Після розлучення одного з подружжя можуть виселити: юристи вказали на важливий нюанс

Правовідносини між чоловіком та дружиною регулюються Сімейним кодексом України

Нещодавно Верховний Суд підтвердив правомірність виселення колишньої дружини з житла чоловіка після розірвання шлюбу. Але таке можливе не у всіх випадках.

"Телеграф" звернувся до юристів, щоб зʼясувати наскільки в Україні врегулювана втрата права на житло після розлучення, а також які ще норми можуть бути застосовані у таких питаннях.

Що стало прецедентом

Верховний Суд України у справі № 382/2035/23 від 8 квітня 2026 року розглянув питання про можливість виселення колишньої дружини з житлового будинку, що належить чоловікові на праві приватної власності. Спір стосувався співвідношення прав.

Актуальність цієї категорії спорів стабільно зростає, оскільки вони перетинають два фундаментальних права — право на власність та право на житло. Після розлучення колишні члени сім’ї часто продовжують користуватися житлом, що створює конфлікт і потребує судового вирішення. Ускладнення додають діти, нові сім’ї та відсутність іншого житла, тому суди мають оцінювати не лише закон, а й пропорційність втручання. Саме тому підхід Верховного Суду до балансу цих прав є визначальним для практики, пише Sud.ua.

Що говорять юристи про виселення після розлучення та інші норми закону

Молодший юрист Юридичної компанії "Муренко, Курявий і Партнери" Анастасія Швиткіна пояснила, що спільне проживання колишнього подружжя після розлучення є допустимим з погляду законодавства, якщо чоловік та жінка виявляють таке бажання. А питання користування житлом або припинення такого проживання вирішуються окремо – у межах житлових чи цивільних правовідносин, а не автоматично внаслідок розірвання шлюбу.

Як українське законодавство регулює питання спільного проживання колишньої чоловіка та дружини після розлучення? Чи зобов’язує суд у рішенні про розірвання шлюбу одного з подружжя негайно змінити місце проживання?

— У базовому розумінні сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Натомість за законодавством подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік через свої особисті причини, до прикладу, у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.

За статтею 21 Сімейного кодексу України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану (РАЦС). Тут законодавство не пов’язує спільне проживання осіб із обов’язковим перебуванням останніх у зареєстрованому шлюбі. І так само, перебування у шлюбі не зобов’язує осіб проживати разом, оскільки визначальною ознакою шлюбу є офіційна реєстрація стосунків між чоловіком та жінкою, а не лише спільне їх проживання.

Виходячи з цього, розірвання шлюбу як юридичний факт припиняє саме шлюбні правовідносини, але не регулює автоматично фактичні житлові чи побутові відносини між колишнім подружжям. Закон не встановлює обов’язку для колишніх чоловіка і дружини припинити спільне проживання або змінити місце проживання після розлучення.

У випадку, якщо після розірвання шлюбу особи продовжують проживати разом, їх правовий статус визначається не нормами про шлюб, а загальними положеннями цивільного та сімейного законодавства щодо осіб, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу. Це може мати значення, зокрема, для регулювання майнових відносин, користування житлом, а також визначення правового режиму набутого майна.

Також суд, ухвалюючи рішення про розірвання шлюбу, не вирішує питання про обов’язкове виселення чи зміну місця проживання сторін, оскільки такі вимоги не входять до предмета розгляду справи про розірвання шлюбу, якщо вони спеціально не заявлені сторонами. Відповідно, у резолютивній частині рішення суд обмежується констатацією факту припинення шлюбу.

Тож спільне проживання колишнього подружжя після розлучення є допустимим з точки зору законодавства, якщо чоловік та жінка виявляють таке бажання, а питання користування житлом або припинення такого проживання вирішуються окремо – у межах житлових чи цивільних правовідносин, а не автоматично внаслідок розірвання шлюбу.

Чи впливає місце проживання одного з батьків на місце проживання дітей? Чи завжди виключно суд має призначати місце проживання неповнолітніх дітей у разі розлучення?

— Після розірвання шлюбу місце проживання спільної дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків, а якщо дитині більше десяти років — за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо ж батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Саме таке правове регулювання визначення місця проживання дитини міститься у Сімейному кодексі України. Важливо, що визначення місця проживання дитини встановлене саме як право батьків. Натомість у разі виникнення спору між батьками, які проживають окремо, щодо того, із ким проживатиме малолітня дитина, і вони не можуть дійти згоди самостійно, це може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору суд виходить із принципу найкращих інтересів дитини та враховує ставлення батьків до виконання своїх обов’язків, прив’язаність дитини, її вік, стан здоров’я та інші істотні обставини. Дитина не може бути передана тому з батьків, хто не здатен забезпечити належні умови для її виховання. Крім того, самочинна зміна місця проживання дитини одним із батьків є протиправною і може спричинити її негайне повернення за рішенням суду.

Тобто для визначення місця проживання дитини рішення суду не є обов’язковим. Є альтернативні простіші шляхи визначити з ким проживатиме дитина після розлучення: за згодою батьків або ж за рішенням органу опіки та піклування. Рішення суду вже є остаточним розв’язанням спору. Таким чином, місце проживання дитини визначається передусім за домовленістю батьків, а суд втручається лише у разі спору, вирішуючи питання виключно з урахуванням інтересів дитини.

Чому саме зараз з’явилось рішення Верховного Суду? Наскільки це було проблемним питанням? І як зміниться судова практика після цього рішення?

— Доволі поширеною є ситуація, коли після реєстрації шлюбу подружжя проживає у квартирі/будинку, який належить одному з них на праві приватної власності, та другий із подружжя реєструє там своє місце проживання. Після розірвання шлюбу другий з подружжя може добровільно змінити місце проживання та "виписатись" із приватної власності іншого. Однак не в усіх випадках виселення відбувається добровільно, і в такому разі виселення особи здійснюється у судовому порядку за позовом власника житла.

Раніше це питання ускладнювалося тим, що Житловий Кодекс України був прийнятий ще за часів УРСР та зберігав чинність до лютого 2026 року. Так, за його положеннями припинення сімейних відносин (розірвання шлюбу) саме по собі не позбавляло колишнього подружжя права користування житлом (ст. 156 ЖК УРСР). Тобто навіть після розлучення колишній чоловік чи дружина могли залишатися проживати у житлі власника, і примусове виселення було можливе лише у вузьких, складно доведених випадках (систематичне порушення правил проживання тощо).

У судовій практиці часто виникав конфлікт між правом власності одного з подружжя та "житловими гарантіями" іншого, що призводило до проблем регулювання та встановлення балансу інтересів кожної особи стосовно іншої. Фактично власник не завжди міг ефективно розпоряджатися своїм майном, оскільки інший з колишнього подружжя міг користуватися житлом.

Постанова Верховного Суду від 8 квітня 2026 року у справі № 382/2035/23 з’явилась як відповідь на тривалу правову невизначеність у спорах між правом приватної власності та правом на житло колишнього подружжя. ВС фактично підтвердив, що колишній член сім’ї не має безумовного і безстрокового права проживання у житлі лише через факт попередніх сімейних відносин. Було підкреслено, що після розірвання шлюбу особа втрачає статус члена сім’ї власника і повинна довести інші законні підстави для подальшого користування житлом. Якщо таких підстав немає, а власник заперечує проти проживання, це є підставою для усунення перешкод у здійсненні права власності, включно з виселенням.

Водночас Суд наголосив на балансі інтересів, адже хоча власник має право на мирне володіння та розпорядження майном і не зобов’язаний забезпечувати колишнього подружжя житлом, але кожен випадок виселення має оцінюватися з точки зору пропорційності та дотримання стандартів захисту житла.

Проблемність питання полягала саме в тому, що стара модель регулювання, яку пропонував Житловий кодекс України, фактично зміщувала баланс на користь права користування житлом, ускладнюючи реалізацію права власності та створюючи ситуації, коли колишній член сім’ї міг тривалий час проживати у чужому майні без згоди власника.

Подальша судова практика із цього питання ґрунтуватиметься на положеннях Цивільного кодексу України та захищатиме розумний баланс між правом власності та правом на житло, що дозволить уникнути як безпідставного обмеження права власності, так і забезпечити право на житло після розірвання шлюбу. Відповідні підстави будуть оцінюватися судами у кожній справі окремо, щоб не допускати необґрунтованих порушень.

Радниця Юридичної компанії MORIS, адвокат, кандидат юридичних наук, медіатор Соломія Йосипенко пояснила, що в Україні набуте майно подружжям під час шлюбу є їхньою спільною власністю. При цьому, розірвання шлюбу не припиняє цього права для жодної зі сторін.

Як українське законодавство регулює питання спільного проживання колишніх чоловіка та дружини після розлучення? Чи зобов’язує суд у рішенні про розірвання шлюбу одного з подружжя негайно змінити місце проживання?

— Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України усе майно, набуте подружжям під час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю. При цьому важливо, що розірвання шлюбу саме по собі не припиняє цього права.

Водночас якщо житло належить одному з подружжя (є особистою приватною власністю одного з них, наприклад, набутою за договором дарування), слід враховувати положення статті 405 Цивільного кодексу України, яка передбачає, що члени сім’ї власника житла мають право ним користуватися. Тобто, один із подружжя набуває право користування житлом як член сім’ї власника (іншого з подружжя). Разом з тим, після розірвання шлюбу така особа втрачає статус члена сім’ї власника житла, а відтак така особа повинна довести наявність правових підстав для подальшого користування житлом.

Своєю чергою, статтею 391 Цивільного кодексу України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Разом із тим, сама по собі втрата статусу члена сім’ї не означає автоматичного припинення права користування житлом чи виселення. Припинення такого права можливе або за домовленістю між подружжям, або на підставі відповідного судового рішення.

У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, та інших, зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не належать до кола осіб, які постійно проживають разом із ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Що стосується рішення суду про розірвання шлюбу, то у справі про розірвання шлюбу суд діє в межах заявлених позовних вимог і предмета спору, а рішення саме по собі не породжує обов’язку для сторін змінювати місце проживання.

Тобто, відповідно до норм Сімейного кодексу України, суд ухвалює рішення про припинення шлюбу, а також, за наявності відповідних вимог, може вирішити пов’язані питання, такі як поділ майна, визначення місця проживання дитини, порядок участі батьків у її вихованні чи стягнення аліментів тощо. Водночас суд у межах цієї категорії справ не наділений повноваженнями автоматично визначати порядок користування житлом або зобов’язувати одного з подружжя змінити місце проживання, якщо такі вимоги прямо не заявлені та не є предметом окремого спору. Питання, пов’язані з житлом, розглядаються судом у межах окремого позовного провадження.

Чи впливає місце проживання одного з батьків на місце проживання дітей? Чи завжди виключно суд має призначати місце проживання неповнолітніх дітей у разі розлучення?

— Відповідно до статті 160 Сімейного кодексу України, закон встановлює різний порядок визначення місця проживання дитини залежно від її віку. Якщо дитина не досягла 10 років, її місце проживання визначається за згодою батьків. У випадку, коли дитина досягла 10 років, рішення приймається вже з урахуванням її думки, тобто за спільною згодою батьків і самої дитини. А після досягнення 14 років дитина має право самостійно визначати своє місце проживання, якщо батьки проживають окремо. Це положення узгоджується з нормою ч. 2 статті 29 Цивільного кодексу України, яка закріплює загальне право особи з 14 років вільно обирати місце проживання, за винятком обмежень, установлених законом.

Водночас, якщо батьки не досягли згоди щодо місця проживання малолітньої дитини, відповідно до статті 161 Сімейного кодексу України спір може бути вирішений органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

У свою чергу, суди при вирішенні спорів щодо визначення місця проживання дитини повинні виходити з дослідження всіх належних та допустимих доказів у справі. До таких доказів, зокрема, належать умови проживання дитини, відомості про її психоемоційний стан, поведінка кожного з батьків стосовно дитини, а також висновок органу опіки та піклування (Постанова Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 352/2324/17 (провадження № 61-14041св19).

Водночас вирішальне значення має не формальний підхід до оцінки доказів, а формування внутрішнього переконання суду, яке ґрунтується на всебічному, повному та об’єктивному аналізі всіх обставин справи в їх сукупності. Такий підхід обумовлений тим, що питання визначення місця проживання дитини не може вирішуватися формально або механічно, оскільки йдеться про долю дитини, яка не повинна страждати через конфлікт між батьками та втрачати можливість для стабільного, безпечного розвитку.

Актуальна судова практика виходить із того, що сам по собі факт проживання дитини з матір’ю не є визначальним критерієм при вирішенні спору щодо місця її проживання. Під час розгляду таких справ суди першочергово оцінюють обставини, що безпосередньо впливають на інтереси дитини, зокрема сталі соціальні зв’язки, умови навчання, психологічний стан, при цьому забезпечується баланс між інтересами дитини, правом кожного з батьків на її виховання та їхнім обов’язком діяти виключно в інтересах дитини.

Таким чином, за результатами розгляду справи суд може дійти висновку про доцільність проживання дитини з батьком, якщо буде встановлено, що саме такий варіант найбільшою мірою відповідає її інтересам.

Важливо зазначити, що у спорах про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення колишнього члена сім’ї суд, вирішуючи питання співмірності втручання у право на житло, оцінює також фактичні обставини проживання неповнолітніх дітей у спірному житлі, однак виключно в межах заявлених позовних вимог.

Так, у постанові Верховного Суду від 08 квітня 2026 року у справі № 382/2035/23 колегія суддів виходила з того, що позивач не заявляв вимог про виселення неповнолітньої дитини, у зв’язку з чим питання позбавлення її права користування житлом не було предметом розгляду. Відповідно, суд не досліджував і не вирішував питання її виселення як самостійний спір.

Чому саме зараз з’явилось рішення Верховного Суду? Наскільки це було проблемним питанням? І як зміниться судова практика після цього рішення?

— Поява цієї постанови Верховного Суду є закономірною, оскільки у цій категорії спорів сформувалася ситуація, за якої рішення у справах з подібними правовідносинами приймалися без усталеного підходу. Попри наявну практику ЄСПЛ, українські суди застосовували ці підходи непослідовно: інколи лише формально, а інколи — надмірно розширюючи захист особи, яка вже фактично втратила правові підстави користуватися житлом.

Важливим є те, що суди першої та апеляційної інстанцій у справі № 382/2035/23 дійшли протилежних висновків за однакової доказової бази. Суд першої інстанції виходив із того, що відповідачка була вселена до житла на законних підставах у період перебування у шлюбі та тривалий час у ньому проживала, надаючи вирішального значення фактичним житловим і сімейним обставинам. Натомість апеляційний суд акцентував на припиненні сімейних відносин і відсутності чинної правової підстави для подальшого користування житлом, застосувавши підхід, заснований на пріоритеті захисту права власності.

У постанові від 8 квітня 2026 року у справі № 382/2035/23 Верховний Суд фактично унормував підхід до вирішення подібних спорів. Право користування житлом, яке виникає у зв’язку з сімейними відносинами, не є самостійним і безстроковим. Після розірвання шлюбу таке право не зберігається автоматично і може існувати лише за наявності іншої законної підстави або доведених обставин, які обґрунтовують подальше проживання особи у спірному житлі.

У кожній справі суд має брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 Цивільного кодексу України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником майна не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів сторін.

Додатково слід враховувати положення статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", відповідно до якої висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

У підсумку це означає, що сформований у даній постанові підхід не має суто рекомендаційного характеру, а підлягає практичному врахуванню судами при вирішенні подібних спорів, що, у свою чергу, забезпечить єдність судової практики у спорах щодо виселення після припинення сімейних відносин.

Раніше "Телеграф" розповідав, що не так з новим Цивільним кодексом України, ухваленим Верховною Радою в першому читанні.