Як російське кіно 2000-х готувало своїх до війни з Україною (відео)

Вторгнення Росії в Україну готувалося задовго до 2014 року. Путінізм перетворив культуру на ідеологічну зброю, і значення кіно як наймасовішого мистецтва, що розв’язує пропагандистські завдання, у XXI столітті стало визначальним. Як це відбувалося і чому антиукраїнські фільми мали великий успіх серед українських глядачів, розбирався "Телеграф".

Хто відкрив скриньку Пандори?

Послідовно, рік за роком, російське кіно й серіали впроваджували у свідомість глядачів (і не лише російських — українських навіть більшою мірою) етнічні стереотипи, українофобію, відмову визнавати Україну самостійною державою, мілітаризацію свідомості через культ війни, реваншистську ностальгію за "великою державою", ксенофобію та образи ворожого Заходу. Українець у таких фільмах — або смішний зрадник, або кровожерний нацист.

Перехід від радянської "дружби народів" до нового російського шовінізму почався з фільмів режисера Олексія Балабанова. Що особливо прикро: Балабанов був одним із найталановитіших російських кінорежисерів останніх тридцяти років. У той час, коли російському авторському кіно десятиліттями не вдавалося виповзти з-під важкої спадщини "тарковщини", Балабанов розробляв власну оригінальну кіномову, орієнтуючись на жанрове американське незалежне кіно.

Але саме Балабанов, транслюючи у своїх фільмах "російське несвідоме", зокрема шовінізм, легалізував ненависть до "чорно***их" і "хохлів". Всеросійським мемом стала репліка героя Віктора Сухорукова (до речі, фанатичного путініста) "Ви мені, гади, ще за Севастополь відповісте!" з фільму "Брат-2" (2000), насиченого ультранаціоналістичною ідеологією. Сам режисер, зрозуміло, відхрещувався від усіх звинувачень.

Балабанов помер за рік до початку війни, у травні 2013-го, і пропутінські пропагандисти ще довго міркували, на чий бік став би режисер.

Весела українофобія: чому українці сміялися з себе?

Жартівливий образ добродушного, але недалекого "хохла" російське кіно успадкувало від радянського: глядач звик сміятися з українців або підозрювати їх у нелояльності. Десь на периферії сюжету майже завжди існував образ хитруватого й простакуватого чоловічка у вишитій сорочці під піджаком — безневинного лише на перший погляд. Через таких персонажів глядачам наполегливо впроваджувався тезис про другосортність українців.

Стереотипи простодушності, жадібності та глупоти персонажа-українця чітко проявилися в російських комедіях і серіалах 2000-х. Класичний приклад — колись топовий ситком "Моя прекрасна няня" (2004–2009).

Цей серіал зробив для приниження українців більше, ніж усі кремлівські пропагандисти на чолі з Кисельовим. Головна героїня, українська дівчина Віка у виконанні Анастасії Заворотнюк, говорила з карикатурним акцентом і регулярно ставала об’єктом етнічних жартів. Наприклад, в одному епізоді московський продюсер, у родині якого працює Віка, кепкує: "Віка, ви крадете речі в магазині, як Україна — російський газ".

Її родичі з Маріуполя показані як жадібні й безцеремонні провінціали, які мріють лише пожерти на халяву. (Зрозуміло, за російський рахунок.) Маріуполь також систематично згадується в принизливому ключі, що сьогодні сприймається як моторошний танок на кістках.

У Росії серіал виходив на каналі СТС. Це був їхній головний проєкт, який вивів канал у вищу лігу. У 2005 році "Няня" періодично випереджала за рейтингами програму "Время" на Першому каналі в Москві. Це був абсолютний рекорд для розважального ТБ: у середньому серіал подивився кожен десятий росіянин.

В Україні прем’єра "Моєї прекрасної няні" відбулася на каналі "1+1" (пізніше його крутили "Новий канал" та інші). Неймовірно, але факт: у нас показники перегляду були навіть вищими, ніж у Росії. Частка аудиторії стабільно трималася на рівні 25–30%, а топові серії сягали 35%.

Тобто карикатурна українка з Маріуполя "шокала" й "ґекала" в середньому з кожного третього українського телевізора. Серіал подивилося практично все міське населення України, його крутили нон-стоп кілька років поспіль.

Чому навчає історія по-російськи?

Непаханим полем для російських пропагандистів від камери стали історичні фільми й серіали. На щастя, іноді вони провокували скандали в українському інфопросторі — як історичний фільм Володимира Бортка (як відомо, киянина) "Тарас Бульба" (2009), "Ми з майбутнього" (2008) у жанрі воєнної фантастики або серіальна адаптація "Білої гвардії" (2012).

Бортко переніс на екран повість Гоголя, суттєво посиливши імперський пафос оригіналу й здійснивши, по суті, підміну: гоголівські козаки-запорожці в "Тарасі Бульбі" ототожнюються з росіянами, а сам Тарас на вогнищі виголошує промову про силу російського царя, якій "рано чи пізно скоряться всі народи". Виглядає це водночас і моторошно, і кумедно, і прикро за Богдана Ступку, який примудрився вляпатися в цей псевдоісторичний кітч, що транслює реваншистський тезис про історичне право Росії на українські землі. Йому потім довелося довго виправдовуватися в медіа.

У фільмах, що прославляють культ "побєдобєсія" (історія любить пожартувати: нині повномасштабне вторгнення триває довше, ніж СРСР ішов до тієї самої Перемоги), українець — або колаборант, який добровільно співпрацює з нацистами, або карикатурно жорстокий боєць УПА, садист і дегенерат. Так формувався образ майбутнього ворога — водночас жорстокого, нелепого й підлого: повне розлюднення вчорашнього "молодшого брата".

І головне: чому українці дивилися антиукраїнське кіно?

У цьому була винна державна політика України. Закон "Про кінематографію", спрямований на підтримку національного кіно, було підписано лише на двадцятому році Незалежності — у березні 2010-го.

Попри те, що у спадок від Радянського Союзу Україна отримала шість кіностудій, законодавство містило норми, доволі недружні до іноземних інвесторів. В основі будь-якого національного кіно — здатність залучати західних продюсерів на власну матеріальну базу, аби на ці кошти знімати власні фільми. Наприклад, у Чехії знімалися такі популярні голлівудські франшизи, як "Місія нездійсненна", "Людина-павук", "Хроніки Нарнії", фільми з серій про Бонда й Борна.

Проросійська політика української влади за Кучми та Януковича зробила вигідною роботу в Україні виключно для російських кінематографістів. По-перше, у Києві знімати було вдвічі дешевше, ніж у Москві, а якість роботи українських кінематографістів була незрівнянно вищою. Тобто спостерігалася класична колоніальна експлуатація ресурсу.

А по-друге, з російськими продюсерами можна було співпрацювати за непрозорими схемами. Отже, вакуум, що виник на місці національного кіно, заповнився російськими фільмами й серіалами через банальну зраду національних інтересів і корупцію.

На жаль, ренесанс нового українського кіно, пов’язаний з очільником Держкіно у 2014–2019 роках Пилипом Іллєнком, більшою мірою досліджував травму війни, ніж прагнув розважити простого глядача. А глядачам хочеться попкорну й видовищ — і це нормально.

Недарма дружні до глядача жанрові фільми миттєво ставали хітами — як комедії Антоніо Лукіча "Мої думки тихі" (2019) та "Люксембург, Люксембург" (2022): у цих стрічках, серед іншого, з’явилися впізнавані типажі сучасних українців, а це один із ключів до успіху. Що зайвий раз довів торішній фільм Павла Острікова "Ти — космос", який і досі продовжують дивитися та обговорювати в соцмережах.

Раніше " Телеграф" писав про забутий російський фільм "Бакенбарди", який передбачив Путіна і путінізм.