Донеччина могла б пишатись заводом з 125-річною історією: як загинуло одне з найстаріших підприємств України

Колись тут створювали унікальні речі

Уявіть собі підприємство, яке почало працювати ще за часів царської Росії, пережило революції, дві світові війни, радянську індустріалізацію — і раптом зупинилося назавжди. Костянтинівський завод скляних та майолікових виробів на Донеччині працював 124 роки, але не зміг впоратися з економічними реаліями незалежної України. У 2000 році його закрили, і сьогодні від легендарного виробництва лишилися лише спогади та поодинокі вироби в колекціях поціновувачів старовини.

Чому один з найстаріших заводів країни не зміг вижити, хоча ще за радянських часів його продукція експонувалася на всесоюзних виставках і розходилася по всьому СРСР, розповідає "Телеграф".

40 заводів на всю Україну: часи, коли фарфор та майоліка були нашою гордістю

За часів Радянського Союзу в Україні працювало близько 40 підприємств, які випускали порцеляну, фаянс, майоліку та кераміку. Полонський, Баранівський, Городницький порцелянові заводи, Будянський фаянсовий, Опішнянський завод художньої кераміки — кожне з цих підприємств мало свою унікальну продукцію та свій почерк. Вироби з українських заводів прикрашали домівки по всьому Союзу, а майстри отримували нагороди на виставках.

Більшість цих підприємств спіткала сумна доля після розпаду СРСР. Тернопільський порцеляновий завод, Сумський, Харківський фаянсовий — один за одним вони припиняли роботу або ледве животіли. Але історія Костянтинівського заводу особлива, адже це підприємство мало корені ще в далекому XIX столітті.

Від 1876 року до об'єднаного гіганта: як завод пережив чотири епохи

Завод майоліки в Костянтинівці заснували ще в 1876-1878 роках. Це означає, що підприємство працювало за часів Російської імперії, коли Олександр ІІ тільки-но провів свої реформи. Завод пережив революцію 1917 року, громадянську війну, індустріалізацію 1930-х, Другу світову війну та післявоєнну відбудову.

У 1956 році на підприємстві відкрили цех майолікових виробів, а в 1960-му відбулася важлива трансформація. Завод майоліки об'єднали з дзеркальною фабрикою, і з'явилося нове підприємство — Костянтинівський завод скляних та майолікових виробів. Так під одним дахом на вулиці Островського, 432 зібралися три зовсім різні виробництва: майолікове, дзеркальне та цех ялинкових іграшок.

Чим жив завод у розквіті

У 1967 році на заводі запустили виготовлення художніх виробів. Майстри використовували традиційну техніку — лили вироби в гіпсових формах з гончарної глини, розписували їх вручну і випалювали. Асортимент був солідний: вази для квітів, набори для напоїв, глечики всіляких форм, чайники, повні сервізи, цукерниці, попільнички.

На початку 1980-х років на майоліковій дільниці працювало 110 людей. Серед найкращих майстрів розпису виділялися Марія Булава, Людмила Воронова та Віра Полєтаєва — їхні руки створювали унікальні візерунки на кожному виробі. Скульптор-художник Віктор Примак розробляв форми для статуеток, а ливарники Ніна Суботіна та Надія Покотилова втілювали його задуми в життя. Завод випускав скульптури "Сетер на полюванні", "Чапля", "Школярка", "Півень", "Індик", "Лисиця", "Червона Шапочка" — цілу галерею персонажів.

У 1982 році підприємство випустило продукції на 268 тисяч рублів. За радянськими мірками це були пристойні гроші, хоча й не космічні суми. Завод брав участь у республіканських та всесоюзних виставках, отримав диплом ВДНГ УРСР. Продукція розходилася, робітники мали зарплату, виробництво працювало.

Що ще робили на заводі

Дзеркальне виробництво випускало настінні дзеркала та настільні трельяжі — без них важко було уявити радянську квартиру. А от цех ялинкових іграшок заслуговує на окрему розповідь. З 1953 року основне виробництво новорічних прикрас зосередили в спеціальному цеху.

Майстри-склодуви працювали зі скляними трубочками над газовими горілками. Простим і формовочним дуттям вони створювали близько 30 найменувань ялинкових іграшок: кулі, бурульки, дзиґи, зірки, казкових персонажів. Були тематичні набори "Казка" та "Чиполліно", а також великі іграшки для міських ялинок.

У 1970-х роках виробництво частково автоматизували. У 1974-му запустили склодувний автомат для виготовлення іграшки "Ялинка", а через рік з'явилися вакуумні машини для зовнішнього покриття. Для маленьких штучних ялинок розробили комплекти мініатюрних іграшок "Малютка" та "Святковий". Найкращими склодувами вважалися Ніна Белюченко, Валентина Нікодимова та Надія Орищенко, а художником-оформлювачем працював Василь Мась.

На перетині тисячоліть: момент, коли історія обірвалася

Костянтинівський завод скляних та майолікових виробів припинив роботу у 2000 році. Підприємство, яке почало свій шлях ще за царя, не дожило до свого 125-річчя всього кілька років. Економічні реалії перехідного періоду виявилися жорстокішими за всі випробування минулого століття.

Завод закрили, обладнання розпродали або списали, робітники розійшлися. Сьогодні на місці колишнього підприємства на вулиці Островського в Костянтинівці нічого не нагадує про те, що тут колись створювали унікальні речі. Росія фактично безперервними обстрілами перетворює місто на руїну.

Вироби костянтинівських майстрів іноді з'являються на блошиних ринках або в приватних колекціях — з характерними клеймами різних років, які змінювалися від 1950-х до 1990-х.

Історія Костянтинівського заводу — це історія десятків інших українських підприємств, які не змогли адаптуватися до нової економічної реальності. Вони пережили війни та революції, але не пережили 1990-ті.

Нагадаємо, раніше "Телеграф" писав, що Росія вдарила по Тернополю заради знищення заводу. Кремль витратив космічну суму, аби знищити те, що не працювало десятиліттями.