Розгром московитів під Конотопом: втік лише той, хто мав крилатих коней

Історія України XVII століття насичена доленосними подіями. Згадаймо хрестоматійні Хотинську війну 1620—1621 років і роль гетьмана Петра Сагайдачного у погромі турків і татар й порятунку Речі Посполитої, та й усієї християнської Європи. Національну революцію під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, що почалася 1648 року, з її численними кровопролитними битвами, і Переяслав 1654 року. Згадаємо й селянсько-козацькі повстання першої половини того ж століття, з нечуваною жорстокістю придушені поляками.

Серед цих подій є ще одна, до останнього часу ігнорована радянськими українськими і сучасними російськими істориками. Хіба що вдумливий читач, переглядаючи праці істориків минулого, натрапляв на битву під Конотопом, в якій українці на чолі з гетьманом Іваном Виговським в союзі з кримськими татарами і найманцями з Європи розгромили 90-тисячну московську армію, що переважала альянтів майже вдвічі. І, боронь Боже, жодних коментарів. Бо була ж Переяславська рада 1654 року, "любов" двох братніх народів, розлучених на чотири століття через історичні обставини й щасливо "возз’єднаних"?

У пошуках федерації: Гадяцький трактат 1658 року

Передісторія Конотопської битви, яка відбувалася 7—9 липня 1659 року, включає і Переяславську раду, і запізніле прозріння смертельно хворого Богдана Хмельницького, який побачив-таки в угоді з Московською державою численні пастки для України. Вже 1656 року відносини з московитами стали дуже напруженими. Після сепаратного миру Кремля з Річчю Посполитою гетьман починає пошуки союзників.

Підписано договір із Семиграддям (Трансильванією), готується широка коаліція, спрямована проти Польщі та якоюсь мірою і проти Московії. Залучають до неї Швецію, Бранденбург (Пруссію) та Кримське ханство. Але коаліція набуває обрисів лише за часів гетьманства Івана Виговського (з жовтня 1657 року).

Проте геополітична ситуація на величезній території – від Фінської затоки до Чорного моря – змінювалася з блискавичною швидкістю. Річ Посполита перебувала на межі повної військової поразки. Московити окупували практично все Велике князівство Литовське. Шведи 1658 року підписують мир із царем Олексієм Михайловичем й вторгаються в коронні польські землі, захоплюючи Варшаву та Краків. Трансильванці й кримські татари з півдня плюндрують і українські, і польські землі.

У ситуації, коли Московія дедалі більше починає "закручувати гайки" у відносинах з Україною (спроба фактично ввести пряме правління), Іван Виговський вирішує підписати угоду з Варшавою. Проект федерації Корони Польської, Великого князівства Литовського і Великого князівства Руського, підготовлений українським політичним діячем Юрієм Немиричем, став останньою і, на жаль, невдалою спробою втекти від московської Азіопи й повернутися на інших, рівних умовах до Європи. Землі України отримали б власний уряд (Раду), гетьмана й канцлера, судову владу, скарбницю та армію (40 тисяч козаків і найманців).

Але федерація не відбулася. Сама Річ Посполита після найменших успіхів у боротьбі з інтервентами й через невід’ємну свою вдачу (надмірну пиху магнатів і шляхти) фактично дезавуювала попередні домовленості. У селянсько-козацької маси ідея федерації (привид католицького та національного гноблення не вивітрився) з колишніми панами не знайшла практично ніякої підтримки. До того ж Виговський здійснював хибну соціальну політику, спираючись виключно на козацьку верхівку – старшину.

Московська інтервенція

Москва не забарилася з відповіддю. Ранньою весною 1659 року 100-тисячна армія московитів вогненним смерчем вдерлася в українські землі. Невеликий козацький загін на чолі з Петром Дорошенком під містечком Срібне спробував чинити опір ворогу, але був зім’ятий. 21 квітня московська армія обложила добре укріплене місто-фортецю Конотоп. Його захищав 5-тисячний гарнізон Ніжинського та Чернігівського полків на чолі з полковником Григорієм Гуляницьким. 70 днів тривала облога.

"Не мали успіху ні запеклі штурми, ні підкопи з мінами, ні жорстокий безперервний гарматний обстріл. Московські командувачі наказали засипати рів навколо фортеці. Козаки робили вилазки, розганяли московських вояків, виносили з рову насипану землю й переносили її на вал…" — писала українська історикиня Олена Апанович.

Іван Виговський збирав сили, проводив переговори з можливими союзниками. Україна була знекровлена громадянською війною 1658 року, коли у братовбивчому протистоянні, спровокованому Кремлем, загинуло до 50 тисяч найкращих вояків. Тих, хто пройшов битви Національної революції під проводом Богдана Хмельницького – Жовті Води і Корсунь, Зборів і Берестечко, Батог і Жванець…

Дав згоду допомогти кримський хан Мухаммед-Герай IV, який надіслав майже 30-тисячну орду; з різних європейських регіонів надійшли загони – до чотирьох тисяч найманців (поляків, сербів, валахів, німців та угорців). У самого гетьмана Виговського під рукою було лише десять полків (до 16 тисяч козаків). Серед його полковників – відомі особистості: паволоцький Іван Богун, подільський Остафій Гоголь (майбутній гетьман, пращур письменника Миколи Гоголя), майбутній гетьман, полковник прилуцький Петро Дорошенко. Тож союзницька армія складалася приблизно з 50 тисяч вояків.

Як загинула "краса і гордість московської кінноти"

Російський історик Сергій Соловйов з тугою в серці писав: "Краса і гордість московської кінноти, яка здійснила щасливі походи 1654 та 1655 років, зникла в один день… Ніколи вже після цього цар московський не зміг вивести в поле такого блискучого ополчення. В жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, і жах охопив Москву… Після здобуття стількох міст, після захоплення литовської столиці Москва затремтіла про свою власну безпеку…"

24 червня 1659 року союзники вирушили до Конотопа. 27 червня поблизу села Соснівка відбулося перше серйозне зіткнення. "Літопис Самовидця" повідомляє: "…І там, прийшовши гетьман Виговський у Соснівку до переправи, застав великії війська його царської величності, з якими був окольничий князь Григорій Ромодановський і князь Пожарський… І на кілька годин у тої переправи великий бій був. Але хан із ордами, з тилу від Конотопу ударивши, оних зламав…"

Один з найбільш авторитетних і прискіпливих дослідників Конотопської битви – киянин Андрій Бульвінський – реконструкцію битви подає так: "Під натиском російських військ Виговський відступав уздовж заболоченого русла Торговиці. Татарські війська, вибравши зручний момент, кинулися на російські з тилу. Росіяни опинилися в пастці, оскільки від Конотопа їх відділяла заболочена Торговиця, а спереду і ззаду були татари і козаки… росіяни почали тікати і стали легкою здобиччю татарської кінноти і козацької піхоти".

"Справжні Конотопи…"

Відступ козацьких полків Виговського, а насправді удавана втеча, коли 30 тисяч московитів на чолі з князем Семеном Пожарським (небожем того самого "рятівника" Москви 1612 року Дмитра Пожарського) прийшли на допомогу 15-тисячному загону московитів, який захищав переправу, став переломним моментом битви.

Контрудар московитів, який міг перетворитися на вікторію, став їхньою ж поразкою.

Український історик, професор Віктор Горобець в книзі "Дві Русі" писав: "…українські козаки встигли зруйнувати переправу та нижче неї загатити річку. Вода розлилася і унеможливила повернення російської кінноти на свої вихідні позиції. Важка царська кавалерія застрягла в багнистих місцях річки, "справжніх конотопах", як про неї писав один із сучасників подій. Помітивши зі стін Конотопа розвиток бою на переправі та поблизу неї, перейшли в наступ і знесилені облогою полки Гуляницького".

Розгром загарбників був повний. Загинуло від 30 тисяч московитів; до 15 тисяч потрапили в полон і всі (за попередньою домовленістю) віддані в руки кримських татар. Більшість простих воїнів були нещадно страчені. За більш-менш знатних уже в Криму отримували викуп. Окрім головнокомандувача, князя Олексія Трубецького, в полон потрапили всі його полководці – князі Пожарський, Львов, Черкаський, Ляпунов, Бутурлін. Самійло Величко в "Літописі Самовидця" писав: "З тої поразки міг утекти хіба що той, хто мав крилаті коні".

Всі ці прізвища загальновідомі – нащадки і родичі відомих діячів російської історії. Князя Пожарського за лайку на адресу хана миттєво стратили. Втрати союзників вбитими і пораненими не перевищували 10 тисяч воїнів.

На жаль, Іван Виговський не зумів використати слушний момент, а вже 17 жовтня 1659 року передав булаву синові Богдана Хмельницького – Юрію і виїхав до Польщі. У березні 1654 року він був арештований поляками і козаками гетьмана Павла Тетері та невдовзі страчений.

Блискуча перемога на полі бою не стала запорукою загальної перемоги Української держави. Варшавський політичний "вектор" уже мав підмочену репутацію. Попереду на українських землях була Руїна, яка остаточно знекровлювала всі сили, що намагалися будувати свою, незалежну державу…