"Батьку, ти чуєш? Ми це зробили": історія родини українського чемпіона Олександра Усика

"Батьку, ти чуєш мене? Ми це зробили!". Це була перша реакція Олександра Усика після того, як він став абсолютним чемпіоном світу в суперважкій ваговій категорії. І третім в історії дворазовим абсолютним чемпіоном після Теренса Кроуфорда та Наойі Іноуе.

"Телеграф" розповідає про роль батька Олександра в його житті та кар’єрі. Саме батько привів новоспеченого дворазового чемпіона світу у бокс, визначивши його подальшу долю. І Олександр не втомлюється йому дякувати за це.

Більше не спадає уві сні

На прес-конференції після бою з Ф’юрі Олександру нагадали, що раніше перед великими боями до нього уві сні приходив покійний батько та посміхався. Тому постало питання, чи снився він боксерові перед поєдинком з Ф’юрі. "Я сумую за моїм батьком", — почав українець. Втім, виявилося, що батько Олександра Усика йому більше не сниться. Востаннє, коли він приходив уві сні, спортсмен сказав батькові: "Ти залишився там, я живу тут. Будь ласка, не треба приходити до мене. Я тебе люблю".

Зокрема, Усик зізнався зі сльозами на очах, що йому тяжко, коли сниться тато. "Тому що я згадую все своє життя. Я знаю, що він тут. Можливо, десь у залі", — зізнався абсолютний чемпіон світу у надважкій вазі, отримавши підтримку та оплески від присутніх у залі.

Привів у бокс у 15 років

Батько чемпіона Олександр Усик-старший, родом із Сумщини, був військовим, пройшов Афганістан і отримав два поранення. А після цього, за словами Олександра, переживав посттравматичний синдром. У Криму, де народився майбутній чемпіон, він працював на будівництві, де й підірвав здоров’я. Що, зрештою, і призвело до смерті у молодому віці.

Водночас саме батько визначив долю Олександра: "Мій батько — перша людина, яка привела мене в бокс, говорила, що я зможу досягти успіху. Цю перемогу я хотів би присвятити батькам. Мого батька, на жаль, немає, але він бачить, що відбувається".

У дитинстві Олександр займався народними танцями, дзюдо та футболом, де. до речі, мав певні успіхи. Грав за юнацьку команду "Таврії" на позиції лівого півзахисника. Але… Все змінилося у 15 років, коли Олександр Анатолійович розгледів у сина талант у зовсім іншому виді спорту та відвів його до секції боксу. А там Усіку-молодшому пощастило і з наставником. Він займався під керівництвом відомого тренера Сергія Лапіна спільно з його сином, Сергієм Лапіним – молодшим, чемпіоном України, фіналістом чемпіонату світу за версією WSB, переможцем багатьох міжнародних турнірів.

"На першому ж тренуванні отримав по-повному. Це мене зачепило. Мені доводилося вдвічі більше займатися. Я приходив у три, а йшов у сім. З’явилися перші успіхи, і я полюбив цю справу. Багато хлопців сміялися з моїх "зависань" у залі. Але сміється той, хто сміється останнім», — згадував Усик.

Як виявилося, Олександр Анатолійович був абсолютно правий у своїх передчуттях. Незважаючи на те, що Олександр почав займатися боксом дуже пізно, це не завадило йому досягти всіх можливих висот у цьому виді спорту. І на аматорському рівні, і на професійному. До 2012-го року він виграв чемпіонати Європи, світу та Олімпіаду, а після – два титули абсолютного чемпіона світу у профі – у важкій та суперважкій вазі.

До речі, батько бачив талант у сина недарма, професійним поглядом. Адже сам у молодості також займався боксом.

Дожив до олімпійської перемоги

Трагедія у родині Усика сталася одразу після його головного тріумфу у аматорській кар’єрі – перемоги на Олімпіаді-2012 у Лондоні. Сам Олександр цей момент згадував в одному з інтерв’ю: "Він застав момент, коли я став олімпійським чемпіоном, але я не встиг приїхати з золотою медаллю до нього, щоб показати нагороду, — каже Усик, не стримуючи сліз. — Коли я повертався з Лондона, збирався їхати до батька. Купив машину, мама зателефонувала о третій ночі і сказала, що він помер (від інфаркту. — Ред.). Коли я приїхав, він вже лежав у труні. Я вклав медаль у його мертву руку і вийшов з кімнати».

Батько не бачив наступних тріумфів сина, вже у професійній кар’єрі, але Олександр ніколи не соромився публічно, зі сльозами на очах, згадувати тата і дякувати йому за все. Кохання, виховання, правильний вибір, що вплинув на подальшу кар’єру та життя загалом дворазового абсолютного чемпіона.

"Мій батько — перша людина, яка привела мене в бокс, говорила, що я зможу досягти успіху", — не втомлюється в кожному інтерв’ю повторювати Олександр. І ще ... "Батько говорив, що в мене може вийти. Я дивувався: "Тату, я непогано граю у футбол, який бокс? Там б’ють". А він відповідав: "Для того, щоб тебе не били, мусиш бити ти".

Життєві мудрості та любов до Батьківщини

Олександр Анатолійович взагалі, завжди і в усьому був прикладом для сина. Коли майбутній чемпіон став часто відлучатися на збори, жити власним життям, йому не було проблемою приготувати собі їжу. Раніше він добре навчався у школі. А зараз, коли дружина Катерина не може перевірити, чи виконане домашнє завдання, спокійно сидить з синами Кирилом та Михайлом, стежачи за їхніми успіхами в школі. До речі, нещодавно, на початку цього року, у 11-річного Кирила та 9-річного Михайла, з’явилася сестра Марія. І, напевно, у самих синів чемпіона виявиться особиста відповідальність перед молодшою сестричкою. "Батько якось мені сказав, може, і грубу річ, але життєву: коли ти тупий — ти нікому не потрібен. Тому навчався на жорсткі "трійки", "четвірки", а іноді і "п’ятірки". За "двійки" ж вигрібав від батька за повною програмою — не один потиличник отримав".

Навіть у виборі одягу Олександр Анатолійович був радником сина: "За модою я ніколи не ганявся. Те, що подобалося, те й купував. Хоча, наприклад, батько у мене традиційних поглядів. І мене змушував одягатися класично в нашому розумінні. Він не розумів, як це носити широкі чи рвані штани. Але я його не слухав,що подобалося, то й надягав.

А ось що згадувала старша сестра Вікторія: "Тато ніколи не говорив Сашкові: "Молодець, синку, ти найкращий". Навпаки, критикує, аналізує його бої. Загалом, підганяє брата таким чином. Тому для нього похвала тата – це ще одна олімпійська медаль”.

Зрештою, головне, що прищепив Олександр Анатолійович синові, то це любов до Батьківщини. "Батько постійно казав мені – ти українець", – згадував Олександр.