"Батьку, ти чуєш? Ми це зробили": історія родини українського чемпіона Олександра Усика

Олександр Усик згадує про батька щоразу після великої перемоги

"Батьку, ти чуєш мене? Ми це зробили!". Це була перша реакція Олександра Усика після того, як він став абсолютним чемпіоном світу в суперважкій ваговій категорії. І третім в історії дворазовим абсолютним чемпіоном після Теренса Кроуфорда та Наойі Іноуе.

"Телеграф" розповідає про роль батька Олександра в його житті та кар’єрі. Саме батько привів новоспеченого дворазового чемпіона світу у бокс, визначивши його подальшу долю. І Олександр не втомлюється йому дякувати за це.

Більше не спадає уві сні

На прес-конференції після бою з Ф’юрі Олександру нагадали, що раніше перед великими боями до нього уві сні приходив покійний батько та посміхався. Тому постало питання, чи снився він боксерові перед поєдинком з Ф’юрі. "Я сумую за моїм батьком", — почав українець. Втім, виявилося, що батько Олександра Усика йому більше не сниться. Востаннє, коли він приходив уві сні, спортсмен сказав батькові: "Ти залишився там, я живу тут. Будь ласка, не треба приходити до мене. Я тебе люблю".

Зокрема, Усик зізнався зі сльозами на очах, що йому тяжко, коли сниться тато. "Тому що я згадую все своє життя. Я знаю, що він тут. Можливо, десь у залі", — зізнався абсолютний чемпіон світу у надважкій вазі, отримавши підтримку та оплески від присутніх у залі.

Привів у бокс у 15 років

Батько чемпіона Олександр Усик-старший, родом із Сумщини, був військовим, пройшов Афганістан і отримав два поранення. А після цього, за словами Олександра, переживав посттравматичний синдром. У Криму, де народився майбутній чемпіон, він працював на будівництві, де й підірвав здоров’я. Що, зрештою, і призвело до смерті у молодому віці.

Водночас саме батько визначив долю Олександра: "Мій батько — перша людина, яка привела мене в бокс, говорила, що я зможу досягти успіху. Цю перемогу я хотів би присвятити батькам. Мого батька, на жаль, немає, але він бачить, що відбувається".

У дитинстві Олександр займався народними танцями, дзюдо та футболом, де. до речі, мав певні успіхи. Грав за юнацьку команду "Таврії" на позиції лівого півзахисника. Але… Все змінилося у 15 років, коли Олександр Анатолійович розгледів у сина талант у зовсім іншому виді спорту та відвів його до секції боксу. А там Усіку-молодшому пощастило і з наставником. Він займався під керівництвом відомого тренера Сергія Лапіна спільно з його сином, Сергієм Лапіним – молодшим, чемпіоном України, фіналістом чемпіонату світу за версією WSB, переможцем багатьох міжнародних турнірів.

"На першому ж тренуванні отримав по-повному. Це мене зачепило. Мені доводилося вдвічі більше займатися. Я приходив у три, а йшов у сім. З’явилися перші успіхи, і я полюбив цю справу. Багато хлопців сміялися з моїх "зависань" у залі. Але сміється той, хто сміється останнім», — згадував Усик.

Як виявилося, Олександр Анатолійович був абсолютно правий у своїх передчуттях. Незважаючи на те, що Олександр почав займатися боксом дуже пізно, це не завадило йому досягти всіх можливих висот у цьому виді спорту. І на аматорському рівні, і на професійному. До 2012-го року він виграв чемпіонати Європи, світу та Олімпіаду, а після – два титули абсолютного чемпіона світу у профі – у важкій та суперважкій вазі.

До речі, батько бачив талант у сина недарма, професійним поглядом. Адже сам у молодості також займався боксом.

Дожив до олімпійської перемоги

Трагедія у родині Усика сталася одразу після його головного тріумфу у аматорській кар’єрі – перемоги на Олімпіаді-2012 у Лондоні. Сам Олександр цей момент згадував в одному з інтерв’ю: "Він застав момент, коли я став олімпійським чемпіоном, але я не встиг приїхати з золотою медаллю до нього, щоб показати нагороду, — каже Усик, не стримуючи сліз. — Коли я повертався з Лондона, збирався їхати до батька. Купив машину, мама зателефонувала о третій ночі і сказала, що він помер (від інфаркту. — Ред.). Коли я приїхав, він вже лежав у труні. Я вклав медаль у його мертву руку і вийшов з кімнати».

Батько не бачив наступних тріумфів сина, вже у професійній кар’єрі, але Олександр ніколи не соромився публічно, зі сльозами на очах, згадувати тата і дякувати йому за все. Кохання, виховання, правильний вибір, що вплинув на подальшу кар’єру та життя загалом дворазового абсолютного чемпіона.

"Мій батько — перша людина, яка привела мене в бокс, говорила, що я зможу досягти успіху", — не втомлюється в кожному інтерв’ю повторювати Олександр. І ще ... "Батько говорив, що в мене може вийти. Я дивувався: "Тату, я непогано граю у футбол, який бокс? Там б’ють". А він відповідав: "Для того, щоб тебе не били, мусиш бити ти".

Життєві мудрості та любов до Батьківщини

Олександр Анатолійович взагалі, завжди і в усьому був прикладом для сина. Коли майбутній чемпіон став часто відлучатися на збори, жити власним життям, йому не було проблемою приготувати собі їжу. Раніше він добре навчався у школі. А зараз, коли дружина Катерина не може перевірити, чи виконане домашнє завдання, спокійно сидить з синами Кирилом та Михайлом, стежачи за їхніми успіхами в школі. До речі, нещодавно, на початку цього року, у 11-річного Кирила та 9-річного Михайла, з’явилася сестра Марія. І, напевно, у самих синів чемпіона виявиться особиста відповідальність перед молодшою сестричкою. "Батько якось мені сказав, може, і грубу річ, але життєву: коли ти тупий — ти нікому не потрібен. Тому навчався на жорсткі "трійки", "четвірки", а іноді і "п’ятірки". За "двійки" ж вигрібав від батька за повною програмою — не один потиличник отримав".

Навіть у виборі одягу Олександр Анатолійович був радником сина: "За модою я ніколи не ганявся. Те, що подобалося, те й купував. Хоча, наприклад, батько у мене традиційних поглядів. І мене змушував одягатися класично в нашому розумінні. Він не розумів, як це носити широкі чи рвані штани. Але я його не слухав,що подобалося, то й надягав.

А ось що згадувала старша сестра Вікторія: "Тато ніколи не говорив Сашкові: "Молодець, синку, ти найкращий". Навпаки, критикує, аналізує його бої. Загалом, підганяє брата таким чином. Тому для нього похвала тата – це ще одна олімпійська медаль”.

Зрештою, головне, що прищепив Олександр Анатолійович синові, то це любов до Батьківщини. "Батько постійно казав мені – ти українець", – згадував Олександр.