близько восьми тисяч воїнів загинуло, а всі воєводи разом із гетьманом потрапили у полон. Їх відправили у кайданах до Кремля. Гетьман категорично відмовлявся служити царю Московії Івану III. Сім років він провів у Вологді та Москві. Спочатку його тримали в кайданах, але пізніше Іван ІІІ помилував бранця й навіть пожалував землі й два міста "в кормление", маючи надію використовувати його дар полководця. Литовсько-московська війна (1500–1503) завершилася перемогою Московії. Іван III був визнаний "Государем всієї Русі", а Литва передала 20 міст і 70 волостей.

Костянтин Іванович двічі намагався втекти з полону; спроба восени 1507 року виявилася вдалою. Відразу ж він повернув собі й гетьманський уряд. На час нової війни з Московією (1507–1508) гетьман фактично заступав Великого князя Литовського із якнайширшими повноваженнями. Дворічна кампанія так і не визначила переможця; хоча за умовами "Вічного миру", підписаного 8 жовтня 1508 року в Москві, Литва повертала шість волостей і всіх полонених, захоплених під час минулої війни.

Після цього Литва й Польща перемикають свою увагу на південь, де набирало силу Кримське ханство, в якому володарювали хани з династії Ґераїв (з 1475 року знаходилися у васальній залежності від Османської імперії). 1508 року під Слуцьком і 1512 року під Вишнівцем і на Лопушні князь розгромив орди кримських татар. Друга перемога була такою, що особливо вражає: наздогнавши орду з великим полоном, його воїни визволили 16 тисяч бранців і захопили у полон 10 тисяч татар.

Річка переповнилася тілами ворогів

1512 року розпочалася нова війна з Московією, яка продовжувалася 10 років. Князь таки дочекався сатисфакції й зажив гучної слави після блискучої перемоги над московським військом під Оршею. Сигізмунд I Старий обіймав вже два трони, ­ короля Польщі та Великого князя Литовського. Він дав такий наказ: "Аби гетмане во всєм билі послушни, бо єсмо єму послушних чєствоваті, а упорних і нєпослушних караті, нє мєнєє, как ми сам пан господарь". Князь отримав практично диктаторські повноваження.

Військо, яким керував князь Костянтин Іванович Острозький, складалося з литовського феодального ополчення ("повітові хоругви" з українських, литовських і білоруських земель), польського шляхетського ополчення, найманців із Лівонії, Німеччини та Угорщини й знаменитих польських гусарів – всього до 30 тисяч вояків і 300 гармат. Їм протистояло до 80 тисяч московитів і понад 140 гармат.

У стані ворога не було єдності, проте це ніяк не применшує значення перемоги князя, який вміло керував різними родами військ. Литовська кіннота удаваною втечею виманила московитів на гармати, а їхній лівий фланг був притиснутий до болота й повністю розгромлений. Річка Кропивна переповнилася тілами ворогів. Вони у безладі відступали. Втрати переможених, як на той час, страшні: лише у полон потрапило майже 30 тисяч воїнів, 380 воєвод і дворян. Перемога під Оршею змусила московитів припинити наступ на землі ВКЛ і перейти до оборони.

"Сам князь, щедро обдарований королем, побудував на честь перемоги дві православні церкви у Вільнюсі (Святої Трійці та Свято-Микільську). Ще одну блискучу пам’ятку про битву під Оршею зберегла картина "Битва під Оршею", намальована її учасником, учнем знаменитого художника Лукаса Кранаха Старшого. Цікаво, що на одному полотні він змалював різні моменти битви, і тому князь Острозький намальований там аж тричі. Ця картина є чи не найкращим баталістичним полотном доби Відродження і нині милує око глядачів у Національному музеї Польщі, що у Варшаві", – пише відомий український історик, отець Юрій Мицик.

Битва під Оршею майже на століття визначила статус-кво на кордонах Московської держави та Литви (з 1569 р. – Речі Посполитої). А герой її двічі проходив на чолі війська через тріумфальну арку – у Варшаві й Вільно. Так король Польщі та одночасно Великий князь Литовський Сигізмунд I Старий виявив велику шану і повагу полководцю, про перемоги якого добре знали в Європі.

Авторитет Костянтина Івановича Острозького був настільки великий, що найважчі для суду справи між магнатами і шляхтичами довірялися саме йому. Кардинал Пізоні визнавав за ним лише один недолік – що він "схизматик". Так, насправді князь Острозький і великий гетьман литовський твердо стояв на захисті православної віри та "руськості" (не плутати з московитами), проте завжди підкреслював вірність державі – Великому князівству Литовському.

27 січня 1527 року князь вщент розгромив ординців, які поверталися з Білорусі з ясиром. Битва відбулася під Ольшаницею на Київщині. Було звільнено 40 тисяч бранців; загинуло 24 тисячі татар, 700 потрапило в полон. Король Польщі Сигізмунд I Старий у привілеї, наданому гетьману після цієї перемоги, відзначав: "Його можна і потрібно порівнювати не лише з полководцями нашого століття, але також з всіма колишніми цього роду людьми".

Зачистка Кремлем "українського простору"

Помер Костянтин Іванович 11 вересня 1530 року в Турові (сучасна південна Білорусь). Похований в Києво-Печерській лаврі. Скульптурний надгробок встановив син гетьмана Василь-Костянтин у серпні 1579 року. Ймовірно, виготовив його майстер зі Львова Себастіан Чешек. Через 15 років посланець Рудольфа II Габсбурга до запорожців Еріх Лясота писав у своїх мемуарах про відвідини Києва і Лаври: "Церква красива, кам’яна, в ній можна бачити прекрасну мармурову гробницю князя Костянтина Острозького, батька нинішнього старого воєводи Київського; він був хоробрий герой. Напис руський".

Під час пожежі в Лаврі 1718 року, інспірованої російською владою, фігура князя залишилася практично неушкодженою. Епітафія була втрачена, але існує кілька пізніших її варіантів. Після невдачі фронди під час російсько-шведської війни, яку очолив головний меценат Києво-Печерської лаври гетьман Іван Мазепа, Кремль займався зачисткою "українського простору" від своїх супротивників. І не тільки сучасних, але й діячів минулого.

Надгробок великого гетьмана – одна з визначних пам’яток доби Ренесансу – не зберігся. Під час підриву більшовицькими агентами у листопаді 1941 року Успенського собору Києво-Печерської лаври його було втрачено. Проте кияни і гості столиці України можуть побачити копію шедевра в експозиції Музею-заповідника "Києво-Печерська лавра"…

Князь вважається також одним із найщедріших меценатів Києво-Печерського монастиря. Цим фактом пояснюється поховання його в Лаврі. Цілісний портрет видатного політика, полководця та мецената православ’я і культури на українських землях Великого князівства Литовського, на жаль, так і не створений. А він того вартий…

Битва під Оршею відбулася на території Білорусі. І в перші роки незалежності цієї держави (до перемоги Олександра Лукашенка на президентських виборах у липні 1994 року) державні діячі постійно згадували цю битву, скріплену кров’ю українців, білорусів, литовців, поляків… Так, 8 вересня 1992 року на площі Незалежності у Мінську офіцери навіть складали присягу на вірність Білорусі. У складенні присяги брали участь також офіцери у відставці та політичні діячі Білоруського народного фронту. Присутніми були засновники цієї організації: археолог і письменник Зянон Позняк, історик Анатоль Грицкевич та письменник Василь Биков.

Звісно, зараз в тоталітарній, союзній РФ державі-сателіті про цей розгром московитів навіть і говорити не можна. Але цю перемогу пам’ятають в Україні, де 2014 року було відкарбовано до 500-річчя битви під Оршею ювілейну монету номіналом у 5 гривень, а також у Литві (у Вільнюсі при вході до храму Святої Трійці, який заснував князь Костянтин Іванович, є пам’ятний знак фундатору) та Польщі.