Початок Другої світової війни, українська колонізація Канади та битва, яка врятувала Європу: ключові події тижня з історії

Через тиждень після підписання Пакту Молотова – Ріббентропа гітлерівська Німеччина та сталінський Радянський Союз розпочинають кривавий розподіл сфер впливу у Європі – нацисти здійснюють вторгнення до Польщі.

Серед історичних подій першого тижня осені – атака палестинських терористів проти ізраїльських спортсменів на Олімпіаді у Мюнхені, призначення Микити Хрущова після смерті Йосифа Сталіна на посаду першого секретаря ЦК КПРС, падіння Західної Римської імперії…

Детальніше про ці та інші доленосні події 1–7 вересня у світовій історії – у хронографі "Телеграфу" від журналіста та історика Сергія Махуна.

1 вересня

1939 – Підписаний у Москві тиждень тому (23 серпня 1939 року) Пакт Молотова – Ріббентропа фактично дав старт нападу нацистської Німеччини на Другу Річ Посполиту. О 4 годині 45 хвилин після початку обстрілу учбовим броненосцем "Шлезвіг-Гольштайн" польської військово-морської бази на півострові Вестерплатте розпочався наступ двох угрупувань німецьких військ: зі Східної Прусії на південь у бік Варшави та з Сілезії з південного заходу також у напрямку столиці Польщі.

Одночасно в ефірі радіостанції в німецькому місті Глівіце пролунало коротке звернення польською мовою: "Громадяни Польщі! Настав час війни між Польщею та Німеччиною. Об’єднуйтеся та вбивайте всіх німців". Потім розпочалася трансляція виступу польського хору з ультра патріотичними піснями. Перед тим відбулася провокація з "консервами": кримінальники з концтаборів, перевдягнені в польську форму захопили цю радіостанцію; відбувся "бій", і після цього есесівці ввели їм сильнодійну отруту. Такий досить погано зрежисований привід для початку війни нацисти продемонстрували світові.

Через значну перевагу наступ німців розвивався стрімко. Вони мали 56 дивізій і чотири бригади (1,5 млн вояків), 2 800 танків, 6000 гармат і мінометів, 2000 літаків; союзна Словаччина силами трьох дивізій також вторглася в Польщу. Їм протистояли 39 піхотних дивізій, 16 бригад, а також до 80 батальйонів національної оборони РП — понад мільйон бійців, близько 900 танків і танкеток, 4300 гармат і мінометів та 824 літаки. 8 вересня розпочалася облога Варшави, яка продовжувалася 20 днів; Люфтваффе бомбардувала великі міста – Варшаву, Краків, Львів…

17 вересня Радянський Союз, під приводом захисту двох "братніх народів" розпочав окупацію східних воєводств Польщі: "…радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної армії дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя й майно населення Західної України та Західної Білорусі". Польські військові чинили опір окупантам до 5 жовтня 1939 року. Багато сотень тисяч солдатів і офіцерів опинилися в німецькому та радянському полоні (офіцерський склад Війська Польського частково був знищений під час розстрілів у Катині та інших таборах і тюрмах перед війною). Західні держави – Велика Британія та Франція – фактично "умили руки", так і не допомігши дієво Польщі, попри те, що оголосили Німеччині війну…

2 вересня

1945 – Після нанесення американськими бомбардувальниками атомних ударів по містах Хіросіма та Нагасакі, відповідно 6 і 9 серпня, імператорська Японія опинилася за крок до поразки у Другій світовій війні. 14 серпня про завершення спротиву і капітуляцію повідомив імператор Хірохіто. Його виступ викликав невдоволення частини військового командування, яке вважало, що треба продовжувати боротьбу. Наступної ночі відбулася спроба військового перевороту, яка завершилася крахом. Сотні військових здійснили ритуальні самовбивства за самурайською традицією. Радянські війська майже одночасно звільнили Південний Сахалін, Курильські острови, частину Кореї та Північно-східний Китай…

Отже, 2 вересня на лінкорі "Міссурі", який стояв у Токійській затоці, відбулася церемонія підписання Акту капітуляції Японії. Керував процесом генерал армії США Дуглас Макартур. Були присутні не тільки члени делегацій країн-переможниць та делегація Японії, а й навіть флотський екіпаж… Свої підписи залишили представники США, Китаю, Великої Британії, СРСР, Австралії, Канади, Франції, Нідерландів та Нової Зеландії. Від Радянського Союзу Акт про капітуляцію Японії підписав українець, уродженець Черкащини, генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко.

3 вересня

1621 – У червні 1621 року на козацькій раді в урочищі Суха Діброва (під Кагарликом) ухвалили рішення про участь запорожців у польсько-турецькій війні, яка розпочалася з катастрофічної поразки коронного війська під Цецорою у жовтні 1620 року. Річ Посполита опинилася на краю загибелі, шлях до Варшави був відкритий. Європейські держави з острахом дивилися на османську агресію.

Центр воєнних дій наприкінці літа 1621 року був біля турецької фортеці Хотин. Основне козацьке військо підійшло зі сходу, а Петро Сагайдачний з невеликим загоном — з півночі. Козаків налічували трохи більше ніж 40 000, поляків — 35 000 осіб. Їм протистояли майже 200 000 турків-османів і кримських татар. У розпал пошуків основної частини війська загін Сагайдачного наштовхнувся на татар, у бою його було важко поранено отруєною стрілою. Проте союзникам вдалося єдиним фронтом стати під Хотином. Сагайдачного знову обрали гетьманом, а його попередника Якова Бородавку на козацькій раді засудили й стратили. Турки надсилали своїх емісарів, які намагалися вмовити козаків погодитися на сепаратні переговори, але марно.

Величезна турецька армія, починаючи з 3 вересня, вчинила кілька запеклих атак на козацькі полки — найдієздатнішу частину союзної армії. Козаки виявили залізну стійкість, чудовий вишкіл і дисципліну. Маючи перевагу над турками в мобільності, швидкості реакції, злагодженості та маневровості, вони відбили всі атаки (чудово спрацювала артилерія козаків), а потім перейшли в контрнаступ, увірвалися в турецький табір і майже захопили його. Проте турки, які переважали кількісно, завдали контрудару. Козаки відступили, зберігаючи бойовий порядок. Цей бій відбувся 22 вересня 1621 року.

Хотинська битва тривала ще кілька тижнів. Туркам і татарам, які в боях втратили близько 70 000–80 000 осіб, довелося підписати достатньо вигідний для Речі Посполитої мир. Втрати союзників були значно меншими: польського війська — 5000, козацького — 6500. Заслуга Петра Сагайдачного в досягненні цього миру важлива ще й тим, що, як оповідають історики, у розпал воєнних дій чимало поляків дезертувало з поля бою. Поразка Османської імперії у Хотинській війні (1620–1621) примусила султанів на довгий час відмовитися від завоювання Європи.

4 вересня

476 – Германський воєначальник Одоакр, командувач гвардією римського імператора Ромула Августа, після недовгої облоги захопив місто Равенна і вимусив правителя зректися престолу. Так вождь найманців-варварів поставив крапку в історії Західної Римської імперії. 15-річному колишньому імператору призначили прижиттєве утримання (шість тисяч солідів) і відправили його до палацу на острові поблизу Неаполя.

Одоакр у цей же день проголосив себе італійським королем, проте формально визнав владу імператора Східної Римської імперії Зенона, який після майже двох років вигнання повернув собі престол у Константинополі. Новоспечений король, який контролював Апеннінський півострів, Паннонію і Далмацію, відіслав Зенону знаки імперської влади – інсигнії, а саме діадему і пурпурову мантію.

Одоакр правив практично одноосібно до 493 року, коли після чотирьох років кривавого військового конфлікту з вождем остготів Теодоріхом був убитий. Переможець заснував могутнє королівство остготів зі столицею у Равенні, яке охоплювало практично ті ж самі території.

5 вересня

1972 – Під час проведення XX Олімпіади у Мюнхені близько п’ятої ранку вісім одягнених у спортивні костюми палестинських терористів з організації "Чорний вересень" вбили двох ізраїльських спортсменів, а потім ще захопили дев’ятьох членів національної команди Ізраїля і двох тренерів. Терористи висунули такі вимоги: звільнити протягом 12 годин з ізраїльських в’язниць понад 230 членів Організації звільнення Палестини (ОЗП), а також 18 терористів з ліворадикальної організації "Фракція Червоної армії" (вони відбували покарання у тюрмах ФРН). У разі відмови палестинці погрожували вбити всіх заручників.

Спроби посередників досягти домовленостей зазнали невдачі. Увечері німецька поліція надала два гелікоптери, якими заручників доставили о 22:30 на військовий аеродром у Мюнхені. Там уже стояв літак, який повинен був вилітати до Єгипту. Антитерористична операція фактично зазнала фіаско: спецпідрозділ відкрив вогонь, але палестинці розстріляли всіх заручників у першому вертольоті, а в другий кинули гранату, де всі заручники згоріли живцем. Лише через три години перестрілки, вночі 6 вересня, операція завершилася. Всі 11 заручників і один поліцейський загинули; також загинули п’ятеро терористів, а трьох арештували.

Олімпійські ігри призупинили лише на один день. На траурній церемонії, що була присвячена загиблим спортсменам, були присутні представники усіх делегацій, крім СРСР. Трьох терористів, попри прохання уряду Ізраїлю відносно їх видачі, західнонімецька влада відправила до Лівії у межах обміну в’язнями. За розпорядженням прем’єр-міністра Ізраїлю Голди Меїр було організовано дві операції зі знищення терористів і тих осіб, які несли відповідальність за терористичний акт у Мюнхені. Загалом за 20 років агенти Моссад знищили 13 осіб, які прямо чи опосередковано мали відношення до теракту. 22 січня 1972 року у Бейруті через вибух бомби в автомобілі був убитий один з організаторів теракту в Мюнхені з організації "Чорний вересень" Алі Хасан Саламе – начальник особистої охорони лідера Організації визволення Палестини Ясіра Арафата.

6 вересня

1891 – Перші два українські переселенці – 36-річний Іван Пилипів та 27-річний Василь Єлиняк – на кораблі "Орегон" прибули до порту Галіфакс у провінції Нова Шотландія в Канаді. Надалі саме ці громадяни Австро-Угорщини, уродженці села Небилів на Станіславщині (сучасна Івано-Франківщина) стали піонерами широкого еміграційного руху до цієї держави.

І саме вони посприяли переселенню ще кількох українських родин, які й створили найперше поселення українців у Една-Стар (сучасна провінція Альберта). Перша хвиля еміграції до Канади тривала до початку Першої світової війни у серпні 1914 року. Здебільшого це були малоземельні селяни з регіонів Австро-Угорської імперії – зі Східної Галичини, Буковини та Закарпаття. Загалом переїхали до Канади за цей час до 170 тисяч українців. Більша їх частина поселялися у провінціях Манітоба, Альберта і Саскачеван.

Уряд Канади надавав повнолітнім переселенцям у довічну власність земельну ділянку розміром у 160 акрів (64,75 гектара), але за таких умов: спорудження будинку та обробка як мінімум 20% землі. Значну роль у цій першій хвилі еміграції відігравали різноманітні еміграційні бюро та окремі агенти. Уряд Австро-Угорщини і особисто цісар Франц Йозеф II не толерували еміграцію українців до інших держав, в першу чергу до США, Канади, Аргентини та Бразилії.

Друга хвиля еміграції українців до Канади припала на міжвоєнний період – до початку Другої світової війни. Здебільшого це були галичани, волиняни з Другої Речі Посполитої та закарпатці з Чехословацької республіки. Попереду були ще хвилі еміграції українців під час і після завершення Другої світової війни. За даними 2016 року, в Канаді мешкають 1 359 660 осіб українського походження.

7 вересня

1953 – Микита Хрущов одноголосно вибраний на посаду Першого секретаря ЦК КПРС. Під час вересневого пленуму Центрального комітету компартії член Президії (керівного органу) Георгій Малєнков несподівано порушив питання про призначення на цю найвищу партійну посаду свого суперника у боротьбі за владу після смерті Йосифа Сталіна.

Цікаво, що ще до похорону вождя, який відбувся 9 березня 1953 року, найближчі соратники Сталіна розділили найвищі посади в партії та уряді, і Микита Хрущов опинився поки що у тіні. Державою фактично керував тріумвірат у складі Георгія Малєнкова (як голови Ради міністрів СРСР і одночасно секретаря ЦК КПРС), Лаврентія Берії (як голови розширеного складу Міністерства внутрішніх справ, в яке увійшло і Міністерство держбезпеки) та В’ячеслава Молотова (який повернув собі пост міністра іноземних справ).

14 березня Хрущов отримав далеко не високий пост, який, однак, став трампліном в майбутньому: керівник Секретаріату Центрального комітету партії. Ця чиновницька посада дозволила Хрущову підготуватися до боротьби за владу. Причому він спирався на вище військове командування, й серед них на опального маршала Георгія Жукова. Руками якого і відбувся арешт 10 липня 1953 року найбільш небезпечного члена тріумвірату – Лаврентія Берії (розстріляний, за різними даними, відразу після арешту або у грудні того ж року). Подальші кроки Хрущова до остаточного захоплення влади були вже справою техніки. Так само як і його усунення від влади під час пленуму ЦК КПРС 13 жовтня 1964 року Леонідом Брежнєвим і його соратниками…

Видатний український філософ Мирослав Попович в книзі "Червоне століття" писав: "Як і його попередник Малєнков, Хрущов не мав на меті реалізацію якоїсь бажаної системи як цілого, і його аж ніяк не можна назвати "прогресистським реформатором" в тому значенні слова, як мав на увазі Маннгайм. Радше можна говорити про "романтичний консерватизм" Хрущова, або, як це зараз прийнято називати, комуністичний фундаменталізм. Роздування культу особистості Леніна, що почалося в роки "великого десятиліття", відображало претензії Хрущова на "очищену від Сталінської скверни" спадщину "справжнього (Ленінського) комунізму".