Сандармох – "остання адреса": як кремлівська влада знищила цвіт української нації

Перший розстріл відбувся 27 жовтня 1937 року. Страти в’язнів тривали аж до 1938 року

Ця моторошна історія стала відомою широкому загалу лише влітку 1997 року. У лісовому масиві Сандармох неподалік міста Медвеж’єгорськ у республіці Карелії експедиція вже забороненого в путінській Росії товариства "Меморіал" на чолі з Юрієм Дмитрієвим виявила таємні поховання жертв Великого терору 1937—1938 років. У забутому Богом урочищі, якомога далі від очей сталінські опричники розстрілювали в’язнів Соловецького табору, який отримала назву СЛОН; мовою оригіналу – "Соловецкий лагерь особого назначения".

Передісторія злочину була такою. 16 серпня 1937 року нарком внутрішніх справ Микола Єжов підписав директиву (№ 59190), яку отримали всі республіканські та обласні управління НКВС:

"Відповідно до мого наказу 00447 (розісланий начальникам УНКВС) — НАКАЗУЮ:

З 25 серпня розпочати і у 2-місячний термін завершити операцію з репресування найбільш активних контрреволюційних елементів з числа ув'язнених ГУДБ, засуджених за шпигунську, диверсійну, терористичну, повстанську та бандитську діяльність, а також засуджених членів антирадянських партій (грузмеків, дашнаків, ітихадистів, мусаватистів тощо) та інших контрреволюціонерів, які ведуть у в'язницях ГУДБ активну антирадянську роботу. У Соловецькій в'язниці ГУДБ репресіям піддати також бандитів та кримінальні елементи, які ведуть у в'язниці злочинну роботу.

Усі перелічені контингенти після розгляду їхніх справ на трійках при УНКВС підлягають розстрілу".

Окремо для кожної тюрми та концтабору Радянського Союзу встановлювалися "ліміти" на розстріли після миттєвих рішень "особливих трійок". Саме для Соловецького табору було встановлено "ліміт" у 1200 в’язнів.

Після надходження директиви до начальника Ленінградського обласного управління НКВС Леоніда Заковського (справжнє ім’я та прізвище уродженця Латвії – Генріх Штубіс) розпочалася копітка робота чекістів з підготовки тюремних справ та довідок на в’язнів СЛОНу, які підлягали ліквідації (у багатьох з них строки вже добігали кінця, і Єжов наполягав на такому от "розвантаженні" концтаборів).

Це була своєрідна "чистка", яка стосувалася всіх в’язниць і таборів на 1/6 частині земної кулі. Лише з початком Великого терору в СРСР з весни 1937 року були арештовані майже 800 тисяч громадян Країни Рад. Українсько-британський історик Сергій Плохій пише: "У 1937—1938 роках в Україні було заарештовано 270 тисяч осіб (тобто понад третина всіх арештованих в радянській державі. – С.М.), майже половину з них було страчено. Великий терор переслідував ту саму мету, що й більшість заходів Сталіна 1930-х років, – забезпечити виживання режиму та становище Сталіна як верховного лідера" ("Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності").

Отже, каральна акція відносно в’язнів СЛОНу стартувала 9—14 жовтня 1937 року на підставі рішень "особливої трійки" управління НКВС по Ленінградській області за підписом Леоніда Заковського, другого секретаря Ленінградського обкому ВКП(б) Петра Смородіна та прокурора області Бориса Позерна. Цікаво, що Заковський був розстріляний у Москві вже 29 серпня 1938 року, Смородін і Позерн в один день – 25 лютого 1939 року. Так відбувалася "зачистка" тих, чиїми руками відправлялися в засвіти багато тисяч "ворогів народу".

Перший розстріл відбувся 27 жовтня 1937 року. Страти в’язнів в Сандармосі тривали безперервно до 4 листопада 1937 року. Особисто розстрілював капітан держбезпеки Михайло Матвєєв – заступник начальника Адміністративно-господарського управління Ленінградської області, який спеціально був відправлений до міста Кемь. Інколи підключався до страт помічник коменданта Управління НКВС Георгій Алафер, колишній пітерський дамський перукар… Це були справжні кати-садисти з багаторічним стажем.

Кожного дня розстрілювали приблизно 150—200 бранців СЛОНу. Загалом з 1116 осіб, приречених на смерть розстріляли 1111 (один запланований вирок не виконали через смерть в’язня, чотирьох відправили до Ленінграда, Одеси та Києва, і вони всі були згодом також страчені). З них уродженців України – 287 осіб згідно з оновленим 2017 року "Українським списком Сандармоху". Його багато років готував український письменник і журналіст, дослідник злочинів комуністичної влади Сергій Шевченко.

Українські в’язні знаходилися під пильною увагою енкаведистів і навіть мали особливу помітку – УНКР: "Українська націоналістична контрреволюція". Читаємо в одному агентурному свідченні "стукача": "Видно, що існує якась група – частину її членів ми знаємо, – що згуртувалась як внутрішня еміграція і живе яскраво визначеним і глибоко вкоріненим фашистським духом".

Відомий український історик Юрій Шаповал писав: "Для соловчан формально було необхідно створити нові справи, тепер уже табірні. Їх створили, поклавши в основу доноси табірних інформаторів. Збереглася складена навесні 1956 р. довідка, що фіксує механізм, за яким здійснювалися репресивні акції проти соловецьких в’язнів: "На осіб, які знаходились в ув’язнені у Соловецькій тюрмі чи Соловецьких ВТТ (виправно-трудових таборах. — Ю.Ш.), попереднє розслідування не проводилось, а за агентурними відомостями або за довідкою по старій слідчій справі виносилися на засідання Особливої трійки, яка і ухвалювала своє рішення" ("Історія України. Енциклопедичний довідник; Соловецькі розстріли 1937—38", с. 1116).

З 10 до 25 листопада 1937 року і на самому початку січня наступного року продовжувалися розстріли бранців СЛОНу: загалом під Токсово у Всеволожському районі Ленінградської області були розстріляні 509 осіб. Керівництво розстрілами Матвєєв 10 листопада передав начальнику 5-го відділення (по боротьбі зі втечами) Івану Бондаренку і його заступнику Олександру Шондишу. Також у розстрілах брав участь комендант Олександр Полікарпов. В ніч проти 21 січня 1938 року ці кати розстріляли з наганів 442 людини. І нарешті остання група соловчан знайшла свою "останню адресу" в середині лютого 1938 року на Великому Соловецькому острові – в Ісаківській пустині. Керував розстрілами спеціально прибулий з Москви майор держбезпеки Микола Антонов-Грицюк.

За вироком "трійки" УНКВС Ленінградської області з 27 жовтня до 25 листопада 1937 року були вбиті енкаведистами такі "соловчани", представники української, здебільшого творчої інтелігенції: видатний поет, перекладач, лідер "неокласиків" Микола Зеров, письменники Валер'ян Підмогільний, Павло Филипович, Микола Куліш, Валер'ян Поліщук, Антін Крушельницький, Володимир Штангей, Микола Любченко, Олекса Слісаренко, Василь Вражливий-Штанько, поет-футурист Григорій Вакар, видатний режисер і драматург Лесь Курбас, географ і картограф, академік ВУАН Степан Рудницький, історик, академік ВУАН Матвій Яворський, етнограф і художник Борис Пилипенко, професор-медик Аркадій Барбар, видатний вчений-метеоролог Олексій Вангенгейм, богослов, колишній голова уряду УНР Володимир Чехівський…

"Жоден Шекспір чи Брехт не має уяви і снаги вигадати такого собі капітана Матвєєва. Його створило Життя — логіка віри в людину опирається щосили і щодуху: такого бути не може. Це надто неймовірно! Але було саме так…" — писав український поет Іван Драч.

Як склалася доля катів – безпосередніх виконавців вироків "Особливих трійок"? Матвєєв був нагороджений орденом Червоної Зірки і цінним подарунком. Проте невдовзі, коли розпочалася чистка апарата періоду "єжовщини", енкаведисти-кати самі опинилися під пресом Системи. Матвєєва 1939 року заарештували і засудили до 10 років таборів "за перевищення службових повноважень" (знущався і бив в’язнів перед розстрілом, про що сам свідчив).

На початку радянсько-німецької війни 1941 року звільнений зі зняттям судимості й повернувся до служби в НКВС у внутрішній тюрмі НКВС у Ленінграді. За "станом здоров’я" 1949 року відправлений на пенсію – йому виповнилося 58 років. За вислугу років навіть отримав орден Леніна і Червоного Прапора. Помер у Ленінграді 1971 року.

Георгій Алафер благополучно уникнув покарання, брав участь у війні з нацистами, помер на пенсії в 1973 році. Але це було виключення. Так, Полікарпов застрелився 14 березня 1939 року перед неминучим арештом, через два дні після арешту Матвєєва. Антонов-Грицюк був заарештований і розстріляний 22 лютого 1939 року.

Багато зробили для віднайдення правди про страшний злочин тоталітарної комуністичної влади українці Сергій Шевченко, Юрій Шаповал, колишній заступник голови СБУ Володимир Пристайко (на жаль, покійний) та росіяни – співробітники Санкт-Петербурзького "Меморіалу" (особливо Юрій Дмітрієв, який зараз відбуває 15-річний термін за дивними та провокативними звинуваченнями, які насправді є помстою путінської Системи за розкриття імен виконавців злочинних наказів сталінської влади).

Будь-який тоталітарний режим знає свою справу: треба вбивати кращих – представників справжньої еліти нації. Так вбивали українців в Сандармоху і на Соловках, в таборах Сибіру і Далекого Сходу за наказами Кремля за радянських часів. А німецькі нацисти – польських науковців, інтелектуалів відразу після окупації Другої Речі Посполитої, а також польських офіцерів в Катинському лісі — ті ж самі сталінські кати…